Перекоп - Гончар Олесь

Якісь парубчаки перестрибували з крижини на крижину, з удаваним переляком галасували: "Тонемо! Гвалт! Рятуйте!"

— А ой бачиш отряху? — вказав Андріяка Яреськові на річку.

Данько вже помітив, мотав собі на вус .. Дівчина на крижині! Хто ж така? Мовби змагаючись з парубчаками у сміливості та відвазі, забралася з жердиною на крижану плаху і, вправно керуючи нею, пробивається попід берегом по самісіньких чорториях. Видно було, що не сільська: в жовтих чобітках з застібками ледве не до колін, в коротенькій хутряній шубці, що туго облягла її ставну гарненьку постать. Голова відкрита, без хустки, в самих лише косах золотистих, каштанових, що метлялись їй по спині, коли вона орудувала своєю гирлигою. Наблизившись до того місця, де стояв Яресько, дівчина сміливо скинула на нього оченятами і, вихопивши з води жердину, пустотливо простягла на берег;

— Хапай, служивий, бо втону!

— Такі не тонуть.

— Боїтесь? — засміялась дівчина і знов налягла на жердину, і її одразу віднесло потоком далі. Таке кирпоносе, широколице, зрідка навіть покрапане ластовинням, але... гарне! Не дівча, а одна тобі усмішка до вух!

— Чия така? — повеселівши, звернувся Яресько до Андріяки.

— Нонна, попова найменша,— пояснив Федір.— У Полтавській гімназії вчилася, романи крутила з офіцерами.

— А тепер?

— Тепер у відставку вийшла в зв'язку з розгромом денікінщини,— Федір голосно зареготав.

— О, то відчаяка! — загомоніли про Нонну дядьки.— Батюшка, той уже, бідолаха, не знає, що й робити з нею. Вродиться ж отаке: одірви та кинь.

Дівчина тим часом, порівнявшись з іншим гуртом, по-хлоп'ячому обперлася на жердину і легко, одним махом перехопилась з крижини на берег.

Невдовзі Данько забув про дивакувату попівну. Видовище могутнього криголаму заполонило його всього. Вже не криничанські, а чиїсь далекі — з верхів'їв — поламані ополонки, порвані на шмаття стежки та снігові, розкрашені буряковим квасом баби пропливали перед очима. Все, що вляглося за зиму, все, що від самої осені стояло на Пслі непорушно, тепер кришилося, ламалося під могутніми ударами весни, мовби все старе життя з обмерзлими його ополонками, з кривулястими, протоптаними до лісів стежками, з величезними крижаними хрестами, що всюди позоставалися на річці після водохрещі, з незграбними сніговими бабами, що, посірівши й осівши, так нагадували зараз Данькові скіфських кам'яних бабів із степових могил,— все це, підхоплене бурхливою силою прибутної, напираючої з верхів'їв води, тріщало, ломилось, стрімголов неслося до весняних просторів Дніпра.

Скрегіт крижаного громаддя, гул скреслої ріки будили собою все навкруги, віддавалися луною далеко по той бік, у лісах. Набряклі, осяяні сонцем ліси теж мовби застигли в чеканні весняної повені, що незабаром заллє їх, затопить суцільним радісним потопом.

Могутня картина весняного льодоходу, як хмелем, впоїла Яреська.

Всі оці пропливаючі мимо снігові, схожі на скіфських, баби, уламки стежок та ополонок, важкі крижані хрести з водохрещі,— де вони закінчать свій шлях? Дощенту потрощить їх на стрімких Дніпровських порогах, назавше розтануть десь під сонцем південних країв... На південь, до моря! Схвильованим поглядом дивився Яресько на розбурханий льодохід, на рештки розтрощеного зимового укладу, що проносились мимо, і разом з потоком молодих вод, разом з нестримним рухом весни мчали на південь і його розбентежені думи.

XIX

У севастопольському Морському соборі йшла урочиста відправа. Блідим танучим полум'ям горіли численні свічки, сяяло старовинне золото риз та кіотів, ароматний дим, пливучи з кадильниць, зависав у повітрі густою голубуватою хмарою, наскрізь просіченою в кількох місцях скісними мечами денного світла, що пробивалося знадвору через високі соборні вікна. Густі пахощі ладану мішалися з запахом свічкового чаду, оливи та перепрілих у гарячій тисняві паризьких парфумів.

Сьогодні в соборі було повно-повнісінько молільників. Колишні сенатори й колишні міністри, діячі Державної думи й могутні заводчики Півдня, генерали в орденах та сяючі брильянтами аристократки, всі вони, що після новоросійської катастрофи знайшли собі притулок тут, на останньому Арараті білої землі, зібралися цього дня ще раз помолитись за своє майбутнє, за своє воїнство, за свого молодого вождя.

Він, їхній кумир і оборонець, теж був зараз тут, на великій соборній відправі. З часу, як він зайшов, збуджені погляди знатних молільників були вже не стільки звернуті до святих, скільки до нього. Он він стоїть у простій черкесці серед блискучих своїх ад'ютантів, суворий, замкнутий, оповитий легендами витязь-джигіт карколомного білого Арарату.

Сталевий Врангель!

Ніяких відзнак на ньому, простий з вигляду воїн-солдат. Лише на грудях біля газирів темної черкески скромно поблискує платиновий хрест — нагорода, недавно вручена йому генералом Холманом від імені "його величності короля Великобританії та імператора Індії". Висока нагорода, проте ніхто з певністю не скаже, за що саме вона: чи за минуле, за бої під Цари-цином, чи, може, уже за майбутні перемоги, яких від нього так ждуть?

