Ментальність орди - Гуцало Євген

Существует особый разряд рус­ских песен — разбойничьи песни. То уже не грустные элегии, то смелый крик, в нем буйная радость человека, чувствующего себя, наконец, свободным, то угроза, гнев и вызов. "Погодите-ка, мы придем. Будем пить ваше вино, ласкать ваших жен, грабить бога­чей..." (Ну чим не марксівський "Комуністичний маніфест", ну чим не ленінське "грабь награбленное?". — Є. Г.) "Не хочу боль­ше работать в поле. Что получил я, когда пахал землю? Нищий я, все мной гнушаются. Нет, возьму-ка я в товарищи ночку темную да острый нож, отыщу дружков в пустых лесах, убью я барина и ограблю купца на большой дороге. По крайней мере все уважать меня будут; и молодой прохожий на моем пути, и старик, что сидит у своей избы, мне поклонятся". (Тут, як бачимо, йдеться про обдиралівку часів кріпацьких — і про розбійницьку реакцію на неї, про "справедливый" по-розбійницьки перерозподіл ма­теріальних благ, ідеться про самопошану й про пошану до себе, здобуті в такий розбійницько-кривавий спосіб, бо, виявляється, в традиціях саме й так здобувати пошану, в традиціях саме й за таке поважати; а це ж ідеться й про часи ленінсько-сталінські, й теперішні часи, ясна річ, коли праця, як то водиться в цивілізо­ваному світі, не є джерелом і запорукою матеріальних цінностей, а джерелом і запорукою їхньою є тотальне грабіжництво на без­бережних просторах імперії, та й "суверенної" України, яка по­жинає плоди багатовікової цивілізації пограбування. — Є. Г.) "Уход в монастырь, в казаки, в шайку разбойников — был един­ственным средством обрести свободу в России. Народ учтиво называл разбойников шалунами и вольницей. В древние времена один Новгород поставлял вооруженные шайки, которые спуска­лись по Волге и Оке, до самых берегов Камы, "идучи искать на­удачу счастья". Разбойники-казаки, преследуемые Иваном IV, завоевали под начальством Ермака Сибирь, чтобы исправить свою худую славу. Бродяжничество и разбой необычайно усили­лись в годы междуцарствия и в начале XVII столетия. Память о Стеньке Разине сохранилась во множестве песен, сложенных в его честь народом. Обычай разбойничества дожил до времени Пугачева, и весьма вероятно, что своим широким распростране­нием он обязан именно глухой борьбе, начатой крестьянами, протестовавшими против закрепощения. Известно, что в песнях разбойнику отводится благородная роль, что все симпатии обра­щены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозно­сятся его подвиги и удаль. Народный певец, казалось, понимал, что самый большой его враг — не этот разбойник". (Але якщо не найбільший ворог розбійник з широкої дороги, то ще більший розбійник — хто? І як більший розбійник, так і той найбільший розбійник — хіба то якісь зовнішні розбійники, враги-супостати, а не народжені народним нутром, й саме таким народним нутром вони народжені — саме такі? Тому-то, любуючись розбійниками, народ любується сам собою: ось як він втілений, ось яких вчин­ків і якої душі у своїх суперменах! І з усіх цих герценівських цитацій видно, як розумілась, як реалізувалась ідея соціальної справедливості: в своїй основі, в стихійному потрактуванні, во­на розумілась і реалізувалась як чисто розбійницький "пере­розподіл", бо по-іншому і не могла розумітися. Ось такий стихій­ний народний комунізм. Так що ідеї Маркса—Леніна виявилися не чужими російському народному характеру, вони прищепили­ся на вдячному, підготовленому ґрунті, й немає потреби ура-пат­ріотам аж усі гріхи валити на жидо-масонів. До речі, комуністич­ні ідеї і досі міцні в Росії, вони — в менталітеті, в усякому разі — на нинішній день. Як і не зовсім підупали в Україні, де б здавалося, не в менталітеті, тримаються силою колоніального ярма, але ж подивіться, як затято не хоче "поступатися принци­пами" генсек Симоненко (ну чим не наша національна Ніна Ан­дреева?), як не "поступається принципами" й генсек Мороз (дру­га наша національна Ніна Андреева!), — таке вже їм рідне комуністичне багно, що вони топлять і топлять народ у цьому комуністичному багні, переконуючи, що народові страх як хо­четься потонути в цьому багні, — ось тільки, народ усе-таки не тоне... й скільки разів з такою шизофренічною зацикленістю можна проводити ці псевдосоціальні вівісекції над людьми? Га, екстрасенси комунізму? Га, заклинателі демона соціального роз­бою?

Російський мислитель А. Ільїн писав, що "революция была срывом в духовную пропасть, религиозным оскудением, патриоти­ческим и нравственным помрачением русской народной души! Не будь этого оскудения и помрачения, русская многомилионная армия не разбежалась бы, ее верные и доблестные офицеры не подверглись бы растерзанию... Ленин и его шайка не нашли бы себе того кадра шпионов и палачей, без которого их террор не мог бы осуществиться; народ не допустил бы до избиения своего духовенства и до сноса своих храмов".

