Чотири броди - Стельмах Михайло

Як ручата? Відійшли трохи?

— Ще ні.

— Ходімо?

— Мені боязко, — правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.

— Чого ж тобі боязко?

— Це ви повинні більше знати... Так же не можна.

— Чому не можна? Ти. ж не іійршші деиъ аиаьш мене.

— Краще ходім до татарського броду, до Гримичів.

— Ні, до мене. Я не хочу завтра гнати коні по лікаря, І дівчина обпекла його:

— Так дуже шкода коней?

— І тебе трохи, — він поклав руки на дівочі плечі, обернув її до місяця. — Ось там і стоїть моя хата, а ворота біля неї кигикають чайкою.

Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:

— А чиясь дівоча доля од вас не кигикала чайкою? Він зрозумів її побоювання.

— Такого, дівчино, не було. І коли маєш до мене довіру — не називай на "ви", — він узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту вуличку, де плетені тини і верби-підлітки біля них вели до напівзабутої оселі. Ішов і милувався дівчиною, Ї.Ї снопом, її ходою — легкою і красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з якої піспі? І здавалось, що в цього вже був такий вечір надій і притихле від сполоху дівча біля нього, яке не знає, за що триматись рукою — за тендітні в паморозі верби чи за серце.

Ось і його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, і вони справді кигикнули чайкою.

— Наче в казці, — здивувалась і чомусь зраділа дівчина. Підійшовши до вікна, на якому клубочками дрімала місячна сновійність, Данило постукав у шибку.

— У вас хтось живе? — пройшовся переляк по обличчі Мирослави.

— Ні.

— А чого ж ви стукаєте?

— Згадую свою матір. Вона завжди на стук відчиняла мені двері. А тепер нема кому.

— І це тяжко, Даниле? — сама не помітила, як назвала його на імення.

— Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбі під вербовою дощечкою, під тією, про яку дівчата весною співають: "Вербовая дощечка, дощечка, там ходила Настечка, Настечка", — і знову згадав не вербову дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навідатись до нього і Діденка, якогось гостинця завезти.

Даияло відчинив сінешні й хатні двері, Мирослава все ще з опаскою ступила в темряву хати.

— Справді, тут вереснем і чорнобривцями пахне. Ви любите їх?

— Дуже. І люблю, коли дівочі коси віють чорнобривцями, — нечутно торкнувся її снопа. — Уявляєш: сніг і чорнобривці! — Він засвітив світло, і гостя одразу ж підійшла до фою матері, пород яким світився сніп жита.

— Це ваша мати?

— Матір.

Мирослава посмутніла.

— І в моєї такі добрі очі були. І звала вона мене чогось Журавкою.

— А моя часто співала про журавку... Щось незвичне було в її вдачі. Як вона тільки, вже з різдва, виглядала весну, як тішилась першим підсніжником, як прислухалась до співу зерна, до шелесту маківок, до всієї землі. І до колоса, і до трави, і до деревця у неї була своя любляча мова, пісня. Найбільше я; наспівувала на луках, бо там стільки птаства знаходило притулок і в траві, і в березі, і на воді. Бувало, гляне на якусь чубату чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, і зітхне: "Боже, як то славно, коли е крила", — та й тихенько заспіває траві чи копичкам:

А журавка ходить

Та пір'ячко ронить...

А ти, малий, одразу й побачиш: і журавля в журавлиному броді, і журавочку, і її двійко цибатих діток. Мати не раз втішала мене, що. в мою подушку зашила журавлині пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця, поля, а не різна погань.

— Це ж треба, — аж зітхнула Мирослава. — Добра і тиха матір.

— Що добра, то добра, а от чи тиха — не знаю. Одного разу вона здивувала усіх односельців. Це сталося у двадцятому році. Біля самого села партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубів озброєна зграя, а отаманив у ній вчений жорстокосердець, що нахвалявся вирізали більшовиків до сьомого коліна. Як побігли городами і вулицями без вершників коні, я з мамою вийшов у двір. Аж до нас на змиленому коні підлітав розпашілий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його — він тепер головою колгоспу працює. Ще з вулиці гукнув матері:

— Ганно, допоможи пораненим — винеси полотна перев'язати рани, — і зіскакує зі свого воронця, веде його на подвір'я. А кінь аж хитається од утоми.

