Перекоп - Гончар Олесь

Не встигла й надивитись на нього, як раптом екран погас і в залі наступила цілковита пітьма.

— Це буває,— заспокійливо промовив над вухом їй воєнком.— Не хвилюйтесь.

Сусіди його мовби знічев'я стали розпитувати Вутаньку, звідки вона, з якого повіту та які настрої у них на селі. Незабаром заговорили між собою про завтрашній з'їзд, про якісь бої, що нібито мають розгорітись на ньому.

— Буде, буде декому жарко,— гудів бас із кутка ложі.— Тріщатимуть чуби!

— Ви на з'їзді збираєтесь виступати? — ласкавим голосом звернувся воєнком до Вутаньки.

— Хіба там без мене не буде кому? — посміхнулась вона в темряві.

— Бути-то буде, а ви? — втрутився в розмову котрийсь із-за спини.— Це з'їзд особливий. Тут кожен мусить свою позицію виявити. По суті всенародне опитування йде.

— Щира українка, справжня дочка народу,— заохотливо промовив Левченко, нахилившись їй до плеча.— Уявляєте, як ваше слово тут пролунало б!

Вутаньці лестило, що її умовляють.

— Ну про що ж би я могла?

— Як то про що? — здивувався той же бас.— Доля України зараз вирішується на століття вперед! Який зробимо крок, від цього залежить майбутнє наше і наших з вами дітей!

— Ні, вам неодмінно, неодмінно треба виступити,— розважливо додає котрийсь з іншого боку.— Свідома українка, просвітянка, в народних хорах співаєте... Просто не віриться, що такі речі вас не хвилюють.

Вутанька, все більше насторожуючись, прислухалася до їхніх розмов, до їхніх умовлянь. Якісь натяки, якісь не зовсім зрозумілі докори. Доля України її, мовляв, не хвилює. З чого беруть? Хвилює, та й дуже! Доля України — це ж і її доля. Але що їм, оцим людям, треба від неї? Чого напосілись? Чує вже про якусь федерацію, про те, що ділитися треба усіма статками, навіть військом. "Самостійність так самостійність!" — викрикує з пітьми хтось злим неприязним голосом. Так оце вони і є самостійники?

Ще на повітовому чула про них. Бач, чого захотілося: військо червоне поділити. Данька сюди, Леоніда туди... І це в такий час, коли кругом вороги, небезпеки... Ще й її натуркують, щоб вона від імені своїх криничан вимагала цього. Відчула себе раптом серед них так, наче штовхають її кудись, де прірва, де погибель, де можна втратити все, що стало найближчим для неї, найдорожчим...

— Ну то як, товаришко? — чиясь рука ззаду лагідно торкнулась її плеча.— Адже ви, здається, мати? Коли вже не за себе, то хоча б задля будучини українських дітей...

Вутанька різко обернулася в темряву ложі:

— У вас так їх багато?

— Кого?

— Та дітей же. Сопіння, замішання якесь.

— В мене... кгм... власне, нема, але в кого вони є...

— В кого є,— ледве стримуючи гнів, перебила Вутанька,— той сам за них поклопочеться!

— Браво, товаришко Вутанько, браво,— засміявся воєнком.— Так їх! Крийте сміло! А то, бач, розполіти-кувались.

В залі тим часом ставало все неспокійніше. Гули, тупотіли ногами, вимагали світла. Зрештою, таки дотупотілись: хтось там вийшов, невидимий, на сцену і, звертаючись до публіки, оголосив, що видовище відміняється, бо струму нема і, здається, не буде.

— Що значить — не буде? — загукали з залу.— Послати на електростанцію! З'ясувати!

І знову той же вибачливо-настійливий голос зі сцени:

— Товариші, струму не буде. На електростанції... аварія.

Аварія! З гуркотнявою, з обуреним гулом люд піднявся, посунув у темряві до виходу. Чути було, як, перекриваючи всіх, лементує в натовпі баба Марина Келе-берда.

