Перекоп - Гончар Олесь
Чому ж він їй не дозволяє приїхати, чому? Чи справді не хоче піддавати труднощам похідного життя, чи, може, десь у глибині душі й сам носить непевність у своїх замірах, в щасливому завершенні того, що йому доля веліла здійснити?
Чаплинський майдан, як макове поле, цвіте: барвисті хустки, та чабанські папахи, та червоно-армійські — з малиновою зорею — шоломи... Якщо свято, то свято для всіх: прийшли господарі, прийшли і їхні постояльці — бійці відведеної з-під Перекопу латиської частини, що стоїть у Чаплинці постоєм.
Гуде, радісно клекоче майдан. Ділитимуть землю. Правда, невідомо ще як: хто каже на двори, хто на їдоків. Розшарілі молодиці-сол датки, зачувши, що землю нарізатимуть на їдоків, рішуче протискуються з своїми виводками наперед, тримаючи найменших на руках так, щоб видно було комісії. Хай бачить вона цих їдоків, хай не забуде і їм нарізати ленінські наділи!
Тут же на видноті перед ґанком повиструнчувались півколом ті, які вже недочувають,— старезні хребтисті діди, чаплинські патріархи, що привертають увагу своєю дивовижною в їхні літа виправкою, яка здебільшого пояснюється тим, що після денікінських шомполів діди ще й досі не можуть згинатись. Декотрі з них після екзекуції вперше оце видибали на майдан, щоб особистою присутністю нагадати комісії про себе.
Секретар волревкому — худющий витрішкуватий юнак у студентській тужурці — голосно читає з ґанку закон. Слухають його діди, слухають, поспиравшись на милиці, фронтовики, жагуче ловлять кожне слово оклечанї дітьми солдатки. їхній закон, на руку Чаплинці, нічого не скажеш!
Не по нутру виявився новий закон лише відрубщи-кам-хуторянам, що, позлітавшись на сход зі своїх степових кубел, розташувались возами та бігунками край базару попід гамазеями.
Старий Гаркуша приїхав до зборні разом зі своєю наймичкою: мав намір заодно і олію сьогодні бити. Дивлячись збоку на хазяїна та на його молоду робітницю, можна було подумати, що й на Гаркушиному хуторі стався переворот, що тепер там править уже не Кирило Гаркуша, а оця його струнка та синьоока наймичка Наталка. Сам хазяїн з'явився на люди в якомусь арештантському сіряку та в забитих гноякою шкарбанах, а наймичку вирядив у чобітки та в білу пухову хустку, що їх лише багаті колоністки носять. Як тільки приїхали на майдан, Гаркуша одразу відпустив Наталку в гущу чаплин ських її подруг, а сам, зоставшись біля воза, наставив своє хрящувате вухо до волосного ґанку, на той новий закон, що його вичитував студентик. Доки йшлося про долю поміщицьких та монастирських земель, Гаркуша тільки збайдужа помахував батіжком, але коли заговорили про таких, як він сам, темна кров ударила Гаркуші в голову: що ж це робиться? Виходить, що і його, Гаркушин, пай візьмуться паювати?
Рука мимовіль потяглася, щоб почухати потилицю.
— Свербить? — проходячи поблизу, насмішкувато кинув якийсь чаплинський гольтіпака.— Хочуть і вам хвоста утнути, пане господарю?
Гаркуша промовчав, понурившись над возом. Ой, утнуть, здається, утнуть по саму ріпицю! їхнє сьогодні право, що хочуть, те й роблять. Давай розверстку, їдь у хуру, а це вже й до землі добираються. Як від них відборонитися, до кого вдатись, звідки накликати на їхні голови грому? Де ж той Савка зі своєю Україною? Кидається від одних та до інших, у всіх уже перебував, а так досі й не вгадав, під чию руку б стати. Добре десь тим сербам та французам із Британів, вони зуміли влаштуватись — як же це пак? — іноземнопідданими, їм тепер тільки на регістрацію щотижня ходи. Якби б то йому, Гаркуші, здобути яке-небудь підданство! Хоч під турка, хоч під грека, хоч під самого чорта, аби тільки не під чаплинською голотою бути!