— Де ж я того полотна візьму? — одразу пожалісніла матір. — Усе повіддавала то за оранку, то за хліб.

— А може, щось завалялось? Біда хлопцям: лежать на білих гречках, а гречки вже червоними стали.

В оселі кинулась мати до скрині, та хіба знайдеш те, чого нема?

— Що ж, таке діло, — похилив голову Чигирин. — Доведеться багатіїв потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотні були чужі лайки та нарікання.

— Почекай, Михайло, — враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю, а далі метнулася до божниці, стала на лаву й почала здіймати рушники з образів.

— Ти що, жінко добра? — здивувався, не повірив собі Чигирин.

— Нічого, нічого, — заспокоїла його матір. — На цьому полотні не буде ні лайок, ні нарікань — воно святих сповивало...

— Оце так... — широко розкрила очі Мирослава: в них входили далекі видіння. — А що ж далі? Данило зітхнув:

— Далі вона все ждала батька, ждала навіть після того, як дійшли чутки, що його вбито. А голос її з кожним роком смутнів і смутнів. Незадовго до смерті вона якось попрохала мене: — Данилку, заспівай мені про журавку, що ходить та пір'ячко ронить, бо я чогось нині не можу...

Останню дорогу матері люди від хати до цвинтаря встелили цвітом. А над її хрестом завжди висить рушник і взимку, і влітку має своїми крилами...

— От і думай собі, що таке життя... — зажурилась дівчина. — А чого ви перед образом матері поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.

— Бо все життя моєї матері пройшло в житах чи біля жита, біля чорного хліба і на безхліб'ї. Отак, напевне, біля житечка, на оранці, на сівбі, на жнивах пройдуть і мої, і твої роки, якщо контри чи заміжжя не заберуть тебе від ниви та перепілки в ній.

— Надіюсь, не заберуть! — переконано сказала дівчина і допитливо подивилась на Данила: — А що для вас головне в житті — жито, перепілка в ньому та жайворонок над ним?

— Селянська доля! — задумливо відповів Данило і на німотний погляд Мирослави невесело посміхнувся: — Це ж може здатися нудним чи обмеженим, як визначив великий знавець параграфів і планів Ступач.

— Розкажіть! — пошепки звеліла Мирослава і стала ближче до снопа.

— З чого тільки й почати? Мені й досі здається і, напевне, завжди буде здаватися, що крізь мою душу, крізь мої очі, крізь мої болі та сподівання пройшла історія селянської долі і смуток житечка, яке й досі не може нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубіти, хоча й не мало бачив грубого, навіть жорстокого в селі. Так-от про селянську долю, про селянські сподівання. Убогими, стражденними, причавленими були вони. Щоденно серце хлібороба обкільцьовував страх і перед податками, і перед злиднями, і перед силами природи. І тільки в піснях пробивався не такий уже й великий світ надій, що в самого бога можна випрохати щастя: жита на хліб, пшениці на паляниці, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не дуже й багато просили хлібороби в бога. А тепер ми самі повинні ставати тими богами, що змінюють селянську долю, виводять хлібороба у світ великих надій, у світ великого врожаю і душевності. Ти не раз, певне, сумувала, слухаючи пісню про бідну вдову, що засіяла своє поле, зволочила і сльозами примочила. То хіба не варто присвятити свій вік тому, щоб ні сльозо, ві злидні, ні безхліб'я не ломили ні вдову, ні сироту, ні всю селянську долю? Так я розумію турботи нашої держави, так я розумію і свою непоказну, але ревну працю, — Данило занепокоєно глянув на дівчину: чи ве подумає, що він якесь патякало, і вже, глузуючи над собою, закінчив: — Тому, зважаючи на вищесказане, не доведеться мені шкапові селянські чоботи міняти на модельне взуття.

