Перекоп - Гончар Олесь
Наче спілі яблука-обагряночки враз запалахкотіли на голому гіллі! Що за дивні червоногрудки такі, з якого краю налетіли?
Сіли, скрасивши собою весь садок, обернулись всі дзьобиками до сонця і, попробувавши голоси, враз... заспівали! Самої пташки майже не видно було, маленька, сіренька, вона майже зникала за випуклим рум'янцем власних грудей, живих, по вінця налитих, переповнених піснею. Співали сонцеві, співали весні, співали розхвильованій до сліз Вутаньці. "Був! був! був!" — вчувалось їй у їхніх радісних, заливистих голосах. Чи не від нього? Може, він десь із дороги послав їй сюди прощальний привіт з весняними цими червоно-грудками?
Поніжились на сонечку, поспівали — знялись, полетіли.
Туга здавила серце Вутаньці.
Взяла сина за руку і з почуттям втрати, гіркоти й розраненості рушила до хати.
Зайшли в хату, і в хаті, де гостював Леонід, ще мовби витав його подих, ще мовби чулись його кроки, танув по кутках його сміх.
— А де ж мама, Даньку?
— Мамі земля спати не дає.— Брат посміхнувся.— Побігла коня домовляти на весну.
. Вутанька неспокійно роззиралась по хаті. Стократ ріднішою стала хата від того, що недавно приймала його, живим докором озивалися речі, до яких він
торкався. Ось там він сидів, ось тут він ходив, он з того відра, може, води напився...
— Який же він? Васильку, ну розкажи,— затрясла вона сина,— який же він, татко наш?
— Хороший татко... На руки мене брав. А на поясі в нього наган отакенний!
Ловила кожне слово про нього та все уявляла, як би це було, будь вона тут під час його відвідин. Здається, йдучи на перше побачення з ним там, у Таврійськім їхнім степу, не ждала так спрагло гарячих його обіймів, як зараз.
Невдовзі прибігла й мати. З кошиком у руці, схвильована, заброджена, десь, видно, балку убрід перебродила.
— Де це ви так забродились, мамо?
— У полі ж була,— добувши з кошика наповнене мокрою весняною землею горнятко, вона обережно поставила його на стіл.— Набрала оце землиці на пробу, розсаду посію на баклажани. Чуєте, як пахне?
По-весняному прісно, бражливо запахло в хаті свіжим розбухлим чорноземом. Данько взяв із горнятка відталу грудку і, розглядаючи, поволі став м'яти, розминати її в пальцях. Мати не в силі була приховати своєї радості.
— Побігла, думала, одна я така, а там уже й Кравчиха руками сніг розгрібає, додивляється, чи ніхто її землю не вкрав! — засміялась вона, приніяковівши, як дівчина.
Переставивши горнятко на вікно, на сонце, раптом з тривогою поглянула на Вутаньку:
— А ти чого, дочко, така? — Тільки тепер вона помітила, що Вутанька стоїть біля вікна мовби сама не своя, задивившись кудись — на шлях, за річку. Розцвілась, розпаленіла з дороги, мов калина, а на віях... сльози бринять! — Чи в тебе там, у Полтаві, незлагода яка?
— Та ні, все добре. Данько обернувся до сестри:
— Це правда, що ти там і з трибуни промовляла?
— Правда.
Василько, ставши на лаву, підліз матері головою під руку:
— А що це воно — трибуна? Яке воно?
— Високе таке, синку.— Вутанька пригорнула сина.
— Як говтвянська гора?
— Вище. Як вийдеш, як станеш... всю Україну видно.
— І про що ж ти там промовляла, дочко? Про землю не забула сказати?
— Не забула й про землю... Про все сказала, що на душу лягло.
— А Леонід тут поповиглядав тебе з Васильком... І шкодував дуже, що так вийшло, і радувався за тебе.