А може, ще й не відріжуть? Може, таки визнають і його за трудовий алімент? Хіба ж ні? Із трудових трудовий! По клаптику збирав поле до поля, горбом та кривавицею наживав! Обробляв краще за фейнів, краще за колоністів, сам собі був агрономом, грамоту має від департаменту землеробства за племінного бугая... А тепер ось доживсь. Оце збив олію! Тут зараз так, брате, б'ють, так уже тога совєцького преса прикручують, що з самого з тебе скоро олія потече! Все їм мало, оцим голодранцям, вже й Гаркушин хутір їм поперек горла став! Пропадом би ви пропали, торбеш-ники вічні!
Душа волала протестом, лютою, переконаною в своїй правоті ненавистю. Хотілося стати, вивернути свої долоні всьому майданові напоказ — гляньте: в мозолях, порепані, чорні, як шкуратки! Наймичку тримає? Ще будуть нею очі йому колоти? За те, що пригрів її, чаплинську безземельницю, від слащовських гвалтівників у себе на хуторі врятував? Сам у дранті сюди явивсь, а її, мов цяцю, привіз у чобітках, у доччиній на всю спину шалі.
— Наталко!
Стоїть між подругами, як і не чує. Теж, мабуть, на землю розластилась, витягла за всіма шию туди, вперед. Там уже читають списки. Багато ж їх виявилось, щасливців, яким земля сама пливе сьогодні до рук. Начитують і начитують. Навіть збоку неважко вгадати серед натовпу того, чиє саме прізвище в цю мить оголошується: аж ніби підростає одразу, світлішає обличчя, бо з цієї миті вже він не ніщо, а господар!
— Наталко! — наблизившись до дівчат, старий нетерпляче ткнув пужалном дівчину в спину.
Наталка, ще сміючись очима, з досадою обернулася до нього:
— Що вам?
— Чого ж ти стоїш?!
— А що ж мені — танцювати?
Подруги, що оточували її, пирснули сміхом. Це остаточно розлютило Гаркушу:
— Ви, дурносмішки! — і він сердито шарпнув Наталку за руку.— Ходім!
— Куди ви мене тягнете? — зі сміхом і з обуренням відштовхнула вона старого.
На Гаркушу ніби що найшло.
— Дурна ти! — з побілілими очима захрипів він до Наталки.— Це ж раз буває! Біжи мерщій, кричи, стребуй! Хіба ж ти не їдок? Чаплинська вродженка, потом-ствена безземельниця, в тебе мати між старцями сконала на каховському лазареті! Твоє право! Ходім, вирвем, бо захарлають! — аж захлипувався він.
— Вгамуйтесь-бо, діду,— весело перебила його одна з дівчат, второпавши нарешті, чого несамовитіє старий.— Ви за Наталчин наділ? Так її начитували!
Гаркуша отетеріло обернувся до наймички:
— Тебе? Начитували?
— Аякже! Наталка Троян — це ж вона!
— Хіба ти Троян? Ну ти диви! А я й не знав...
— Тепер знатимете,— зареготали дівчата.— Ще ось, може, вашої й наріжуть!
Сипались жарти, розлягався регіт, як раптом десь із краю майдану вихопився пронизливий, радісно-тривожний дитячий крик:
— Яропглан!
Усі. примовкнувши, обернулися в бік Перекопу. Незабаром звідти стало чути віддалене дражливе деркотання.
Сходку довелося припинити, проте люди не розходились: розбившись на гуртки, зацікавлено стежили за небом, за наближенням деркотливої залізної птиці.
— На Каховку, видно, летить, туди вони часто літають!
— Переправи розвідують!
— Бач, знайшов собі дорогу — через наші голови навпростець!
Аероплан тим часом уже деркотів над селом, повільно роблячи коло в піднебессі й ніби милуючись звідти залитою сонцем Чаплинкою, її золотистими мазанками та яскравими хустками чаплинських дівчат. В цю мить, коли аероплан так мирно плив по небу, випустивши над головами людей нерухому свою колішню, мало хто вірив з чаплинців страшним отим чуткам, що загряниця нібито прислала генералам у Крим якихось нових аеропланів, які нищать людей не бомбами, не кулями, а таємничим фіолетовим промінням... І лише коли аероплан, ревнувши, шулікою шугонув просто на людей, несучись на них летючим, мигтючим, швидко виростаючим вихором пропелера, не одному з чаплинців майнула думка, що оце якраз воно і мигтить, оте вбивче фіолетове проміння, що несе людині погибель.
