Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Після цього випадку материна байдужість переросла в зненависть і присутність дитини в хаті болючим докором озивалася в її свідомості. Її дратував сам вигляд сина. У грудях Родона теж зродилися страх, сумнів і впертість. Від тієї хвилини, коли він дістав ляпаса, між сином і ма­тір’ю пролягла прірва.

Лорд Стайн також не зносив хлопчика. Коли вони, на біду, зустрічалися, він глузливо кланявся Родонові, або ка­зав щось ущипливе, або злісно міряв його поглядом. Родон теж пильно дивився йому в вічі й стискав кулачки. Він знав, хто йому ворог,- з усіх, хто приходив до них, цей чоловік найдужче його сердив. Якось служник застав хлоп­чика в передпокої, коли той погрожував кулаком капелю­хові лорда Стайна. Служник розповів про цей смішний, на його думку, випадок візникові лорда Стайна, а той його лакеєві і взагалі всій челяді. Невдовзі після цього, коли місіс Родон з’явилася в Гонт-гаусі, сторож, що відчиняв браму, служники в найрізноманітніших лівреях, що юрми­лися внизу, лакеї в білих жилетах, які передавали з од­нієї сходової площадки до другої імена полковника й мі­сіс Родон Кроулі, уже знали про неї все чи вважали, що знають. Лакей, що стояв за її стільцем, уже поговорив про неї з показним джентльменом у блазнівському уборі поряд з собою. Bon Dieu, 33 який страшний той суд челяді! На проханому вечорі ви бачите в розкішному салоні жінку, оточену відданими залицяльниками, очі її сяють, коли вона дивиться на них, вона чудово вбрана, зачесана, під­рум’янена, вона усміхнена й щаслива. Та ось до неї чемно підходить Викриття в образі огрядного чоловіка в напу­дреній перуці і з грубими литками, який розносить на таці морозиво, а за ним - Обмова (така сама незаперечна, як і Правда) в образі неповороткого молодика, що подає вафлі й бісквіти. Шановна, ці люди будуть сьогодні пере­тирати на зубах вашу таємницю в своїх шинках! Джеймс і Чарльз, сидячи з олов’яними кухлями в руках і з люль­ками в роті, поділяться тим, що почули про вас. Багатьом на Ярмарку Суєти слід було б мати німих слуг - німих і таких, що не вміють писати. Якщо ви винні, то начувай­теся. Той молодик за вашим стільцем - може, яничар, що ховає зашморг у кишені своїх плюшевих штанів. Якщо ви не винні - дотримуйтеся зовнішньої пристойності, порушувати її так само небезпечно, як бути винній.

Винна Ребека чи ні? Таємне судилище челяді визнало: винна.

Мені соромно казати, але Ребека не мала б кредиту, якби вони не вірили, що вона винна. Саме ліхтарі карети мар­кіза Стайна, що світилися в темряві біля Ребечиних две­рей далеко на північ, давали містерові Реглсові, як він потім казав, «більшу надію», ніж усі її хитрощі та вмов­ляння.

Отже, Ребека - можливо, й невинна - дерлася й про­штовхувалася вперед, до того, що зветься «становище в суспільстві», хоч челядь дивилася на неї як на пропащу. Так покоївка Моллі стежить ранком за павуком, що снує павутину біля одвірка і вперто спинається нею вгору, поки їй не набридне така розвага; тоді вона бере віника і змітає і павутину, і того, хто її снував.

За кілька днів перед різдвом Бекі з чоловіком і сином зібралися їхати до Королевиного Кроулі, щоб перебути свята в оселі своїх предків. Ребека воліла б лишити хлопця вдома і була б таки лишила, якби не наполегливі прохання леді Джейн привезти малого і якби Родон не виявляв свого невдоволення і обурення тим, що мати так занедбує сина.

- У цілій Англії немає кращої за Роді дитини,- дорі­кав їй ображений батько,- а ти, Бекі, більше дбаєш про свого спанієля, ніж про нього. Він тобі не дуже заважа­тиме: в замку він бавитиметься з дітьми в їхній кімнаті, а дорогою їхатиме зі мною нагорі.

- Де ти завжди сідаєш, щоб можна було смалити ті гидкі сигари,- мовила місіс Родон.

- Колись вони тобі подобалися,- відповів чоловік.

Бекі засміялася,- вона майже завжди була в доброму гуморі.

- Це ж було тоді, як я домагалася підвищення, дурнень­кий,- сказала вона.- Бери Родона нагору і, про мене, дай і йому сигару.

Проте батько не мав наміру таким способом гріти свого малого сина під час цієї зимової подорожі, а з допомогло Брігс укутав його шалями та вовняними шарфами, і тем­ного досвітку при світлі ліхтарів «Пивниці білого коня» хлопця дбайливо вмостили на дах карети, звідки він з не­абияким задоволенням дивився, як починало зоріти. Він уперше їхав до того місця, яке батько й досі називав до­мівкою. Подорож давала йому величезну втіху, бо його цікавило все, що він бачив. Батько відповідав на всі його запитання, розказував, хто мешкає у великому білому бу­динку праворуч і кому належить парк. Його матуся, що сиділа з своєю покоївкою всередині карети, в хутрах і ша­лях, з пляшечками парфумів, так маніжилась, наче ніколи ще не подорожувала поштовою каретою, і ніхто б не поду­мав, що її висадили з цієї самої карети, щоб звільнити місце платному пасажирові, коли десять років тому вона вперше їхала в світ.

Було знов темно, коли малого Родона збудили й пере­несли до дядькової карети в Грязьбері. Він сидів і вражено дивився, як відчинялась велика чавунна брама, як блища­ли світлі стовбури лип, коли вони їхали алеєю, аж поки нарешті карета зупинилася перед освітленими вікнами замку, що вабили святковим затишком.

Парадні двері розчинилися навстіж. У старовинному ка­міні горів вогонь, підлога, викладена чорними плитками, була застелена килимом. «Це той самий килим, що раніше лежав у «Жіночій галереї»,- подумала Ребека, а наступ­ної миті вже цілувалася з леді Джейн.

Із сером Піттом вона врочисто привіталася таким самим способом, але Родон, який щойно курив сигару, не зва­жився поцілувати невістку. Тим часом діти підійшли до свого кузена. Матильда подала Родонові руку й поцілу­вала його. Пітт Бінкі Саутдаун, син і спадкоємець, не ква­пився вітатись, він стояв віддалік і вивчав двоюрідного брата, як маленький собака вивчав великого пса.

Привітна господиня повела гостей до затишних кімнат, де в камінах весело горів вогонь. Потім до місіс Родон по­стукали обидві панночки, ніби для того, щоб допомогти їй, а насправді їм кортіло оглянути її коробки з капелюш­ками й сукнями, хоч і чорними,