Василько, стоячи на лаві, в дитячому чистому подиві позирав на матір, не розуміючи, що їй болить, чому великі сяючі сльози, раптом бризнувши в неї з очей, повільно котяться й котяться двома струмочками по розпашілих щоках.
— Мамо... мамо... чого ви? — заговорило хлоп'я стривожено.
— Не зважай, це я так,— плачучи, засміялась Вутанька і міцно пригорнула сина до себе, осипаючи його спраглими гарячими поцілунками.
XVIII
ШВИДКО одужував Данько в затишному домашньому лазареті.. Мати натішитись не могла: на очах оживає син! Став і до людей говіркіший, і до неї привітніший. А перші дні слово від нього, було, рідко почуєш, в рідній хаті, а тримався наче не свій, наче постоялець. Годинами лежав мовчазний, заглиблений в себе, навіть для матері малодоступний. Найбільше тривожило матір, що часто задумується. Сяде біля вікна, стрижений, маслакуватий, довгов'язий після хвороби, упнеться поглядом в шибку, і видно, що думки його вже далеко літають від материної хати, може, знову в степах, може, знову десь із своїм суворим полком.
Святом став для матері той день, коли, повернувшись якось з відрами від річки, зненацька почула, як у хаті хтось стиха наспівує, гуде. Аж сама собі не повірила — чи не вчулося їй?
Одначе сумніву бути не могло: він! Кому ж, як не синові, належав оцей по-юнацькому чистий, задумливий тенорок:
Они ехали молча в ночной тишине По широкой украинской степи...
Щоб не сполохати співака, стала, принишкла у сінях, схвильовано слухаючи, як озивається він піснею до життя, до своїх далеких товаришів.
З цієї хвилини, безмірно радіючи швидкому синовому одужанню, вже не могла звільнитись і від щемливої, дедалі наростаючої тривоги: віщувало серце, що як тільки зміцніють синові крила,— не втримати його в хаті, знову гайне по світах. Що ж тоді зостанеться їй?
Все життєве багатство її, вся радість у них — у дітях. Двох ще маленькими поховала, троє ж, наперекір злидням та кашлюкам, зосталися жити. Старшою — Мокриною — мати могла не дуже тепер клопотатися. Та вже сама собі господиня, до того ж на стороні живе, тільки й побачиш, як прийде у церкву або до зборні. З чоловіком Мокрина зійшлася вдачею, попався роботящий, сумирний, не забіякуватий та, на щастя, ще з грижею — й на війну не взяли: всі роки лісникує та дьоготь жене, хоч це й заборонено. Звили собі гніздо за річкою, в лісовому безлюдді і, хоч діти обсіли рясно, проте живуть не гірше за інших.
А ці двоє, Данько та Вутанька,— в кого вони і вдалися! Батько, якби встав, то, звісно, тільки б порадувався, побачивши, які повиростали буйні обоє, голосисті та непосидющі, а матері через їхні невгамовні вдачі душа ніколи не буває на місці. Скільки сліз пролила потаємці ночами, коли Вутанька повернулася з Таврії ні дівчиною, ні вдовою.
Багачі своїми поглумками проходу не давали:
— Діждалась? Ждала мати червінців таврійських торбу, а дочка натомість байстря в пелені принесла!
Ще більше перетліла серцем за Данька, доки він там десь з ворогом бився. Всі оті Петлюри та царські генерали, всі оті чужоземці, про яких вона не раз чула на сходках, здавалось, ішли всією своєю силою саме на нього, на її сина, намагаючись будь-що вкоротити віку хлопцеві, в молодості погубити його своїми страшними дредноутами та аеропланами. Лише після того, як розшукала його ледь живого в лазареті та забрала звідти додому, відчула, що тепер має все: має землю в полі, має сина в хаті.
