Перекоп - Гончар Олесь

Всіх до одного показнили, всіх у Псло поскидали.

— А Ганна? — хвилюючись, запитала Вутанька.— Вона... теж?

— А, та Ганна! — Мати на йоду втерлася фартухом.— Дівчиною була, як дівчина, а до чого докотилась, на що перевелась! У шапці кубанській, з нагайкою на руці, закудлана, п'яна... Розляглась у обаянці в бога

1 Тачанка.

лається, рідну матір насилу впізнала. Тепер он Лаврен-чиха волосся на собі рве, на все село голосить, каже, якби знала — маленькою б у колисці була задушила.

— Сердюки, значить, орудують? — насупившись, промовив Данько, ступаючи поряд з матір'ю.

— Вони, вони якраз найбільше. Кооперацію розграбували, в сільраді все перевернули догори дном — Андріяку нібито шукали.— Мати, озирнувшись, раптом стишила голос:— В попа, кажуть, переховався!

— Та невже б оце вони й Федора порубали? — мимоволі вирвалось у Вутаньки.— Забули вже, як на каховському торжищі разом перед наймачами стояли?

— Звірі звірми: морди позапухали, очі кров'ю поналивалися. "Всіх комуністів,— кричать,— посічем, одну чисту Радвладу зоставимо!"

Вустя ішла вкрай приголомшена тим, що почула від матері. Що Сердюки несамовитіють, то й не диво, а от бачити Ганну в тім чорториї... П'яна, оточена головорізами, в бандитській махновській тачанці... І це та Ганна, з якою вони вкупі росли, з якою ділили колись і горе і радість! Про таємничу, оспівану куркулями "банду Ганнусі" Вутанька чула не вперше, проте аж до сьогодні якась тінь сумніву — що, може, це не та Ганна! — ще жила у Вутаньчинім серці. Не хотілося йняти віри чуткам, якось не вкладалося в голові, що криничанська співуча її ровесниця і таємнича ота бандитка Ганнуся це одна і та ж людина. Тепер для сумнівів не залишалося місця: сама провідала Кринички рідній матері на глум і людям на горе... Ще ніби недавно поряд з Вутанькою у церкві на хорах співала, чисте сопрано було, а тепер, мабуть, і голос пропила, охрипла від куркульських смердючих самогонів...

— Отак ні за що людей показнити,— бідкалася, йдучи, мати.— Десь їх там дома, по заводах із хлібом святим ждуть, а вони й самі додому ле вернуться.

Ще вчора бачила їх на виставі Вутанька, живих, дружних, у кепках фабричних, і тепер ось їх уже нема. Лежать десь отам порубані, в лантухах на дно річки пішли. І це все Ганна? Такого гріха не побоялася взяти-на душу? Звалилася, як із неба, наробила горя і зникла знов у безвісті, закручена темними махновськими вихорами!

Вже біля села перестрів їх зять Прокіп.

— А я по коня,— сказав він, витираючи рукою рясний піт, що виступив йому на лобі.— Як не догадаються, Думаю, заховати в лісі — кришка! Прощавай, Гнідко! На Буняках он, кажуть, махновці всіх коней у хуторян позабирали.

— Самі повіддавали,— буркнув Данько.

— Ну, не бачив, не кажи,— застеріг Прокіп, забираючи у Вутаньки коня.— Бо тепер отак необережно десь бовкнеш, а тоді...

— Що тоді? — скипів раптом Данько.

— Ти не кричи, ти собі як хоч,— повертаючи конем у вуличку, кинув Прокіп,— а я в політику не° мішаюсь: у мене грижа.

Все село ще клекотіло, розбентежене наскоком. Десь лементували жінки, берегом понад річкою ходили дядьки з довгими баграми — ширяли ними у воду, шукали...

— Тепер найдеш їх,— сумовито сказала мати.— Випливуть, може, десь аж у Потоках.

На повороті розсталися: Вутанька з матір'ю пішли додому, а Данько, передавши їм збіжжя, завернув до річки.

