Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Ми все‑таки друзі…
– Ну, гаразд, – мовив я. – А не можеш прямо підійти до неї – ми підстережемо, коли йтиме сама, і викласти, що тобі потрібно?
– Можу, – сказав Владек, поколихуючи ногою, що мене й дратувати почало. – Та існують два "але": по–перше, я це вмію отак з місця в кар'єр, а по–друге, не впевнений, що результат такої навальності може бути позитивний.
Я, здається, збагнув: Владек давно придумав, що треба робити, але хотів, щоб те запропонував йому я сам – все‑таки він був делікатний і вихований хлопець.
– Тоді нам залишається одне, – мовив я, йдучи назустріч приятелеві. – Переконатися достеменне, чи вона справді тебе уникає, чи тобі це тільки здасться…
– От–от, полегшено зітхнув Владек. Саме цього я б і хотів.
– А коли виявиться, що вона тебе уникає? – спитав я не без підступної посмішки.
– Ну, що ж, – сказав Владек, розвівши руками. – Значить, у неї хтось є…
– І ти так просто відступишся? – спитав я зчудовано.
– А що робитиму? – зламав трикутниками брови Владек. – Топитись чи вішатись принаймні не збираюся…
Ну що ж, у людей можуть бути й такі почуття: кожен казиться по–своєму, як вістить народна мудрість. Зрештою, моє діло в тій історійці маленьке, але після цієї розмови я дістав два наслідки: по–перше, засумнівався, чи так правильно я колись чинив, бажаючи оцій милій, ясній дівчині такого напарника, як мій приятель, а по–друге, здобув законні підстави наблизитися до свого недоступного божества трохи ближче.
Саме оця друга можливість і наповнила мене особливою радістю, я б сказав, відчуттям свята – був удячний Владеку за цей подарунок. Вийде у нього щось із тією дівчиною чи ні, я принаймні буду винагороджений.
Саме з таким почуттям я блукав берегом річки, сподіваючись перестріти дівчину, і все в мені кипіло й палало від того, що підступлюся до неї близько і навіть забалакаю. Про враження від своєї персони я не дбав, просто спалювався від єретичного прагнення увійти з нею хоч у найменше спілкування.
І тут я побачив її. Стояла на греблі й балакала з дівчиною, біля ніг якої стояли дві набиті харчами сумки. Помітив ще одну річ: якийсь хлопець з'явився по той бік річки і шугнув у прибережні верболози. Не був певен, що того хлопця конче треба зв'язати з Мирославою, але зважив за не зайве тримати його в оці.
Ну от, на кону з'явилася друга дійова особа цьогорічного дійства. Вона прекрасна. Не тією ляльковою красою, яка впадає в очі на перший позир, а тією, яка світиться зсередини. Вона йде по стежці в траві, а я стою біля високовольтного стовпа–триніжка і дивлюся на неї всією площиною темних окулярів. Все захоплює в цій дівчині: від туфель до шпильки у волоссі, а ще до того й обличчя її сьогодні незвичайне: чи вона збуджена розмовою з подругою, чи щось перед цим гарне пережила, лице її пульсує радістю. "Господи, – думав я, ступаючи назустріч своїй богині, – хто той щасливець, котрий дивом таким заволодіє?"
– Це ви Мирослава Білецька? – спитав мій голос, якийсь дурний, козлячий. рипливий голос.
Дівчина зирнула на мене здивовано й перестрашено; я. здається, обірвав у ній якісь золоті нитки. А мій противний, дурний, козлячий голос виривався із мене безконтрольно, я назвався і зголосився приятелем Владека Шарого, який мене до неї й послав. І тут, поруч із нею, я збагнув іще одну річ, яка мене безнадійно розділяла з цією дівчиною: вона була висока. Тобто я сягав їй плеча і щоб говорити, мусив задирати голову – отакий півник із перехнябленим гребінцем.
– А Владек сам не міг прийти? – спитала зчудовано Мирослава, певне, прийняла мене за якесь опудало або ж бездарного блазня. Тоді мій язик замість сказати щось розважливо–розумне, аби заспокоїти її, аби вона затрималася, щоб ми могли поговорити просто й звичайно, мій дурний язик бовкнув по–півнячому і в лоб, не без ідіотської самоповаги:
– Владек каже, що ви його відшиваєте. Тому й послав мене…
Дівчина спалахнула, я це увіч побачив. Увіч побачив, як з неба між нею і мною гримнула раптом груба, прозора, але непробивна стіна, і ми опинилися один по один, а друга по другий бік.
– Передайте Владеку, – різко сказала вона, – що я відшиваю і вас.
Різко повернулась і пішла, хоч я спробував затримати її вигуком; мій дурний, рипливий, козлячий голос не пробився через ту стіну, бо вона все грубшала й грубшала між нами в міру того, як дівчина віддалялася, а я стояв і палав, як піон, бо ніколи ще не виявляв себе таким безнадійним бевзем, отаким бездарним фанфароном; ні, не наблизився я завдяки цій ідіотській місії, якою мене наділив Владек Шарий, до ясного божества нашої вулиці, а віддалився. Захотілося провалитися крізь землю або ж стати до цього три ніжного стовпа четвертою, цілком непотрібною підпоркою. Але що це? Вона зупинилася, зайшовши в хвіртку, й озирається, але не на мене, нікчемного, а туди, до греблі і до верболозів, у яких сховався не відомий мені хлопець і який, я це напевне відчував, завмер там і не ворушився. Отже, ця історія, мигнуло мені в голові, не така проста, як думає Владек Шарий.
