Перекоп - Гончар Олесь

З нетерпінням і хвилюванням чекали юнкери приїзду свого кумира, культ якого неподільно панував у їхньому середовищі. Солдат, гвардієць, він будує армію нового гвардійського типу, сміливо висуваючи обдаровану молодь, ставлячи юну доблесть вище сумнівних заслуг астматичних денікінських рептилій. При ньому хоробрі молоді прапорщики стають на чолі полків і, навпаки, клоччям летять погони з розжалуваних, отупілих у своїй заскорузлості полковників, які тепер мусять, розплачуючись за минуле, з гвинтівкою — в "безпросвітних" погонах — іти в рядові. Не осуд, а навпаки, щире захоплення викликали серед юнкерів нещадні розправи молодого диктатора над денікінським охвістям, і його суворі заходи проти "п'янства, буянства, окаян-ства", і навіть його відоме всій армії скажене наполеонівське честолюбство. Ні, це зовсім не те, що стара руїна Антон Денікін, якому по прибутті в Англію англійський король за вірну службу нібито пожалував титул лорда. Дорд юнкерам не потрібен, їх поведе залізний барон! коли Врангель з'явився на пероні у своїй молодецькій білій папасі, в оточенні ад'ютантів та численних — в різномасних мундирах — представників іноземних військових місій, начальник училища, бліднучи, кинувся до нього з рапортом.

Перон блищав. Яскравий день сліпив очі. Весняні граки, порушуючи урочистість, гомінливо клекотіли над вокзалом.

Прийнявши рапорт, Врангель обернувся до юнкерів, які, затамувавши подих, пожирали свого вождя захопленими очима. Врангель по-своєму любив цю войовничу поросль донських та кубанських станиць. Безвусі захисники козацьких хуторів та дарованих царями вольностей, нашвидку вихоплені з Кавказу, з палаючої Кубані, переправлені з кавказьких берегів на військових кораблях Антанти в Крим, вони довірливо вручають нині свою долю йому, обрусілому шведові, в жилах якого тече голуба кров вікінгів. І він, вікінг двадцятого віку, поведе їх назустріч славі, звитягам, тріумфам, перед якими померкнуть подвиги його предків.

— Юнкери! — молодо пролунав його могутній голос.— Не на смерть я вас зараз посилаю, хоча твердо впевнений, що лягти кістьми за святую Русь кожен із вас вважав би для себе найвищою честю. Перш ніж підняти меч, мусимо показати Росії, хто ми такі, що ми несемо з собою. Зваживши на трагічні помилки минулих літ, я ставлю собі за мету насамперед навести зразковий порядок у районі, який займають мої війська. Буде введена сувора законність, викорінена всіляка сваволя. Я перетворю Крим у взірцеву модель, у зразкову дослідну ферму майбутнього нашого нового ладу!

При слові "ферма" юнкерам одразу уявились багаті батьківські хутори, запахло кізяковим димом покинутих станиць.

А вождь продовжував:

— Вас, синів козацтва, безперечно, хвилює питання про землю. Так-от: я вже дав наказ розробити проект нового земельного закону. Мені потрібен закон універсальний, такий, що задовольнив би всіх, щоб сама Червона Армія, яка складається переважно з селян, побачивши його переваги, переходила на наш бік.

Досі недалекоглядні наші вожді не надавали цьому значення,— Врангель нахмурився, видно, ненависна тінь Денікіна промайнула в цю мить перед ним.— їхня незграбна програма погубила нас. А тим часом, якщо з англійськими гарматами наша армія змогла дійти до Орла, то з земельним законом — я певен — ми дійшли б до Москви!

Юнкерам, щоправда, не зовсім ясно уявлявся його новий закон, що одразу задовольняв би всіх: і багате козацтво, і маси одягнутих в червоноармійські шинелі селян, і власників величезних маєтків, що відсиджувались зараз у Криму... Але тут, на пероні, в цю мить вірилось їм, що й такий неймовірний, всеохоплюючий закон вождь їхній дасть.

— Юнкери! — Врангель рубонув рукою повітря.— Ви — надія Росії! Знаючи вашу відданість, я посилаю вас на Перекоп, я довіряю вам головну браму нашого кримського замку. Пам'ятайте: Перекоп — це не лише рубіж двох армій. Це рубіж двох світів, це той мур, об який мусить розбитися і розіб'ється хвиля червоного варварства. Одначе грім ще не грянув. Про марш до первопрестольное поки що не може бути й мови. Ждіть. Недаремно стійте на варті Перекопу. У вас ні в чому не буде нестатку: з Нью-Йорка, Марселя, Пірея та інших портів уже йдуть до нас пароплави. Я озброю вас до зубів, я одягну вас у сталь, якої наші друзі,— він глянув у бік представників іноземних місій,— не пошкодують для нас! Гартуйте в собі дух, готуйтесь, вірте. Прийде час, я кину клич, я поведу вас вперед — з мечем в руці і хрестом на серці.— Він перехрестився.— Всемогутній бог допоможе нам!

Юнкери в захваті прокричали "ура", а представники місій, збившись в коло, жваво про щось заговорили поміж собою.

XX Ніч.

Шумить розштормоване море. Розгулялась стихія, важко б'є в береги, пробує міць суходолу.

Масивною похмурою скелею темніє палац головнокомандувача. Біля парадного входу чергує команда кулеметників з Н9венькими "гочкісами". Темно навкруги. Лише на другому поверсі палацу ще горить в кількох вікнах світло: барон не спить.

Випроставшись у кріслі, переглядає папери. Вивчає зведення. Підписує вироки. Ось вирок колишньому начальнику слащовської контррозвідки. Врангель, насупившись, щось пригадує. Це той вішатель, ко&аїніст? Через якусь там шлюху застрелив у ресторані свого ж корнета?!

