Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

зате найновіших лон­донських фасонів. Вони розповіли їй, що в замку все змінилося на краще, що леді Саутдаун поїхала, що сер Пітт посів у графстві становище, яке й личить представни­кові родини Кроулі. Тоді задзвонив великий дзвін, уся родина зібралася на обід, і Родона-молодшого посадили біля тітки, ласкавої господині дому. Сер Пітт був незви­чайно уважний до невістки, що сиділа праворуч від нього.

Малий Родон мав добрий апетит і поводився дуже чемно.

- Мені подобається тут обідати,- сказав він тітці, коли обід скінчився, сер Пітт проказав молитву і до їдальні ввели милого сина й спадкоємця, вмостивши його на ви­сокий стільчик біля баронета, а дочка сіла біля матері, де для неї стояла приготована чарочка вина.- Мені подоба­ється тут обідати,- мовив Родон, дивлячись у ласкаве тіт­чине обличчя.

- Чому? - запитала добра леді Джейн.

- Бо вдома я обідаю на кухні,- відповів Родон-менший,- або з Брігс.

Бекі була така захоплена розмовою з баронетом, своїм господарем,- вона лестила йому, обдаровувала його комп­ліментами, вихваляла юного Пітта Бінкі, якого називала гарним, розумним хлопчиком з усіма ознаками шляхетної крові, страшенно схожим на свого батька,- що не чула слів власного нащадка на другому кінці великого, роз­кішно накритого столу.

Як гостеві, Родонові-молодшому дозволено першого дня сидіти з дорослими до того часу, коли стіл прибрали після чаю і перед сером Піттом поклали велику біблію з позо­лоченим обрізом. До їдальні зайшла вся челядь, і госпо­дар почав читати молитви. Бідолашний хлопчик ніколи ще не був присутній на такій церемонії і ніколи не чув про неї.

Замок справді покращав за коротке володарювання баро­нета. Бекі оглянула його в супроводі господаря і сказала, що все тут досконале, чарівне, незрівнянне. А малому Родонові, якого знайомили з замком діти, він видався казко­вим палацом, сповненим дивовиж. Там були довгі галереї й старовинні пишні спальні, картини, стара порцеляна і зброя. Кімнати, де помирав дідусь, діти минали із зляканими обличчями.

- Хто такий був дідусь? - запитав Родон.

Діти пояснили йому, що то був дуже старий чоловік, якого возили в кріслі на коліщатах. І показали котрогось дня те крісло, що гнило в повітці, відколи того старого чоловіка повезли он до тієї церкви, верхівку якої видно над берестами.

Брати щоранку вирушали оглядати вдосконалення, зроб­лені в маєтку завдяки генієві сера Пітта і його ощадливо­сті. А оскільки їм під час цих оглядів доводилось ходити або їздити верхи, то вони могли розмовляти, не дуже на­бридаючи один одному. Пітт не забув сказати Родонові, скільки коштів пішло на всі ці поліпшення і як часто лю­дина, що володіє землею і капіталом, укладеним у дер­жавні папери, не має звідки взяти двадцяти фунтів.

- Ось нова вартівня коло брами,- мовив він, скромно показуючи на будівлю бамбуковою палицею.- Я, хоч ти вбий, не можу заплатити за неї, поки не отримаю січне­вих дивідендів.

- Я можу, Пітте, позичити тобі грошей до січня,- не­весело запропонував Родон.

Вони зайшли всередину й оглянули відбудовану вартів­ню, на якій щойно вирізьбили в камені родинний герб. Стара місіс Лок уперше за багато років мала щільні двері, міцний дах і вікна з цілими шибками.

 

Розділ XLV
МІЖ ГЕМПШІРОМ І ЛОНДОНОМ

 

 

Сер Пітт не тільки полагодив у Королевиному Кроулі огорожі та зруйновані вартівні. Він мудро взявся також відновлювати трохи підупаду репутацію свого дому й за­тикати проломи й тріщини, які залишив на родовому імені його негідний, марнотратний попередник. Невдовзі після батькової смерті сера Пітта вибрали представником Королевиного Кроулі в парламент, і тепер, як громадський суд­дя, член парламенту, великий землевласник і представник старовинного роду, він вважав своїм обов’язком бувати в гемпшірському товаристві, щедро підписувався на всі добродійницькі міроприємства, часто ходив у гості до сусі­дів - одне слово, робив усе, щоб посісти в графстві, а тоді і в королівстві становище, яке, на його думку, личило та­кій винятково талановитій людині, як він. Леді Джейн зве­лено заприязнитися з Фадлстонами, Уопшотами та іншими шляхетними баронетами, їхніми сусідами. Тепер на алеї Королевиного Кроулі не диво було побачити їхні карети. Баронети часто обідали в замку (де страви були такі смач­ні, що леді Джейн навряд чи докладала до них рук), і Пітт з дружиною, в свою чергу, теж їздили в гості, незважаючи на погоду та відстань. Бо хоч Пітт як людина холодна, з слабим здоров’ям і поганим апетитом не любив п’яних веселощів, він вважав, що в його становищі необхідно бути гостинним і товариським, тому щоразу, коли в нього розламувалася голова від довгих післяобідніх посиденьок за чаркою, почував себе жертвою обов’язку. Він розмовляв про врожай, про політику з найбільшими аристократами графства. Він (колись такий схильний до прикрого вільнодумства в цих питаннях) тепер палко виступав проти бра­коньєрства і підтримував закони про збереження дичини. Сам він не полював, бо не любив спорту, а був швидше кабінетною людиною з мирними уподобаннями, але вва­жав, що в графстві треба поліпшити породу коней і подба­ти про те, щоб лисиці мали де розплоджуватись. І якщо його приятель сер Гадлстон Фадлстон захоче поганяти ли­сиць на його полі й зібратися з друзями, як за давніх ча­сів, у Королевиному Кроуді, він, з свого боку, буде радий бачити його в себе разом з іншими мисливцями. На преве­ликий жах леді Саутдаун, він з кожним днем робився правовірніший у своїх поглядах: перестав виголошувати пуб­лічні проповіді й бувати на релігійних сходинах, щонеділі вчащав до церкви, відвідав єпископа та всіх вінчестерських священиків і не відмовився, коли велебний архіди­якон Трампер запросив його на партію у віст. Які муки мала терпіти леді Саутдаун і якою пропащою людиною мала вона вважати свого зятя, що дозволив собі таку без­божну розвагу! А коли одного разу родина повернулася додому після ораторії у Вінчестерському соборі, баронет сказав своїм молодим сестрам, що з наступного року, ма­буть, почне вивозити їх на бенкети, чим викликав у них безмежну вдячність. Леді Джейн, як завжди, зобразила на обличчі покору, але, певне, й сама була рада повеселитися. Шановна графиня послала авторці «Пралі з парафії Фінчлі» в Кейптаун найстрахітливіший опис суєтної поведінки своєї меншої дочки і, оскільки в брайтонському будинку графині саме ніхто не мешкав, переїхала туди. Діти не вельми оплакували її від’їзд. Гадаємо, що й Ребека під час других відвідин Королевиного Кроулі не дуже засму­тилася, не заставши там тієї леді з її ліками, хоч і напи­сала їй на