— Агенти, єй же єй, агенти! Ух, іроди! Не я на них Чека!

Вутанька, під загальний шум вискочивши з ложі, теж поспішила до виходу. Воєнком, боячись загубити її в темряві, не відставав від неї ні на крок, і коли на них натискали, він, мовби захищаючи Вутаньку від штурха-нини, міцно пригортав її до себе.

XIV

До делегатських гуртожитків пішли через міський сад — так нібито було трохи ближче, ніж вулицею. Вечір — після тісноти та мороку приміщення — здався особливо хорошим: безмісячно, але досить видно, зрідка пролітає сніжок, тихий, пухнастий,— останні запаси вимітає із небесних своїх засіків зима.

— Ой гарно ж! — стиха вигукнула Вутанька, чуючи, як тануть сніжинки на її розпашілих щоках та віях.

Алея в саду вся притрушена білим, підмерзла, іти ковзко, і воєнком, щоб підтримувати Вутаньку, обережно взяв її під руку. В саду малолюдно: пішло попереду кілька делегатів, червоноармійський патруль діловито крокує назустріч. Порівнявшись, бійці ковзнули уважними поглядами по Вутаньці, по воєнкому. Що про них можна подумати збоку? Сільська червонощока делегатка в чобітках та квітчастій хустці, і поруч неї ставний військовий у довгій, добре пригнаній кавалерійській шинелі. Справді, хто він для неї і хто для нього вона? Ще вчора малознайомі, майже недосяжні були одне одному, а зараз... Зараз Вутаньці подобалось, що він так упадає коло неї, що ради неї він, не вагаючись, покинув у ложі оту нав'язливу, незрозумілу свою компанію.

— Хто вони, оті ваші знайомі? Воєнком. видно, ждав цього запитання.

— Та то ж усе наші українські ліві,— відповів ніби жартомф— Різних партій, різних течій були, але тепер на єдиній платформі з Радвладою...

— Ви теж... лівий? — спитала Вутанька зацікавлено. Левченко посміхнувсь:

— З усіх їхніх лівих я, мабуть, найлівіший. Я з тих, які ще до злиття в III Інтернаціонал просились.

За його напівжартами, за веселістю почувалося, що в душі він чимось збентежений, чимось хвилюється, і хвилювання його мимоволі передавалось Вутаньці. З.чого б це?

Тихо, тепло... Прощальний, останній уже, мабуть, перелітає сніжок. Молоденька крига похрускує під ногами: і все так ніжно, неквапливо побренькують з-під шинелі його остроги: дзінь-дзінь! дзінь-дзінь! Згадавши, скільки радощів було Василькові з дядькових острогів, Вутанька мимоволі всміхнулась на ходу. Помітивши на устах у неї задумливу усмішку, воєнком раптом зупинився:

— Про що ви думаєте? Вутанька відповіла весело:

— Хіба нема про що? Він озирнувся.

— Маю вам дещо сказати. Ви дозволите? Схвильований, посуворілий, напружено ждав, що

вона відповість.

— Ну кажіть.

Набравшись духу, Левченко заговорив. Заговорив так швидко, запально, що вона не все навіть і збагнула одразу. Признавався їй в тому, яке враження вона справила на нього, коли на повітовому з'їзді побачив її вперше. Приголомшений був її вродою,— яскравою, вогнистою... Всі там звертали на неї увагу: що за така красовита молодиця? Квіткою горить на весь зал! А потім, як знову побачив її — і то вже було зовсім щось незвичайне,— коли вона співала отам уночі у вагоні, співала і плакала...

— Але не тільки ваша яскрава врода, ще більше, ще дужче вразив мене сміливий ваш погляд і оця гордовита, сповнена природної гідності постава. Я сказав собі: оце вона! Оце та свіжа весняна квітка, якими так буйно розпускається нині наша довгождана укра-їдська весна! Живим втіленням національного пробудження малювались і малюєтесь ви мені. Скажіть, невже я не мав права так думати про вас?

