Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Я шикнув на нього, бо надто багато чорного накопичилось у душі, і кіт вогненною стрілою вдарив у ноги, скочив між стовпцями загорожі і зник. Я пройшов під балюстрадою в парк, під колонами валялися з учорашнього вечора безліч використаних вхідних квитків; вітерець бавився ними, ганяючи по гранітних плитах. Я рушив у напрямку танцмайданчика, тут теж не було ані душі; біля входу так само валялися використані квитки і так само грався ними вітер. Вхідна хвіртка була розчинена, і я пішов по колу, вистеленому побитими, вилущеними й потертими дошками: вчора ввечері це коло було товкма набите парами. Я сів на лавку, і перед моїми очима замиготіли, закрутилися, задихали, аж здіймалися груди, танцюристи. Сині й міражні, з синіми обличчями – я навіть почув, як стогне під закаблуками дощата підлога. Грала музика, і це була міражна музика. Я звів очі, засльозені й хворі, прикриті темними скельцями, і на лице моє набігла усмішка.

Через танцмайданчик ішов до мене, помахуючи синім довгим хвостом, чорт. Ступав ратицями по підлозі, а лице мав ошкірене й синє – показував мені чорні смоляні зуби. Сів побіч на лавці, і ми почали дивитися разом на тих синіх міражних танцюристів.

– Лихі думки тебе навідують, хлопче? – спитав тихо він.

– Ні, – шепнув я. – А може, й так.

– Оце і є справжнє "так", – сказав чорт.

Я мовчав.

– Давно тебе не навідував, Віталію. – спокійно сказав він, – і знаєш чому? Тому, що ти мене від себе проганяв.

– Нікого я не проганяв, – кволо зауважив я.

– А тепер покликав, – сказав чорт і засмалив люльку. І здійнявся з тієї люльки синій дим, а синє обличчя істоти, що я її собі вигадав, усміхалося загадково й сакраментально, а синя ратиця вигаданого мною ж чорта (адже скрізь написано, що вони вже ранг істот неіснуючих) постукувала в такт музики по підлозі, і цю музику я також вигадав. Очі його мрійно дивилися на синіх танцюристів (і їх я вигадав), а вітер ворушив біля лоба синє волосся.

– Ще ніколи не бачив тебе такого сумного, Віталію, – сказав він. шкірячись до мене, – які сині в нього і грубі вуста! – Нелегко тобі, га?

Мовчав, бо мені таки було нелегко. Бо в цьому світі нелегко всім ущербним. І чи багато в світі є таких, котрі їм співчувають? Адже не тільки на плакатах і у книжках позитивні герої мають позитивну зовнішність; я сам, бажаючи, щоб душа в мене освітилася, милуюся не з якоїсь почвари, а таки з Мирослави, адже вона прекрасна. Вона стала моїм потаємним світильником саме тому, що її обличчя світить красою. Я не милуюся зі смітника чи руїни, а з цілого будинку, чудово оздобленого, і з краєвиду, де все сяє чистотою і ясними барвами. Так воно в світі повелося, і не змінити мені ані світу, ані його понять – ось чому я сумую!

– Сумуєш, бо немудрий. – сказав, повертаючи до мене синє обличчя, вигаданий мною ж чорт. – Вважаєш, що краса – це тільки краса, а потворність – тільки потворність. Коли так. то піди кинься зі скелі в річку.

– Знаю, що це не так, – тихо промовив я. Надто це елементарна істина, нема гарного без бридкого і навпаки. Мене турбує інше.

– Через це я й прийшов до тебе, – заусміхався чорт.

– Що ти про мене знаєш? – вигукнув я, аж сині танцюристи на хвилю спинилися й повернулись у мій бік.

– Знаю, що тобі моя порада не дуже до смаку. – скромно опустив очі чорт.

– Не пригадую, аби мені щось радив, – сказав я.

– Пригадуєш. І знаєш, що здійсниш це.

