Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Бережіться, Добе, голубе мій, ті жінки доведуть вас до біди... Моя дружина щойно отримала цілу паку суконь з Європи і серед них рожеву атласну для Глорвіни. Та сукня доконає вас, Добе, якщо тільки жінки й атлас здатні вас розворушити.

Та річ у тім, що майора не могли подолати ні краса, ні мода. В серці нашого чесного приятеля жив тільки один жіночий образ, і він аж ніяк не нагадував Глорвіну О’Дауд у рожевому атласі. То була тендітна маленька жінка в чорному, з великими очима й каштановими косами, яка рідко сама озивалась, хіба що до неї зверталися, і голос якої зовсім не скидався на Глорвінин,- ласкава молода мати з дитиною на руках, що усмішкою запрошувала Доббіна глянути на свій скарб; рум’яна дівчина, яка, наспі­вуючи пісню, вбігла до вітальні на Рассел-сквер і повисла на руці в Джорджа Осборна, закохана й щаслива,- тільки цей образ ввижався чесному майорові вдень і вночі, пану­вав у його серці. Цілком можливо, що Емілія не була по­дібна до того портрета, який малювала Доббінова уява. В журналі мод своїх сестер в Англії він побачив один ма­люнок, нишком вирізав його і приклеїв зсередини на віко скриньки для письмового приладдя, бо йому здалося, ніби зображена на ньому особа, трохи схожа на місіс Осборн, хоч я бачив його і можу посвідчити, що то був малюнок сукні з високою талією і чисто ляльковим личком над нею, яке безглуздо всміхалося. Може, вимріяний Доббінів образ був такий самий несхожий на справжню Емілію, як цей безглуздий малюнок, що його він так цінував. Але хто з нас, коли він закоханий, буває тверезіший? І хіба він стане щасливіший, як побачить і визнає свою оману? Доб­бін був під владою таких чарів. Він не набридав друзям і знайомим своїми почуттями і не втрачав через них сну й апетиту. Голова в майора трохи посивіла, відколи ми ба­чили його востаннє, а може, срібні ниточки поблискували і в чиїхось шовковистих каштанових косах. Але почуття його не змінилося й не постаріло, його кохання було таке яскраве, як у дорослого чоловіка згадка про дитинство.

Ми вже казали, що європейські кореспондентки майора - панни Доббін і Емілія - написали йому з Англії листи. Місіс Осборн від щирого серця привітала його з майбутнім одруженням з міс О’Дауд.

«Ваша сестра тільки що навідала мене,- писала Емі­лія,- і розповіла про важливу подію, з приводу якої про­шу прийняти мої найщиріші вітання. Сподіваюся, що мо­лода леді, з якою, я чула, ви маєте одружитися, виявиться з усіх поглядів гідною такого доброго й чесного чоловіка, як ви. Бідолашна вдова може тільки помолитися за вас і побажати вам щастя. Джорджі посилає вітання своєму любому хрещеному батькові й сподівається, що він його не забуде. Я сказала йому, що ви маєте намір з’єднати свою долю з особою, яка напевне заслуговує на ваше кохання; та хоч такий зв’язок повинен бути найміцнішим, найсвятішим і найвищим за всі інші, проте я сподіваюся, що вдова й дитина, якими ви опікувалися і яких любили, зав­жди знайдуть куточок у вашому серці».

Як ми вже згадували, він весь був написаний у такому тоні; в кожному рядку кореспондентка висловлювала особ­ливу свою радість.

Цей лист (він прибув тим самим кораблем, який привіз леді О’Дауд скриню всілякого вбрання з Лондона, і будьте певні, що Доббін розпечатав його найпершого з усієї пошти) викликав у майора такий настрій, що Глорвіна, її рожевий атлас і все, пов’язане з нею, здалося йому особ­ливо бридким. Майор проклинав бабські плітки і взагалі весь жіночий рід. Того дня все його дратувало: і нестерпна спека, і втомливі маневри. Господи милосердний, невже розумна людина повинна марнувати ціле своє життя на те, щоб день у день перевіряти портупеї і провадити військові навчання з якимись там йолопами? Безглузді розмови мо­лодих офіцерів у їдальні гнітили його дужче, ніж будь-коли. Що йому, майже сорокарічному, до того, скільки бекасів застрілив лейтенант Сміт і які штуки виробляє ко­била хорунжого Брауна? Жарти за столом викликали в нього почуття сорому. Він був надто старий, щоб слухати дотепи помічника лікаря і базікання молоді, з якого ста­рий О’Дауд з лисою головою і червоним лицем тільки до­бродушно посміхався. Старий тридцять шість років слухав ті самі жарти, та й сам Доббін слухає їх уже років п’ят­надцять. А після галасливого й нудного обіду в офіцерській їдальні сварки й скандали полкових дам! Усе це було про­сто нестерпне, ганебне! «Ох, Еміліє, Еміліє,- сумно думав він,- я тобі такий відданий, а ти ще й дорікаєш мені! Я ж тільки тому нидію тут, що ти мене не любиш. І замість на­городи за довгі роки вірності ти благословляєш мене на шлюб з цією нав’язливою ірландкою!»

Серце бідолашного Вільяма було сповнене гіркоти й від­рази, ніколи ще він не почувався таким нещасним і саміт­ним. Він ладен був покласти край своєму життю з його суєтою - такими надаремними й нерозважними здавалися йому всі його змагання і таким смутним і похмурим май­бутнє. Він цілу ніч пролежав без сну, тужачи за батьків­щиною. Лист Емілії впав на нього, як вирок долі. Ні від­даність, ні вірність, ні пристрасть не могли розтопити її серце. Вона не помічала, що він її кохає. Перевертаючись на ліжку, він подумки казав їй:

«Господи боже! Невже ти не знаєш, Еміліє, що я кохаю тільки тебе, єдину в світі... а ти холодна до мене, мов ка­мінь. Я доглядав тебе цілі місяці, коли ти була хвора і при­голомшена горем, а ти попрощалася зі мною, всміхаючись, і забула мене, тільки-но я зачинив за собою двері!»

Тубільні служники, які спали біля веранди, не могли надивуватися, що майор, якого вони завжди знали спокій­ним і врівноваженим, був такий схвильований і пригніче­ний. Чи пожаліла б вона його, якби побачила тепер? Він знов і знов перечитував її листи, всі, які мав від неї: ді­лові, з приводу досить невеликої суми грошей, що, як він запевняв її, залишилась від чоловіка, коротенькі за­писки з запрошеннями, кожен клаптик паперу, який вона будь-коли присилала йому,- які вони всі були холодні, які люб’язні, які безнадійні й байдужі!

Якби поруч з ним