Навіть коли був малим, не осипала Данька ласками так, як оце нині. Ночами прислухалась до кожного його подиху, в усіх сил небесних вимолювала йому снаги та одужання! Коли діждалася в хаті молока, стала щедро, незважаючи на святий піст, відпоювати сина скоромним, беручи весь гріх на себе. І гріх у міх, і спаса в торбу, аби тільки хлопець швидше набирався сил, швидше ставав на ноги!
І ось він став. Вечорами вже молодь забігає до хати, балалайка побренькує, пісні стиха пливуть...
У погожі дні Данько, напнувши на плечі материн латаний кожух, любить поратися надворі по господарству або, вийшовши до річки, подовгу стоїть з костуром на згірбку, уважно приглядаючись до світлої, роз-блислої на сонці зарічанської далечі, чутливо прислухаючись до молодих бентежливих звуків весни.
Весна наступила в цьому році могутньо, раптово. Не підкрадалася поволі, не висилала з відлигами розвідок, не задкувала перед ударами останніх летючих зав'юг. Розгорнулася враз, прорвалася, натиснула цілим фронтом! Війнули вітри з півдня, пригріло сонце, і вже одна за одною стали рушитись на очах, валитись білі укріплення зими 3 гуркотом падали кришталеві стріли з-під стріх, задзюркотіли, заграли на всі лади струмки по вулицях, по городах, по підгір'ю. Стала стріляти крига на річці, набухаючи прибутною водою.
За якихось кілька днів усе ожило, овіяне теплим вітром, приголублене всією щедрістю сонця з весняної висоти.
В день, коли затріщала, загула, надимаючись кригою, річка внизу, криничани з усіх кутків висипали на берег. Хоча бачили льодохід щовесни і, здавалось би, давно вже мусили звикнути, але цього дня знову ждали скресання річки, як чогось небувалого. Яресько, озброєний костуром, також стояв на березі між людьми, охоплений загальним настроєм чекання, весь у сум'ятті якихось нових надій і сподівань, немовби сьогодні мало статись тут справді щось виняткове, незвичайне.
Підійшов з групою ревкомівців Федір Андріяка, зухвало скривився до Яреська перерваною губою (це він усміхався):
— Поперла весна, кажеш?
— Поперла.
— Як розіллється, всіх бандюків нам з лісу повиганяє.
— А там — дезертирів з каховських плавнів.
— То це, думаєш, і все? В Криму, брат, ще зосталось гадів на розвід. Денікіка, ч-чортяку, скрутили, натомість Антанта Врангеля вже відгодовує своїми пишними грудьми. Кажуть, нібито в Севастополі на руках його зараз носять, ч-чортову куклу!
Яресько пригадав Севастополь у дні їхнього кримського буряного рейду, братання з французькими матросами, бурхливі маніфестації, пісні... Як оця весна, що так нестримно рушила трощити всюди залишки зими, так ішли вони тоді вулицями Севастополя з піснями" — проти дредноутів, при стягах червоних, збратані матроси, повстанці, робітники. І щоб оцих людей та знов заярмити?
Річка тим часом робила своє. Спершу поволі, мовби знехотя, посунула крига, дедалі дужче, навальніше. І ось уже раптом затріщало все, тісними стали береги, ламались, трощилися брили, лізли одна на одну крижані плахи, здіймаючись буграми, ніби якась сила напирала на них спіднизу, обдаючи темним клекотом води. Наче якесь таїнство вершила природа, і люди, наблизившись до самого берега, схвильовано стежили, як пробиває буйна весняна оця сила собі дорогу вперед, як сунуть і сунуть по бурун лив их чорториях крижані брили, відламуючись від рідних місць, з погрозливим шумом та тріском рушаючи в свою далеку весняну мандрівку.
На очах руйнувалося все: розчахувались зимові ополонки, ламались крижані — з водохрещі — хрести, зміщались, пропадали в крижаному кришиві звичні, протоптані криничанами взимку на той бік річки до лісу стежки.
Молодь розважалася.