— Рятуйтесь! Кар-раул!!!
Чорний гуркіт серед білого дня стрясонув Чаплинку. XXII
Знетямлений від гуркоту бомби Гаркуша опам'ятався за добрі гони від села, куди він встиг вихопитись на своїй таратайці. Зупинився в придорожніх бур'янах, нажаханий, озирнувся на Чаплинку. Тікаючи, загубив шапку, і кобила харапудливо тепер косилася на старого, чи не впізнаючи його без шапки, чи просто дивуючись, як вітер безборонно бавиться рештками сивої ковили на Гаркушинім черепі.
Десь у центрі села, так як над волостю, вставав дим, Гаркуша аж молодів, дивлячись на той дим. Губами б роздмухував, щоб дужче горіло! Кожною жилкою ненавидів він їх з усіма їхніми законами, сходками, з їхніми прапорами та святами.
— Ага, Поділили? Поділили? — в нестямі вимахував він оцупком свого недобитого на кобилі пужална.— Списки понаписували, а печатку прибити забули? Оце ж він вам припечатав!
На шляху незабаром з'явилась Наталка. Чекаючи її, Гаркуша підійшов до кобили і, зціпивши зуби, взявся міцніше затягувати розсупонений хомут.
Наталка прибігла сердита, задихана.
— Нате! — кинула дідові шапку, підібрану по дорозі.— Тікади так, що й голову загубили.
— А де ж ти поділася? — винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка.
— А то ви не чули? Свою шкуру мерщій рятувати, а мене там хай хоч і бомбою рознесе.
— Здорово, здорово садонуло... Ну куди ж влучило? — натягаючи шапку, жваво розпитував старий.— Що то горить?
— Мішки ваші з кабачками горять. Цілився біляк у волость — та в олійницю попав.
— А тих нікого й не зачепило?
— Кого — тих?
— Та тих же, що ділять?
— Живісінькі!
Сіли на воза: Гаркуша в передку, Наталка за ним, спиною до діда.
— Не забув, не забув Слащов про нас, навідується в гості,— обертаючись у бік Чаплинки, знову забубонів старий.— Торік штани шомполами посік, а тепер, як прийде, то посіче вам, громадяни, й підштаники! Заздалегідь нашивайте на задниці лемеші!
Потяглися поля. Вітер повіяв з моря, і, збуджена щойно пережитим, Наталка підставила йому свої розпашілі щоки. Дим над Чаплинкою розсівається, пожежу, мабуть, уже погасили. Не видно й того заморського шуліки в небі,— розполохавши сходку, знову потяг десь на Крим. Доки вони звідти літатимуть, коли нарешті дадуть людям спокій та мир? Здається, тепер би тільки й жити — світ бідноті розвидняється: права дають, землю ось нарізатимуть...
Земля звідусіль підступає до Наталки неорана, несіяна, в кураях та чортополохах, проте рідна до щему, ближча, ніж будь-коли. Земле моя! Хто тільки не гуляв у ці часи лихоліття по твоїх неосяжних просторах! Вздовж і поперек збито тебе копитами, порито важкими снарядами! Скільки зглянеш, дикі бур'яни по тобі шелестять, останні плями снігу, мов солонці, сивіють де-не-де, однак сонце ходить усе вище та вище, скоро обігріє тебе всю по-весняному — зазеленієш, заквітуєш з краю в край!
Де ж їй, Наталці, випаде серед оцих просторів наділ? Чи отам, де лисиця рудим клубком майнула в кураях, чи ото, може, якраз над її нивою перший жайворонок озвався з вишини?
— Отже, ти, Наталко, тепер із землею,— лагідно кахикнувши, порушив мовчанку хазяїй.— Тільки ж чим ти оброблятимеш свій пай?
— Чимось оброблю.
— А чим?
— Кажуть, он армія допоможе тяглом...
— Ну, з тими хліба наробите.