Ще недавно він був в опалі. Його, рішучого, нетерпимого до промахів ставки, Денікін одсторонив від командування, вижив з Криму, і десь у Константинополі, в цареградському вигнанні він терпляче відточував свій мстивий клинок, очікуючи слушного часу. А що час його настане, не мав сумніву.

Чим нижче падав в очах військ Денікін, тим вище підносився він, Врангель, у своєму ореолі вигнанця. Зневірене, озлоблене воєнними невдачами офіцерство, розчарувавшись у здібностях свого диктатора, складаючи на нього одного всю провину за безславний кінець походу, за ганебний новоросійський розгром, все частіше звертало свої погляди на молодого генерала-вигнанця. Зоря опальника швидко сходила над Цареградом. І, зрештою, той же Денікін, що вижив його з Криму, змушений був власною рукою підписати свій останній наказ, згідно з яким генерал-лейтенант барон Петро Врангель призначався верховним головнокомандуючим збройних сил Півдня Росії.

Ролі помінялися. Після того, як зневіреного в усьому, одряхлілого невдаху Денікіна підібрав до себе на борт британський корабель, по тому ж трапу, перекинутому на севастопольський причал, уже збігав пружною ходою джигіта новий молодий диктатор, щоб прийняти всю повноту влади на себе.

Вибухом шаленого істеричного оптимізму зустрів цареградського вигнанця білий Крим. Після страшних днів відступу, коли червона лава котилася по п'ятах, після кошмарів новоросійської та одеської панік, на смерть нажахана, вкрай здеморалізована біженська маса і товпища втомлених, завошивлених військ з появою Врангеля в Криму раптом підняли голови, заіскрились надіями, побачивши в особі енергійного молодого полководця свого єдиного рятівника, посланого їм із-за моря самою долею. Цей поведе, цей поверне кожному його втрачене!

Уже першими кроками своєї діяльності Врангель показав, що офіцерські полки недаром покликали його сюди в критичний час. Залізною рукою взявся молодий вождь наводити порядок в хаосі свого величезного кримського табору. Не вагаючись, рубав голови ненависній денікінській камарильї, розгодованим тилови-кам-казнокрадам, які під час походу цілими ешелонами спускали на чорний ринок армійське спорядження, викликаючи ремствування військ і погрози союзників. Дійшло ж бо до того, що англійські наглядачі, не довіряючи більше денікінським інтендантам, самі змушені були супроводжувати свої поставки безпосередньо на фронт, у бойові частини. Розклад, грабіжництво, продажність роз'їдали армію і тил. Хвороби здавались невиліковними, очманіння після розгрому — фатальним, а ось він прийшов і вдихнув у них нову силу, і, ніби чудом, з розрізнених, розшарпаних у боях частин уже стали на очах виростати першокласні бойові корпуси. За такого варто було молитись їм, вишкребкам з усієї Росії, сенаторам без сенату, губернаторам без губерній!

І різномасті, зайняті щоденно взаємною гризнею, об'єднані лише смертельною зненавистю до тих, які вимели їх сюди, на окраїну імперії, вони, зібравшись сьогодні в Морському соборі, ревно моляться разом за нього і на нього, вождя своєї ненависті і помсти. Усе тут зараз йому: і золото риз, і дим кадильниць, і танучі вогні свічок, і навіть отой невагомий косинець денного світла, що ліг на плече обранця з висоти соборного вікна.

Молодий єпископ, простягаючи руки вперед, урочисто вітає його з амвона:

— Дерзай, вождь!

А він, їхній похмурий довгов'язий вождь, стоїть з камінним замкнутим лицем, в упор пронизуючи єпископа своїми гострими очима, в яких жевріє щось вовче. Всі, хто знав Врангеля раніше, не можуть не відзначити, що зараз у Криму, прийшовши до влади, він навіть помолодшав, почувається, що весь він зараз в пориві до дії, внутрішня нервуюча енергія сповнює його всього.

— Ти переможеш,— упевнено напучує єпископ,— бо ти Петро, що означає камінь, твердість, опора. Ти переможеш, бо сьогодні день благовіщений, що означає — надія, уповання. Ти переможеш, бо всі ми станем з тобою проти каторжників та волоцюг за поругану віру, за рідну землю, за святую Русь!

Грянула півча, всі почали хреститись. Врангель, підійшовши під благословення, опустивсь на одне коліно в суворій спокійній величавості, так, як опускались колись його предки, середньовічні барони-лицарі, благословляючись у далекий хрестовий похід.

Урочиста мить! Крилаті голенькі янголята, злетів-шись у світлому кармінно-синьому піднебессі купола, зі щирим дитячим зацікавленням позиркували звідти вниз на рідкісне видовище. Все їх, здавалось, тішило й веселило: і довготелесий отой колінопреклонений диктатор, і блиск генеральських еполетів, і дивне зборисько кокетливих дамських зачісок та полірованих лисин царських сановників, жадаючих влади міністрів та безпритульних губернаторів, які, мов по команді, розмашисто, старанно хрестилися, хоча добра половина з них була переконаними безбожниками.

Просто від собору автомобіль головнокомандувача помчав на вокзал. Там, чекаючи його, вже годину стояло повзводно, вишикувавшись біля вагонів, юнкерське училище, що відправлялось сьогодні на Перекоп.

Скрізь уздовж ешелону з розчинених навстіж дверей "телячих" вагонів були спущені дошки-трапи.