Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

різдво вітального листа, в якому шанобливо на­гадала про себе, ще раз подякувала за приємність, яку вона отримала від розмов з її милістю під час першого свого приїзду, за ласку й доброту, з якою леді Саутдаун поставилась до неї, хворої, і запевнила, що в Королевиному Кроулі все викликає в її пам’яті образ дорогої відсутньої приятельки.

До змін у поведінці й діяльності сера Пітта великою мі­рою спричинились поради пролазливої маленької жінки з Керзон-стріт.

- Ви залишитесь тільки баронетом... вдовольнитеся становищем землевласника? - казала вона йому, коли він гостював у неї в Лондоні.- Ні, шановний Пітте, я вас краще знаю. Знаю ваш хист і ваше шанолюбство. Ви га­даєте, що можете приховати від мене і те і те, але дарма - від мене ви нічого не приховаєте. Я показувала лордові Стайну вашу брошуру про солод. Він, виявляється, її знає і каже, що, на думку всього кабінету, це найсолідніша пра­ця з усіх, написаних досі з цього питання. Міністерство сте­жить за вами, а я знаю, чого ви хочете. Хочете показати себе в парламенті,- всі кажуть, що ви один з найкращих ораторів Англії (ваші промови в Оксфорді ще й досі па­м’ятають). Вам треба стати представником графства, тоді своїм голосом і голосами Королевиного Кроулі ви зможете досягти чого завгодно. Вам треба стати бароном Кроулі з Королевиного Кроулі - і ви будете ним, навіть дуже скоро. Я все бачу, я читаю у вашому серці, сер Пітт. Якби мій чоловік мав не тільки ваше прізвище, а й ваш розум, я, може, була б йому й гідною парою, але… але... тепер я ваша родичка,- додала вона сміючись.- Убога, непо­мітна родичка, проте й з мене є якась користь, і хтозна, чи миша часом не стане в пригоді левові.

Пітта Кроулі вразили й захопили її слова.

«Як ця жінка розуміє мене! - думав він.- Я не міг присилувати леді Джейн прочитати й трьох сторінок моєї брошури про солод. Вона уявлення не має про те, що я та­лановитий і що я плекаю шанолюбні мрії. Отже, вони згадали мої виступи в Оксфорді, ти бач! Негідники! Тепер, коли я представляю своє містечко і, може, представлятиму графство, вони почали згадувати про мене! А торік на прийомі при дворі той самий лорд Стайн не побажав мене помітити. Нарешті вони починають розуміти, що Пітт Кро­улі щось важить. А я ж той самий, кого вони нехтували. Я просто не мав нагоди показати себе, але тепер вони пере­конаються, що я вмію не лише писати, а й говорити і ді­яти. Ахілл не виявляв себе, доки йому не дали меча. Я вже маю в руках меча, і світ ще почує про Пітта Кроулі.

Ось чому цей пронозливий дипломат став такий гостин­ний, такий уважний до ораторій і лікарень, такий ласка­вий з духовними особами і приязний з фермерами в ба­зарні дні, чому так щедро частував гостей, сам ходив у гості й так цікавився справами графства. І ось чому це різдво в Королевиному Кроулі було веселіше, ніж будь-яке за багато років.

Першого дня свят у замку зібралася вся родина. На обід прийшли й Кроулі з пасторського дому. З місіс Б’ют Ребека була така відверта й ласкава, наче ніколи не ворогу­вала з нею,- тепло розпитувала її про дочок, дивувалася, що ті досягли за цей час таких великих успіхів у музиці, навіть попросила, щоб вони ще раз виконали один дует з грубезної збірки романсів, яку бідолашному Джімові, хоч він і бурчав, довелося нести під пахвою з дому. Місіс Б’ют змушена була дотримуватися пристойності у стосун­ках з малою пройдисвіткою, зате, лишившись на самоті з дочками, вона дала волю своєму язикові, дивуючись з без­глуздої пошани сера Пітта до невістки. Але Джім, який сидів за столом поряд з Бекі, заявив, що вона «славна жі­ночка», і вся пасторова родина визнала, що малий Родон - гарний хлопець. У ньому вони шанували можливого баро­нета,- адже між ним і титулом стояв тільки блідий, хво­робливий Пітт Бінкі.

Діти дуже заприязнилися; Пітт Бінкі був надто малий, щоб бавитися з таким великим хлопцем, як Родон, а Матильда була тільки дівчинкою і, звичайно, не пасувала в друзі юному джентльменові, якому невдовзі минав вось­мий рік і який скоро мав носити куртку й панталони. Ро­дон відразу став їхнім ватажком, і, коли він погоджувавсь гратися з ними, дівчинка й хлопчик беззастережно слуха­лися його. В селі йому було дуже гарно й весело. Йому страшенно подобався город, трохи менше квітники, а від курника, голубника й стайні, коли йому дозволяли туди ходити, він був просто в захваті. Він ухилявся від песто­щів панночок Кроулі, проте леді Джейн дозволяв цілувати себе і взагалі любив сидіти біля неї, коли після обіду жін­ки переходили до вітальні, залишаючи чоловіків пити вино. Він волів бути з нею, а не з своєю матір’ю. Ребека, побачивши, що тут заведено виявляти ніжність, одного ве­чора покликала Родона до себе й поцілувала його при всіх.

Хлопчик глянув їй в обличчя, весь затремтів і дуже по­червонів, як завжди, коли хвилювався.

- Вдома ви мене ніколи не цілуєте, мамо,- сказав він, після чого запала ніякова мовчанка, а в очах Ребеки блис­нув недобрий вогник.

Родон-старший любив невістку за те, що вона так лас­каво ставилася до його сина. Стосунки ж леді Джейн з Ребекою були не зовсім такі, як першого разу, коли дружина полковника намагалася будь-що всім сподобатися. Хлоп­чикові слова викликали між ними невеликий холодок. Та й сер Пітт, мабуть, був надто уважний до невістки.

Родон, як і належало такому великому, майже восьми­річному хлопцеві, дужче любив чоловіче товариство, ніж жіноче, й ніколи не відмовлявся йти з батьком до стайні, куди полковник ходив курити свої сигари. Пасторів Джім також часом приєднувався до свого кузена в цій та й в інших розвагах. Він і лісник баронета дуже приятелювали: їх зблизила любов до собак. Якось містер Джеймс, полков­ник і лісник Горн вирушили стріляти фазанів і взяли з со­бою малого Родона. Іншого, ще чудовішого ранку ці четве­ро джентльменів улаштували лови пацюків у коморі. Ро­дон ще ніколи не бачив цієї шляхетної розваги. Вони позатикали виходи кількох дренажних труб, пустили туди з другого кінця тхорів, а самі, озброєні палицями, мовчки стали неподалік. Невеличкий насторожений тер’єр (Форсепс - уславлений пес містера Джеймса), майже не дихаючи від збудження, завмер