Отож, наділений ментальністю "безодні" (Ф. Достоєвський), під час революції народ зірвався ще й у духовну безодню, і це справді так. Але ж згадаймо, що ці так звані зриви, падіння, по­льоти, як стверджував автор "Братів Карамазових", саме в при­роді російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні, — як окремій особистості, так і цілому народові. І такий катаклізм, як Лютнева революція, і такий катаклізм, як жовтневий пере­ворот, — усе це явлено світу саме характером російської мен­тальності, і хоч народ сподівався, що це воздається йому "во здравие", але ж "во здравие" не воздалося, і не тільки йому, а й багатьом "народам России", що не зі своєї волі опинилися в силовому полі цієї начебто непередбачуваної ментальності, а насправді, як бачимо, таки передбачуваної у своїй самознищувальній і самовоскрешальній абсурдності. "Ленин и его шайка" — не інопланетяни, не з космосу звалилися, хоча, зви­чайно, з космосу, але насамперед з космосу народу, який пос­тійно зайнятий пошуками "Білої Арапії", якогось обітованого

Біловоддя, медових рік ("На Амурі "щастя!", "Амудар'я — наш Ніл" і т. д.). І зґвалтована "Лениным и его шайкою" Россия — це ж, власне, у вигляді експропріації, у вигляді соціального терору, насильницького перерозподілу "за справедливістю", у вигляді фантасмагоричного комунізму і є та сама по суті "Біла Арапія", коли віднімається й присвоюється чуже, коли безчинствує злодійство та розбійництво, коли соціальний роз­бій маскується під соціальний захист. "Ленин и его шайка" мали багатьох попередників, хай то конкістадор Єрмак з ар­мією поплічників, хай то інші знамениті чи зовсім невідомі конкістадори, й цілком можливо, що народ імперії ще поста­рається знайти собі нового Леніна — типу демагога Жиринов­ского, а за "шайкою" справа не стане. Чорний прогноз? Так, чорний, але ж — "нельзя уйти от самих себя", можна залиша­тися тільки самими собою, і вкрай складно "изменить харак­тер" — як складно змінити й розташування зірок на небесах. Астрологію не переграєш, навіть професіональні астрологи не беруться, ото хіба що пройдисвіти від економіки й політики намагаються переграти соціальну астрологію — то на ленін­ський штиб, то на хрущовський, то на якийсь інший.

У німецького вченого Дітера Гро в його праці "Росія очима Європи" (1961) читаю: "У середині минулого століття було вису­нуто два прогнози, які наче привиди витали в газетах і дослід­женнях, а саме — звістувався прояв комуністичного і російсько­го привидів. Сьогодні ми можемо сказати, що комуністичний привид став реальністю тільки дякуючи російському, а росій­ський привид — лиш дякуючи комуністичному, і обидва ожили тільки тому, що росіяни спробували реалізувати до кінця всі вис­новки західної соціальної філософії".

Мені ж ідея привидів — російського й комуністичного — ба­читься у вигляді російської матрьошки, коли одна матрьошка по­являється з лона іншої матрьошки, національна система матрьошок, що існують і осягаються у взаємозв'язаності. "Ленин и его шайка" — це російська матрьошка, що схибнулася на західній соціальній філософії, відтак присудила схибнутися народові й на­родам світу.

Інтернаціональний рай, пейзанське благополуччя у постанов­ці комуністичних шоуменів (тепер в Україні в цих ролях виступа­ють лідери компартії та соцпартії П. Симоненко та О. Мороз) мають попередників, здавалося б, зовсім несподіваних, але... чи таких і несподіваних?.. У 1787 році Катерина II прибула з вель­можним почтом у Київ, а далі — Кременчук, далі — імпера­торська флотилія попливла на Херсон. Фаворит Потьомкін под­бав, щоб потішити порфіроносну, і на берегах Дніпра наче за помахом чарівної палички появлялися декоративні дачі й палаци, тріумфальні арки (як тепер у Києві арка "дружби"), квіткові гір­лянди, вигадливої фантазії декорації. Величезні стада худоби було зігнано до річки, щоб оживляти мальовничі пейзажі. Плаваючи в човнах по річці, народ у святкових строях співав радісних пісень. Коли корабель імператриці причалював до берега, до неї при­ходили депутації українців, татарів, греків, сербів, вірменів. Сотні тисяч ракет по ночах згорали в феєрверках, палахкотіли розкішні ілюмінації. Серце матушки-цариці мліло від радості, що народ так благоденствує... Ну буквально виставка досягнень у народному господарстві УРСР!.. А "аркодужну" споруду в Києві над Дніпром виготовлено, мабуть, з вареної ковбаси за 2.20, і як це досі ніхто не здогадався і не роздер на шматки, бо ж іще Шев­ченком сказано — за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попро­си, то віддасте...

Історія, за переконанням П. Чаадаева, є "ключом к понима­нию народов", і це правильно як учора, так і сьогодні, але чи правильно ми користуємося и л. ключем, та й чи хочемо пра­вильно користуватися ключем, щоб розуміти історію свого на­роду, історію таки великого північного народу, — ось далеко не риторичне й далеко не "праздное" запитання як до самих себе, так і до великого північного народу.

III. Материк російської історії — це постійні сейсмічні вибу­хи, тектонічні розриви, більші чи менші, й мало чи не після кож­ного такого розриву-вибуху здавалося, що минулої історії вже начебто й немає, хід її різко змінився, й саме тепер настає ера нового життя і нової історії. І сьогодні ми разом із росіянами (адже у нас спільний цей історичний материк) переживаємо чер­говий тектонічний вибух-розрив, коли знову здається, що різко міняється історичне русло, що починається нова історія, і ми вкотре покладаємо великі надії на це оманливе грядуще, яке, вва­жаємо, достойне нас, а ми ж достойні його.