Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Не хочу переказувати нашої розмови (її переказано в "Білих палацах хмар". Примітка автора) і не тому, що вона мене не красить, а тому, що мені й зараз неприємно про те згадувати. Тоді, на зеленому березі, біля тихої, плюскотливої річечки я вчинив усе, що надумав, – не тільки очорнив в очах того хлопця його дівчину, але й пригрозив йому фізичною розправою (до речі, чи збагнув Мирославин залицяльник, що перед ним комічний актор?). Ясна річ, що фізичну розправу мав учинити Владек Шарий, отой чистюля – мамин синок і пестунчик, який навіть мухи уникав розчавити, а волів ту муху безкровно з хати вигнати. Розрахунок мій був простий: у світі боягузів більше, ніж людей сміливих. Хіба сподівався я, наприклад, що Владек, хоч і неохоче, а таки згодиться на нечесний план оббрехати Мирославу? Владек згодився, але в негідники потрапив не він, а я, бо мені випала необхідність робити цю чорну роботу, то чи ж належить мені відступати від власного задуму, хоч, може, я тим задумом хотів вивірити чесноти свого приятеля? Колись, в історії з Пепою, я теж став на межі між добром і злом. Але тоді я був чесніший і сильніший, ніж тепер, і причина тому проста: не відчував я себе ущербним. Цього разу все було складніше: ота зневага, якою мене наділив єдиний мій приятель, ніби розполовинила мене на темного й світлого. Моя світла половина прив'яла, а темна розбуяла; тільки при такій умові я дозволив собі зіграти роль єзуїта.
Немилосердно шпарило сонце, і піт заливав мені очі. Вуста пересохли, а світ став виблідлий і порожній. Надсадно скрекотіли від річки жаби, кілька разів перестрівав я на стежці ропух, а в мене до жаб давнє обридження, ще відтоді, як мені, малому, кинули хлопці жабу за пазуху. Я тоді, пам'ятаю, не кричав, не верещав, а просто втратив свідомість. Отож я йшов, і в мене в роті не було ані вільжинки; сухий язик ніби розпух, і це в той час, коли простував по Долині Джерел; довкола щедро дзюркотіла вода–річка і струмки, а весь берег був у криничках, не далі, як по п'ятдесят метрів одна від одної.
Тільки неподалік Чуднівського мосту я зміг напитися, тут стояла водогінна колонка. Аж кинувся до неї і, натиснувши важіль, почав пожадно хлепати теплу воду, яка різко пахла хлоркою, воду, в якій ніколи не поселяться жаби, бо вона мертва. Я пив, наливаючись тим несмачним пійлом, яке зовсім не тамувало спраги, і воно почало бовтатись мені в животі. Тоді я вмився і відчув на вустах розталу сіль. Було парко, важко дихалося, а краї неба повилися непрозорим сірим серпанком, ніби те небо було стиснуте гарячою, задушливою петлею.
Владек мав чекати мене на пляжі біля острова, і саме туди я скеровував свою ходу. Що йому скажу? Чи, може, ліпше туди не приходити? Чи, може, ліпше забитися мені в порожню хату свою, адже мати на роботі, і сховатися хоч так від світу і від себе? Але ні, на самоті мені стане ще гірше, окрім того, й натуру мав дивну: коли мене чекали, конче мав прийти.
Я пішов по пляжу, розкидаючи черевиками пісок, між розімлілих пляжних тіл, які безживно порозкидалися на барвистих підстілках. Онде і Владек, бронзовотілий, гарний і спокійний. Але побіч нього сидить якась дівчина, і Владек люб'язно з нею бесідує. Чорна хвиля затопила мене: я закипів. Ось вона – ціна моїм учинкам: я вдавав із себе кретина в ім'я цього хлопця, а він весело шкіриться до якоїсь фандолетки, яка так само весело продає зуби йому. Я впав побіч них на пісок і подивився на фандолетку так, що брови її миттю скочили вгору.
– Ну, я пішла! – сказала дівчина і пішла й справді, звабно похитуючи клубами.
Тоді я не стримався й вибухнув. Бо й справді, навіщо мені ці ідіотські пристрасті, коли той, задля кого це робиться, байдужий і спокійний, як пісок. Я назвав Владека паршивим бабником, хоч то могла бути й справді його однокурсниця, як він мені пояснив; я почав іронізувати і розхвалювати його суперника, хоч те знову‑таки мене не прикрашало. Але сьогодні в мене такий уже нещасливий день. Я не без задоволення оповів оцьому вихолощеному кнурцю про бійку, яку той мас відбути зі своїм суперником, – треба ж його якось розворушити, і щоб зрозумів, що я киплю і мщуся за оті балачки з фандолеткою. Те слово його дратувало, і я зумисне часто його повторював. Я сів по–турецькому і відчув, що вода, випита з тієї колонки, в мені кипить, що з рота і з усього тіла в мене пашить парою, та й пісок піді мною був розпалений, як присок. Грав уже роль єзуїта і перед Владеком, отож запропонував йому запросити Мирославу в кіно, адже вони в дружніх стосунках, а я виведу на них отого залицяльника – всі єзуїти мають одну спільну рису: вони хочуть, щоб цілий світ ставав єзуїтами. "Стань же єзуїтом і ти. Владеку!" – численно закликав я.
Але Владек цього разу повів себе інакше. Він перекинувся на спину, і на вустах його заграла лінива, а може, й блаженна усмішка.
– Ти гарний приятель, Віталику, – сказав він розмлосно, – але сказати відверто: Мирослава не так мій інтерес, як мамин – це в неї idea fix: з'єднати нас. І скажу тобі відверто: коли б Мирослава не брикалася, я б на це, може, й пішов. Але воювати за неї в мене немає ані бажання, ані енергії.