Вутанька не знала, що йому сказати на це, хотіла і якось уже не могла спинити його щиру, бурхливу мову, що так бентежила, й хвилювала, і, проникаючи в саму душу, торкалася там у ній чогось ще дівочого, най-ніжнішого.

— Вас дивує, до чого я все це веду? Так знайте,— він вхопив її за руки,— я кохаю вас! Кохаю нестямно! І ви самі винні! Отой ваш спів, оте божественне бельканто... І це тут, це в нас... Ви своєю красою, здатністю чарувати справді приворожили, знетямили мене!

Він потягся до неї, щоб обійняти, але Вутанька, відхилившись, різким рухом відштовхнула його від себе.

— Оце так? — воєнком зблід, зовсім, видно, цього не чекаючи.— Ну женіть тоді! Ганьбіть! Робіть, що хочете! — Голос його бринів глибокою образою.— Накажіть, і я сам...— рука його шарпнулася до кобури,— сам пущу собі кулю в лоб!

Вутанька перехопила його руку:

— Не дурійте.

Було в ньому, в його смертельній блідості цієї миті щось страшне, як у тих, що носять в собі падучу. Від такого справді можна ждати всякого божевілля. І вже з іншим, з сестринським, почуттям звернулась Вутанька до нього, сама підхопила його, як хворого, під руку:

— Ходімте. І не треба більше про це. Я ж заміжня. В мене дитина, чоловік. А вам — вам ще не одна стрінеться на путі...

Вони пішли далі. Левченко ображено мовчав. Вутанька теж не знала, про що з ним зараз говорити. Так підійшли й до гуртожитків.

На вулицях ще всюди стояв гомін: верталися з видовища делегати. Проходили групою жінки, і чути було між ними знайомий голос баби Келеберди, вона все ще голосно бідкалась за отим конем, що, як людина, плакав над могилою великими конячими слізьми.

При виході з саду Вутанька залишила воєнкома і з чуттям якоїсь полегкості поспішила через вулицю до своїх.

Влаштовуватись делегатам на сон довелося в темряві: місто тієї ночі так і не дочекалося світла.

З'їзд відкрився о десятій ранку в приміщенні міського театру. Холодно було, нетоплено, і делегати, що переповнювали партер, сиділи, не роздягаючись, зігріваючи приміщення своїм власним диханням.

Вутаньці випало місце в середніх рядах, недалеко від трибуни. Поруч неї з одного боку пощипував борідку Цимбал, а з другого знову був... воєнком. Після вчорашньої розмови Вутанька вважала, що він, можливо, й не привітається, а він вранці зустрів її такою дружньою обеззброюючою усмішкою, наче між ними нічого й не сталося. Сидів тепер і невимушено пояснював, хто та хто займає місця за столом президії. Військовий в окулярах — то представник Всеукраїнського ревкому, сива жінка біля нього — то відома політкаторжанка, біля неї в гімнастерці — секретар губкому більшовиків, а в другім ряду...

— Ну того ж ви знаєте?

Того Вутанька справді знала: одутлуватий, з мішками під очима, той самий, що вчора для неї поступився місцем у ложі. Тільки вчора був у пальті з хутряним коміром, а це вже в шкірянці.

— Хто він?

— То ж товариш Ганжа-Ганженко з Губнаросвіти.

— Найгорлатіший з усіх сепаратистів,— неприязно додав хтось іззаду, доповнюючи характеристику.

Вутанька обернулась: молоді робітники у піджаках, серед них всміхається кременчуцька жіночка, її знайома. Спитати б, хто такі сепаратисти...

В цей час по залу пройшов шелест, настала тиша: на трибуні вже стояв доповідач — високий худорлявий мужчина в темній косоворотці й з якимись ненаситними, ніби голодними очима.

Скоро Вутанька, забувши про воєнкома, про сусідів, застигла в напруженій увазі.