Подався по дорозі, але не через греблю (від того хлопець насторожиться, і не він буде на моїх очах, а я на його), а цим боком Кам'янки по завулку, який, до речі, легко приводив мене додому. Коли б той хлопець вийшов із верболозів, я б його відразу ж побачив, у той час, як він мене ні, бо тут легко сховатися за кущами дерези. Так воно й сталося, про мене йому було байдужки – пішов по дорозі цілком на видноті і хоча й озирався вряди–годи, я міг з певністю сказати: не моя скромна персона його цікавила, а дівчина. Я відразу ж зв'язав ці нитки: коли б він з нею ходив, його дії треба було б визнати за дивні. Але не люблю робити висновків, предмету достатньо не пізнавши. Одне певне: ця пара поміж собою тривкого зв’язку ще не зв'язала.
Був повний інтересу до тієї історії. Річ зрозуміла: не маючи спеціальних повноважень від свого приятеля, я б нею не цікавився б – є щось бридке у стеженні за любовною парою. Але тепер я був у ролі приватного детектива, окрім того, зараз літо, і останніми днями було мені порожньо й нудно; окрім того, кожен єретик, який дозволив собі неподобно наблизитися до божества, зовсім не втрачає до нього інтересу, коли те божество йому своїх таємниць не відслонило. Ось чому я став свідком наступного побачення Мирослави з тим хлопцем і зробився у той вечір ніби їхньою тінню. Це було чинити мені тим більше приємно, бо я знав: перша дійова особа цього дійства Владек Шарий у цей вечір знамірився зі своєю матінкою навідати Мирославин дім; отож міг не без зловтіхи розставити своїх дійовців так, як розставило їх життя: мого смутного приятеля Владека у милому товаристві двох літніх дам (що відчував би я сам, потрапивши в таку ситуацію?); оцих двох коханців, котрі не пішли через міст на той бік, де вишумлюють свої оманливі речитативи ліщинові кущі, не подалися навіть до скель біля Голови Чацького, куди приходять закохані не так для поцілунків, як для мрійної задуми (два різні ступені близькості), а рушили блукати по вулицях міста і, не підозрюючи, що за ними волочиться нікчемний і зовсім неентузіастичний хвіст.
А той вечір видався дивовижний, адже вони трапляються такі влітку після не вельми гарячого дня: тихі, вільжисті, соковиті; сонце тоді звішується над небокраєм і прочісує промінням місто, освітлює кожен листок на дереві і кожну травину на землі; тоді тіні стають довгі й лахматі, а на людські обличчя лягає золота смага, тоді навіть негарні дівчата розцвітають, ніби квіти, а квіти на клумбах, біля хат і в садах аж тремтять, облиті й обціловані, ніби бджолами, тим‑таки золотим промінням; тоді заспокоюються сердиті й гнівні, і на душу їм лягає мир; тоді хворим перестають боліти їхні болячки, і вони виходять посидіти в садках і на лавках біля хвірток; тоді старі згадують ліпші маси власної молодості. а матері бавляться з своїми веселими дітьми, бо жодне із них не плаче. Здається, тільки я один бажав відчувати неприязнь, ну хоч би до того несподіваного Мирославиного залицяльника, але й мені це не вдавалося: тільки я один бажав відчути жаль, бо щиро хотів поспівчувати Владику але й це мені не вдавалося. Я плівся слідом за отією самозаглибленою парою, котра вже й руками сплелася, – не бачив їхніх облич, але чудово знав що вони прекрасні. І мені раптом стало затишно, як і всім у цьому світі, і раптом відчув, що і я наповнююся від того світила, з ласки якого ми всі живемо й дихаємо, бо і я не був винятком і світився, як кожна травина і кожен листок; трохи того щастя від самозаглибленої пари дохлюпувалося й до мене, і я несподівано подумав: а може, той хлопець і є тим, кого я хотів для свого божества, і хіба погано, коли чуже щастя трохи опромінить і мене? Хіба весь час треба думати про себе тільки принизливо, тільки упосліджено, хіба не можна й собі стати хоч би на мить золотою бджолою?
Мирослава була в зеленій сукні – трав'яна панна; її напарник вряди–годи повертався до неї й дивився на дівчину із завороженою усмішкою – цвіркунець у траві: я раптом помітив, що на ту пару дивиться ще один юнак: худий, із пишним кучерявим чубом і з великими сірими очима, десь я того юнака вже бачив: чи не він читав у парку на естрадному майданчику запашні й трохи гуманні вірші? Він був сумний, той юнак, і нас обох, хоч і стояли ми віддалік один від одного, освітило раптом чуже щастя отих двох; принаймні мене точно, і я забув чому тут і що маю чинити. Забув, що наклав на себе сумну і ганебну місію нишпорки, бо навколо затамовано лише живий, трепетний і неповторний світ. Я хотів уже покинути це дурне стеження, бо що воно для мене, коли все вже ясно, коли я можу Владеку Шарому все логічно розтлумачити, бо він, бідолаха, запізнився і власне щастя прогавив, бо він, бідолаха, ніколи не поведе цієї дівчини в отакий зачарований вечір, як повів її отой незнайомий юнак; бо він, бідолаха, відчуває тільки красу, кимось творену, але ніколи ні вмітиме створити її сам.
Але я не міг покинути своє дурне стеження хоч би від того, що ці двоє стали для мене чимось таким, як тепле сонце, котре гріє, освітлює й пестить хлопця, який довго хворів і вперше вийшов на свіже повітря; отже, не про Владока тут ішлося, а про мене, і я не переставав бути їхньою тінню, бо вже не міг інакше – чуже щастя мене освітлювало, підносило й надихало.
