Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Пітт знав, що брат і його родина бідують. Такий холодний і досвідчений дипломат не міг не помітити, що в них нема ніяких прибутків, а квартира й карета коштують грошей. Він чудово розумів, що отримав, чи, швидше, загарбав гроші, які за всіма розрахунками повинні були дістатися меншому братові, і, звичайно, його часом трохи мучило сумління, нагадуючи йому, що він повинен вчинити акт справедливості, або, кажучи просто, віддячити скривдже­ним родичам. Як людина справедлива, чесна й недурна, як добрий християнин, що знав катехізис і ціле життя демонстративно виконував свій обов’язок щодо ближніх, він не міг не усвідомлювати, що брат має право розрахову­вати на його допомогу й що морально він Родонів боржник.

Коли часом на шпальтах газети «Таймс» з’являються химерні повідомлення державного скарбника про надходження п’ятдесяти фунтів від А. Б. чи десяти фунтів від У. Т.- так званих «совісних грошей» 32 у рахунок податку, що його має сплатити той А. Б. чи У. Т.,- отримання яких покаяні просять вельмишановного джентльмена підтвер­дити в пресі, то, безперечно, і державний скарбник, і читач добре знають, що названі вище А. Б. і У. Т. платять тільки маленьку частку того, що справді винні, і що людина, яка посилає двадцяти фунтову асигнацію, напевне має сотні й тисячі фунтів, за які їй треба було б дати звіт. При­наймні таке моє враження від не вельми переконливих доказів того, що А. Б. чи У. Т. виправились. І я певен, що каяття Пітта Кроулі, або, коли хочете, його ласкаве став­лення до меншого брата, завдяки якому він отримав таке багатство,- це тільки маленький відсоток з того капіталу, що він був винен Родонові. Але не кожен захотів би пла­тити навіть стільки. Розлучитися з грішми - жертва май­же надсильна для всякої розважної людини. Навряд чи знайдеться десь смертний, який не вважав би великою своєю заслугою те, що він дав ближньому п’ять фунтів. Марнотратник дає не з співчуття, а тому, що йому приєм­но давати. Він не відмовляється від жодної втіхи: ні від ложі в опері, ні від коня, ні від доброго обіду, ні навіть від приємності дати Лазареві п’ять фунтів. Ощадлива люди­на - добра, розумна, справедлива, нікому нічого не вин­на - відвертається від жебрака, торгується з візником або цурається вбогих родичів. І я не знаю, котрий з них біль­ший себелюб. Мабуть, різняться вони лише тим, що не­однаково дивляться на гроші.

Одне слово, у Пітта Кроулі з’явилась була думка зро­бити щось для брата, але потім він відклав цю справу на­далі.

Ребека, проте, була не така жінка, щоб покладати великі надії на великодушність своїх ближніх, а тому цілком за­довольнилася тим, що Пітт Кроулі зробив для неї. Го­лова родини визнав її. Якщо він навіть нічого не дасть їй, то колись, певне, чимось допоможе. Хай дівер не дав їй грошей, зате вона отримала щось таке саме цінне - кре­дит. Реглс, наприклад, побачивши, що брати помирилися, й отримавши невеличку кількість грошей та обіцянку, що найближчим часом він дістане багато більшу суму, трохи заспокоївся. Ребека сказала міс Брігс, сплачуючи їй перед різдвом відсотки з маленької суми, яку стара панна їй по­зичила, та ще й з такою щирою радістю, ніби в неї було повно-повнісінько грошей,- Ребека повторюю, сказала міс Брігс по секрету, що вона радилася з сером Піттом - як відомо, добрим фінансистом - спеціально про неї: як найвигідніше вкласти той капітал, що ще залишився в міс Брігс. І сер Пітт, добре обміркувавши все, знайшов дуже вигідний і надійний спосіб прилаштувати її гроші. Він-бо дуже прихильний до неї як до відданої приятельки по­кійної міс Кроулі й усієї родини і ще задовго до свого від’їзду порадив тримати гроші напоготові, щоб у слушну хвилину можна було купити акції, які він мав на увазі. Сердешна міс Брігс була страшенно розчулена такою ува­гою сера Пітта,- сама вона, мовляв, зроду не додума­лася би забрати гроші, вкладені в державні папери, а увага сера Пітта зворушила її дужче, ніж сама послуга. І вона пообіцяла негайно піти до своїх повірників і забрати гроші - хай будуть під рукою, коли надійде та слушна хвилина.

Достойна Брігс була така вдячна Ребеці за її допомогу в цій справі і за доброту полковника, свого великого благо­дійника, що пішла до крамниці й витратила велику части­ну свого піврічного прибутку на чорний вельветовий костюмчик для малого Родона, який, до речі, вже виріс з такого одягу і якому за віком і за зростом багато більше личили б чоловіча куртка й штани.

Родон був вродливий хлопець, з відвертим обличчям, бла­китними очима й білим кучерявим чубом, міцної будови, але з великодушним, лагідним серцем. Він щиро прихи­лявся до кожного, хто добре ставився до нього: до поні, до лорда Саутдауна, який подарував йому того поні (він завжди червонів і весь розквітав, коли бачив цього ласка­вого молодого вельможу), до конюха, який доглядав поні, до куховарки Моллі, що напихала його на ніч страшними історіями та ласощами з обіду, до Брігс, з якої він збитку­вався, а особливо до батька, чию любов до сина цікаво було спостерігати. Оце були, мабуть, і всі, до кого він у вісім років відчував прихильність. Чудовий образ матері помалу збляк: протягом мало не двох років вона майже не розмов­ляла з сином. Вона не любила його. В нього був то кір, то коклюш. Він дратував її. Одного разу він спустився з свого піддашшя і став на сходах, захоплений материним голосом, яка співала для лорда Стайна. Двері вітальні раптом відчинилися, і мати з гостем побачили маленького шпигуна, що зачаровано слухав музику.

Ребека вибігла з кімнати й дала йому два добрих ляпаси. Хлопчина почув сміх маркіза (якому сподобалось, що Бекі так відверто й просто показала свій норов) і ки­нувся вниз, до своїх друзів у кухні, гірко ридаючи.

- Я плачу не тому, що мені боляче,- виправдувався, хлипаючи, малий Родон,- а… а...- кінець речення пото­нув у сльозах. Серце хлопця обливалося кров’ю.- Чому мені не можна слухати? Чому вона ніколи не співає мені, а лише тому лисому, зубатому лордові?

Так, плачучи, оскаржився й обурювався хлопчина.