Нервовим сердитим розчерком перекроює вирок: "Вішав інших — повісити і його".

Донесення авіаторів. По всій Північній Таврії натовпи з червоними прапорами ходять по степу: совдепія ділить землю. Вони вже ділять, а де ж його проект?

Сердито став перегортати папери. Взяв у руки зелену оксамитову папку в шовкових шнурках. Ось тут, у цій папці, мужицька земля! Скільки голодних на неї, скільки жадаючих... Завдяки їй приверне на свій бік мужика, підніме до зброї всі оті мужицькі контингенти, якими так необачно знехтував його попередник.

Відкинувшись у кріслі, жадібно став читати цей довгожданий проект. Але чим далі читає, тим більше хмуриться, жовна нервово ходять під сухою темною шкірою обличчя. Одне якесь місце зовсім розлютило його. Вдарив папкою об стіл, натиснув кнопку дзвоника.

На дверях з'явився черговий офіцер в англійському, як з голки, френчі — виструнчився, чекаючи розпорядження.

— Сенатора Глінку!

Клацнули каблуки.

Зоставшись сам, Врангель підвівся, забарабанив пальцями по столу. Йому нетерпеливилось, хотілося швидше вибурхнути своє обурення. Тупиці! Йолопи! Дають і з рук не пускають! Він, Врангель, у цей вирішальний час, не вагаючись, кидає на олтар маєтки своєї дружини — дочки відомого таврійського магната Іваненка, а вони? Кретини! Бестії! Ганьба Новоросійська, видно, нічого їх не навчила! Стоячи над прірвою, ризикуючи втратити Росію, вони все ще не можуть випустити з рук своїх латифундій! Розжене комісію! На гауптвахту засадить їх, хай там йому вироблять земельний закон. Мужика, "репаного лендлорда" покличе із волостей, хай хоч він навчить сенаторів складати закони!

Нечутно розчинилися двері, вкотився круглим своїм черевцем сенатор Глінка — розгублений, посірілий, руки трясуться... Державний муж!

Коли сенатор наблизився до столу, Врангель хляпнув перед ним оксамитовою папкою.

— Зволите жартувати, панове?

— Я вас не розумію, ваше превос...

— Зате я вас добре розумію! Даєте і з рук не пускаєте!

— Ваше превос...

— Мовчать! Хотів би я знати, в якій ролі ви мене уявляєте собі, панове! Чи не в ролі вождя, отих поміщицьких синків, що доходили з Денікіним до паралелі свого маєтку, а потім, плюнувши на святую Русь, залишалися вдома шмагати селян?

Мов кролик на удава, дивився сенатор на роз'ярілого свого вождя. А той уже підвівся, широко закрокував по кабінету.

— Не ваші череваті аграрії, а мужики, мільйони дебелих мужиків потрібні мені для армії, яку я створюю, ви це можете втямити? І що ж ви їм пропонуєте? Чим сподіваєтесь привернути їх під мої прапори? Не те що дати, ви навіть пообіцяти боїтесь! Ні, панове, я глибоко обурений вашим недбальством і хочу, щоб ви знали це!

Сенатор нарешті зібрався з духом.

— Ваше превосходительство, дозвольте... Ми з графом Апраксіним наполягали... Але пан Налбандов виявився принциповим прихильником великого землеволодіння.

— Вигнати Налбандова. Завтра ж поповнити комісію мужикамц.

— Ваше превосходительство, нема поблизу мужиків: самі татари.

— Викличте з повітів волосних старост. Три дні строку на все;

— Слухаюсь...

Взявши папку, сенатор позадкував від столу, але біля порога знов зупинився в нерішучості.

— Ваше превосходительство, ще мені хотілось би дещо уточнити...

— Уточнюйте.

— Наскільки лівішими бажали б ви бачити основні наші положення?

Врангель замислився. Роздумливо задер голову до стелі, й на всю його довготелесу постать мовби ліг карб державної величавості.

— Гм... Зрештою, я теж проти крайностей,— сказав він згодом.— Одне слово, орієнтуйтесь на щось середнє. Так, щоб — лівіше правих есерів і... правіше лівих есерів.

В очах сенатора на мить промайнуло щось шельмувате, схоже на затаєний усміх, і одразу зникло. Він визадкував у двері, зберігаючи на обличчі шанобливий і серйозний вираз.

Врангель підійшов до вікна, рвучко розчинив обидві його половини. Вологим вітром вдарило з моря, приємно освіжило.

Море, вітер, темрява!

Крізь морок ночі, мов недремні чиїсь зіниці, роз'ятрено червоніють сигнальні вогні на кораблях, що ледь проступають силуетами з пітьми. Он сталевою горою височіє "Гальвестон", за ним дредноут "Мальборо", "Бенбоу"... А біля самої пристані причаївся "Емперор оф Індіа", той історичний корабель, на борту якого сам він, Врангель, прибув сюди з Константинополя.

Пригадались високі береги Босфору, Ая-Софія, мінарети Цареграда, пригадалась дружина, залишена десь там, за морем, на турецькому березі. Як вона зараз? Спить уже, певно, в цей час і в золотих снах своїх бачить батьківську милу Тавріду. Степи, степи, безконечні українські прерії, як любить вона згадувати їх! Степові маєтки, в яких минало її дівоцтво, попалено, розграбовано, землі ділить між собою голота... Чорт з ними, з тими землями, владу б скоріше добути, повну, вінценосну! Дочка войовничого колись роду з розбагатілої української шляхти, вона — дружина, теж хоче ділити з ним усі труднощі майбутнього походу, просить дозволу приїхати сюди, до нього, до "зятя України", як жартома називали колись його в сім'ї.