Я тепер знаю, що таке сонячний удар. Сонячний удар – це коли в голову тобі поціляє кульова блискавка, і ти вже не людина, а мала калюжка смоли. Щось таке відчув я, слухаючи байдужий і млосний голос свого приятеля, задля якого з такою наполегливістю псую існування собі та іншим цілком невинним людям. Я не знав навіть, що відповісти, хапнув ротом повітря і пробелькотів щось дурне про чоловічу гідність.
– Чоловічу гідність, – пролунав той‑таки бридашний і лінивий голос, – залиши собі…
Я кипів. Ні, це справді щось незбагненне: чи він, цей Владек, без кісток, чи без душі?
– Не сердься. Віталику, – повернувся на живіт Владек. Якось мені все це обридло. А так чудово лежати на піску й нічогісінько не думати.
"Воістину!" подумав я, розширюючи очі. Дивився на засмаглу спину – виплекане, правильних пропорцій тіло, стрункі ноги, зарослі золотими волосинами, біляву голову, набиту тим‑таки піском, який де–не‑де прозорими зернами поприліплювався до тіла; мені у вуха ввірвався галас пляжу, верещали дівчата й діти, ляпалися водою, і бризки синьо розліталися навдокіл; справді, подумав я, чи зі своїми іграми не ускладнюю даремне життя і кому вони потрібні, оці мої ігри?
Я сказав своєму піщаному приятелю:
– Те, що ти сказав, достойна відповідь для кнура, якому дали по носі.
Владек повернув до мене прегарний профіль.
– Хочеш мене розсердити? – спитав він, і я побачив на його вустах півусмішку.
Тоді я встав. Нічого мені було тут робити. Але злостивість, якою був сьогодні переповнений, не покинула мене.
– Поки що розсерджений я, – мовив гордо. – Adieu, mon plaisir! [1] – І раптом стрельнув останнім, чим міг. – Може, перебалакати мені з твоєю матір’ю?
Отут‑то Владек по–справжньому злякався. Підхопився і принижено попросив, щоб я цього не робив. Тоді я, сколихнутий од відчуття влади, яку маю над цим безвольним красунчиком, поставив вимогу, щоб він не ліпився принаймні до тієї фандолетки.
– Гаразд! – понуро згодився Владек. – Ходімо додому разом.
Ми й справді пішли додому разом, але з нами пішла й ота стіна, що нас розділяла. Йшли за метр один від одного й мовчали.
І тільки коли перейшли греблю, Владек зупинився.
– Вибач, сказав він, дивлячись у бік. – Я й спочатку думав, та й тепер переконаний: не треба було тобі ходити до того хлопця.
– Старався для тебе, – відказав я, дивлячись убік.
– Знаю, – мовив Владек і зирнув у бік Мирославиного дому. – Але мені здасться… по–моєму, ти перестарався…
– Виправлюся, – сказав я, гордо зводячи голову, – тобто більше старатися не буду.
– Вибач, – повторив Владек, і по його обличчю ковзнула винувата усмішка…
– Гаразд! – мочив я, – відчуваючи, що душа мені розтерпає. Але мені тебе жаль.
Мені жаль себе теж, – відповів Владек і знову зирнув на Мирославин дім. – Але порядніше мені буде цю дівчину забути…
Кивнув мені й пішов, а я знову стояв і знову дістав щось таке, як сонячний удар. Він із тієї історії виходив, як завжди, чистенький, а я був обкаляний багном. Багном, яке сам наколотив. З очей мені раптом бризнули сльози, і я, кусаючи губи, чимдуж побіг додому, щоб сховатися від світу, а передусім від самого себе…
Наступні кілька днів я ходив ніби прибитий. Світ мені посірів, і я не міг ні на чому зосередитися. Пішов на човнярську станцію, взяв човна, сів за весла і ганяв від електростанції до пішохідного мосту, а звідти назад. Зрештою катання мені набридло, і, як завжди, коли почував на душі смуту, рушив я до милого мені дому Андрія Андрійовича та Олени Артамонівни. Тут мене зустріли з обіймами; Андрій Андрійович почав демонструвати мені свої книги, а одну під чудною й гарною назвою "Золоті лисенята" дав мені й почитати, загорнувши перед тим охайно в газету і строго, як завжди, наказавши, щоб перед читанням мити руки. За останній рік Андрій Андрійович здав: посивів і зігнувся, а його розлогий бас уже не рокотав на цілу хату, а став тихіший, із задушливими нотками – у старого відкрилася астма. Саме з цієї причини він уже не співав.
– Шкода, Віталію, – сказав він мені, що ти без музичних здібностей. Я б тобі подарував свою милу приятельку, він зирнув у той бік, де стояла зачохлена бандура.
Потім ми пили чай з варенням Олени Артамонівни; сонце, як і раніше, протягувало крізь вікно золоту стягу і пасмугами лягало на стіл. Дзвеніли, б'ючись об тонкі стінки старої порцеляни, срібні ложечки; Олена Артамонівна згадувала своїх учнів, а Андрій Андрійович мовчав – у його очах поселився якийсь не звіданий раніше смуток.
Я пішов з того дому, не зцілившись. Потім читав "Золотих лисенят" – чудова і трохи дивна книжка, і від того мені зробилося ще смутніше. Тоді я згорнув книгу і пішов блукати.
Увечері повернулася з роботи мати, ми вечеряли, по тому мати поралася по господарству, а я вийшов надвір і довго дивився, як умирає вечірнє сонце.
В один із таких вечорів я й побачив Мирославу. Вона йшла вулицею, сонце яскраво освітлювало її постать, лице мала, як завжди, прегарне, але цього разу я уздрів на ньому щось нове – це було обличчя щасливої людини.