— Гарно сказали ви про все, окрім модельного взуття. Про щось подібне думала і я. Тільки чи всі зрозуміють вас, романтику вашу? Недовірливий ще наш селянин, ох який недовірливий.

— Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда — прийде і віра! Хто б іще кілька років тому з селян повірив, що їхні діти прямо в полотняному одязі, в летчиках чи а босоніж підуть у високу науку? Будь моя воля, я з щирого аоиота поставив би пам'ятник тим людям, тобто більшовикам, що здогадалися за розкладкою комітетів незаможних селян посилати вчитися малописьменну моходь у робітфаки, а потім і в інститути. Там, як цілину орали, — важко давалася нам наука, але мужицькою впертістю, безсонням долали її і виходили в люди. Такого ні в яких Кембріджах і Овсфордах не 'було. Ти ж не можеш уявити, щоб поріг Оксфордського університету переступив парубійко в батьківській ки-. реї і постолах!

Мирослава глипнула десь у далину, засміялась:

— Теж гарно! А маєте ж ви самі радість од своєї щоденної празві? Чи тягнете її, бо звикли тягнути?

— Питаєш, чи не чорний я віл, що тягне свое ярмо? Ця мірка не для мене, бо маю в руках жагу праці, здається, розумію і радість поля, і радість хліба, не хуторянську, де навіть безсмертне зерно охороняється півпудовими колодками і собаками, а ту, від якої ясніють людські очі і ширшають, надії. Ти, ввісио, чула старовинну легенду про євшан-зілля, про безмірну любов до своєї землі. То я маю в собі це євшан-зілля. Оцю любов, од якої на плечах крила сорочку рвуть! А ти про під'яремного вола подумала, — і щиро, по-хлоп'ячи засміявся.

Засміялась і Мирослава.

— Говоріть, говоріть, Даниле.

— Що ж тобі іще?.. І, крім дуже великого, маю менші, тільки свої радощі: це коли тиховійна сіється зерно і пробивається проріст, коли маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить цвітом і музикою гречка, коли дівочою рукою кличе когось до себе вояоття проса і коли стоїть тихий дзвін достжгаої ниви. Щоденно щось у широкополі мене хвилюв, радув, бо зрісся, зріднився з ним. Я нещодавно почув улюблені слова нашого великого вченого про вчених: "Ми повинні стояти на глобусі". От і селянство ваше так повинно стояти на глобусі, осіваючи світ зерном життя. Отож, певне, догадуєшся, що я маю чим жити. І романтика теж має чим жити, хоча і її, і селянство не милує демагогія та невірство грамових діячів, — і нахмурився, згадавши щось своє, замовк.

Нахмурилась і гостя, приклала руку до чола і тихо, не знати кого запитала:

— Чого так часто дріб'язковість, погроэа чи підшепіт прибивають велике? Ви не боїтесь, що нашу високу романтику може вдушити занадто активний бюрократ? Для цього він і господарчими розрахунками козирне, і відповідними цитатами блисне, і правдоподібністю прикриється.

Данило невесело здивувався, невесело посміхнувся.

— Філософ мій з золотими косами! Мирослава не розгубилась.

— Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то дайте відповідь на одне приземлене питання.

Хлопець уклонявся і жартівливо, як ісаансьхі гранди в п'єсах, провів рукою біля самої долівки.

— З охотою, синьйорино!

— Тоді скажіть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже залітають гості навіть з області, чого у вашій хаті і досі долівка, а не підлога? Любов до старовини, патріархальщини?

— До вбогості не може бути любові.

— Це не відповідь, а відписка.

— А тепер відповідь, — уже серйозно сказав Данило; — Я постелю пахучу підлогу з живицею, з прожилками, з гніздечками сучків, що так гарно дивляться на тебе, тоді, коли в селі не залишиться жодної долівки.