Наблизившись. до гурту тих, що, стовпившись над урвищем, мовчки орудували баграми, Данько якийсь час похмуро стежив за їхньою роботою.

Потім узяв в одного.з них багор, став промацувати ним дно біля кручі. Витягав якесь баговиння, зачіпав вербове корчомаччя, крок за кроком посуваючись далі: потоплених ніде не було.

А за спиною вже гомоніли:

— От вам і Ганна! Хто б сподівався, га?

— Ганна в них там нібито більше за куклу в загоні, там отой, що в хренчі, всім верховодить.

— Полюбовник він їй, чи як?

— Кий там полюбовник... Просто петлюрівський офіцер, прижився при банді.

— Самому не світить, так він за спідницю сховавсь. У цей час хтось наблизився до Яреська, зупинився,

жарко дихаючи через плече. Обернувся — Андріяка. З наганом при боці.

— А про тебе вони тут, Яреську, теж перепитували,— ворухнув він своєю розірваною губою.— Не забули, видно, Сердюки каховських твоїх насмішок. Ну, та гаразд: побачимо, хто сміятиметься останнім!

До самого вечора каламутили баграми воду у Пслі. Сонце було вже на схилку, коли до села прикушпелила пішки із Хорішок караульна рота з мідними трубами через плече — ховати порубаних.

XXV

Ховали їх у братській могилі, викопаній на говтвянській горі.

Було тепло, весна розливалася навкруги, ліси туманіли понад Пслом, вбираючись у першу зелень. Поволі пливли на плечах дядьків важкі домовини, оббиті червоною китайкою, а за ними під звуки жалобного маршу юрмно рухався й рухався засмучений люд. Ішли селяни, ішли бійці караульної роти, ішла з червоними прапорами молодь, що прибула на похорон з довколишніх сіл. Схлипували жінки. Спотикалась між ними й стара Лавренчиха, Ганнина мати, в чорній хустці, пов'язаній вузликом на тім'ї, і теж схлипувала, як за кимось близьким. Вранці приїжджі чекісти, знімаючи допити з хуторян, брали й Лавренчиху на допит, але відпустили без кари, бо все село було свідком, як повзала вона перед доччиною тачанкою на колінах, коли бандити хотіли запалити з хлібом гамазей, повзала та благала, щоб та не веліла палити святий хліб, щоб не довелось потім другу розверстку виконувати людям.

Пливуть і пливуть домовини, міняються час від часу дядьки, що в мовчазній скорботі, беручись по шестеро, несуть на кістлявих своїх плечах цю нелегку, незвичну ношу. Чим ближче до місця поховання, тим жалібніша музика, тим голосніше схлипують жінки. Була думка, щоб не з музикою — з попом ховати, але волость заперечила, і ось вперше доводиться без попа. Замість нього, коли вже домовини стали спускати на рушниках у яму, над натовпом виріс Федір Андріяка — груди, як завжди, нарозхрист. Метельнувши порожнім рукавом, нагнувся і, гребнувши в жменю свіжої землі, затиснув її в люто піднятім кулаці.

— Ось цією землею клянемося перед вами, браття й товариші: помстимося за вас!

І, закусивши, як вудило, свою перервану губу, скривлений люттю, він посварився кудись у бік хуторів. Хотів ще щось сказати й — не міг.

Зійшов з могили, і одразу запрацювали лопати, загуркотіла, сиплячись у яму, земля.

Цього ж дня в Криничках набирали добровольців до лав новостворюваного червоного полку, що мав завданням боротись з куркульськими бандами, нести внутрішню охорону на терені повіту. Приїжджі з повіту організатори пояснили, що полк буде гостро класовий, створюється він самим незаможництвом повіту з найвідданіших революції людей, а щоб не проник ворожий елемент, запис вестиметься по всіх селах прилюдно, на сходках.

До зборні, до місця запису зібралося старе й мале. Поприходили й зарічанські хуторяни і, затаївши поглумки в очах, зупинилися купою осторонь.

— Радієте? — визвірився на них Андріяка.— Ждете, що шляхта скоро прийде, мануфактури вам привезе? Але знайте, що ми, незаможники, не будемо ждати. Годі вам гнати з хліба самогон та вгощати банди! Від сьогодні червоний терор на вас по всій Україні оголошуєм!

Глитайня мовчала.

А Федір уже, розмахуючи кулаком, звертався до своїх — до незаможників, до матерів, до молоді, що запруджувала толоку:

— Землю маєте? Скільки всяких партій дурили вас, обіцяли дати вам землю, а що дали? Дулю з маком! Ні Петлюра, ні есери, ні меншовицька шушваль далі слів нікуди не пішли. Тільки ми, більшовики-ленінці, розрубали все одним ударом — роздали землю трудовому народові! Ваша вона тепер, навіки ваша. Так захищайте ж її! Беріть зброю і ставайте на чатах!

Винесли стіл, поставили серед майдану, щоб провадити запис. Один із приїжджих — свій же — сухівщан-ський гольтіпака Іван Шляховий, що з кутузок не вилазив, що в Козельщині на буряках з усіма дрикаж-чиками гризся,— тепер, як начальство, підійшов до столу, взяв олівець, обвів очима присутніх:

— Записую. Хто перший?

Запанувала тиша. Хвилина — мовчать і друга — мовчать. Шляховий, міцно стиснувши щелепи, жде. Видно вже, як злорадно скинулись між собою очима глитаї: тут, мовляв, поживишся! Вже дехто з них ховав насмішки у вусах, як раптом рухнулись передні, розступились, і з натовпу вийшов, прямуючи до столу, худющий, трохи сутулуватий юнак, міцно перетягнутий поясом у стащ. Хто це? Яресько! Син Матвія Яреська, над яким в 1906 році оці ж тутешні глитаї вчинили звірячу розправу... Взявся рукою за стіл, нахмурившись, виструнчився:

— Запишіть.

Андріяка, звеселілий, підморгнув Шляховому:

— Саме таких нам і треба. Хто на заробітках біля батрацьких казанів виростав, кого раніш волоцюгами дражнили та торботрясами.

Коли Яресько, записаний уже, обернувся, щоб іти від столу, то перше, що побачив'перед собою, були налиті неприхованою злобою очі Чорнобаби — одного з хутірських глитаїв, з тих самих,, що замордували його батька, з тих, що і йому самому в позаминулу ніч погрожували із-за річки махновським "Яблучком". Літні й молоді, різні буняки та огієнки, чорнобаби та лашки... Дивляться, наче копають його очима: ну першим, значить, зірвав? Ми ж тобі цього не забудемо!

А за ним, за вожаком своїм, уже підходили до столу інші сільські комсомольці, удовицькі діти, батрачуки. Тільки й чулося:

— Левко Цимбал!

— Петро Скаженик!

— Самбур Дмитро!

— Касіяненко Костя!

— Іван Колісний!

Розохотившись, за старшим Цимбаловим — Левком, потяглися записуватися й менші: Степан 1-й і Степан 2-й,— але по віку їх, як зовсім неповнолітніх, відсторонили.

Одразу ж. після запису в сільвиконкомі всім добровольцям було видано зброю — старі трилінійні гвинтівки та по п'ять штук патронів до них.

Шляховий, із своїми незабаром поїхав у сусіднє село, караульна рота, одержавши інше завдання, теж покинула Кринички, а Яресько з своєю озброєною ячейкою зостався вдома ночувати ще одну ніч — назавтра їм було наказано з'явитися в повіт.

Мати хоч і була на толоці, коли Данько записувався, але тільки тоді повністю осягнула, що це значить, коли з настанням темноти син зайшов до хати уперше при зброї — наче всю хату захараздрив своєю страшною з багнетом гвинтівкою. Спершу поставив гвинтівку в кочергах, а лягаючи спати, переніс її до себе, поставив у головах, біля ліжка.