Був я повний чорного вітру. Того самого, котрий гуляє по безлюдному парку, ганяючи вчорашні використані квитки. Це він створив оцих синіх танцюристів, згустивши прозору свою, рідку матерію і крутить ними по дощатому колу; це він витворив і цю музику, яка сумно грас–заливається, і то зовсім не до танців музика! Можливо, що він, отой чорний вітер, сидить поруч мене в образі того, що я його вигадав, і потупує в такт цієї чудернацької мелодії. І я раптом зрозумів. немає в мені сили. Збагнув, що починаю заздрити цілому світові, а в першу чергу Мирославі, її хлопцю, навіть Владеку. Зрозумів: я для них, а може, й для цілого світу, не значу нічого, бо й справді, що я таке? Мізерний гном на покинутому людьми танцмайданчику, мене ніхто в цьому світі не зрозуміє і не втішить.

– А що я кажу? – промовив серйозно чорт, повертаючись до мене, він уже не всміхався. Коли хочеш стати чимось у цьому світі – впадь. поклонися мені і ним станеш Хочеш стати начальником, людиною помітною, впадь, поклонися мені і ним станеш!

– Це не твої слова, мовив смутно я. – Десь їх читав.

– Ясна річ, що читав. Іван Вишеиський. Твори, сторінка ікс.

Але я не про те. Я про інше: той, хто живе добром, не для себе живе, а значить, у світі нічого не здобуде; той, хто себе умалює, себе умалить справді, а хто себе винищує – вивищить! Хочеш збагнути світ і стати в ньому своїм, спробуй жити не тільки просто, але й навпаки. Зроби щось добре й перевір: чи ж до добра ти? Зроби зло і перевір: а може, ти до зла?

– А коли до зла? – спитав я.

– Значить, живи злом. Живи тим, для чого зроджений, адже сам кажеш: нема тарного без бридкого.

Я сидів на порожньому танцмайданчику і був наповнений чорним вітром. Той вітер гойдав мене й колисав. Я думав про Мирославу, і не освічувалась у мене від цієї думки душа, я думав про її хлопця, і не мав уже тієї втіхи, коли милувався з їхнього щастя. Я думав про Владека Шарого, і мені в серце вповзав маленький чорний черв’ячок. Ні, я не хотів до кінця додумувати тієї думки, образом якої і став отой черв’ячок, але я її від себе не проганяв.

Саме це я й хотів тобі сказати, підморгнув мені чорт. – Давно помітив: з тобою ми ще порозуміємося.

– А може, й ні, – сказав я, дивлячись на синіх танцюристів. Вітер загнав на танцмайданчик учорашнього вхідного квитка і ганяв його, ніби кіт мишу.

– А може, й ні, – сказав вигаданий мною рогатий співрозмовник. – Адже й ти, як той твій приятель Владек, – гутаперчевий…

Йшов Долиною Джерел, закусивши губу. Над головою в мене висіло чорне сонце, а в грудях билося чорне серце. Довкола росла синя трава, а на деревах тріпотіло синє листя. Всі квіти, що їх бачив я, мали чорне пелюстя, а вода Кам’янки, на яку я дивився, стала біла, як молоко. Чорна стежка бігла під моїми ногами, а руки мої стискали в кишенях курточки кулаки. Я йшов і ні про що не думав, бо хіба можна про щось думати, коли в синій траві виростають чорні квіти, а побіч стукоче ратицями і важко дихає, вряди–годи хапаючись за моє плече, прозоре сине створіння, котре я вигадав.

У тебе, ясна річ, казало з придихом створіння, ніяких виграшних шансів у цій історії нема. Але матимеш, як я гадав, із того певний пожиток, принаймні повернеш дійових осіб вистави, яка почала гратися на цьому кону, – створіння повело рукою, – на позицію, з якої вони свою гру починали. Що в тому лихого? Пам’ятай одну істину, – казало створіння, – коли Мирослава вийде заміж, байдуже, чи за Владека, чи за того хлопця, вона для тебе погасне – всі оті тимчасові сонця живуть короткий вік. Вони, як оті квіти з чорними пелюстками: сьогодні вони є, а вночі їх пожере вічність. Отож знаєш, що тобі найліпше вчинити?..

– Скільки можна про одне й те ж балакати? – огризнувся я.

– Ша, мовчу! – сказало створіння. – Ми вже й справді порозумілися.

Я йшов, а той чорний вітер плівся вслід за мною. Був моїм хвостом, продував мене наскрізь. Але тільки завдяки йому я й відчував у собі ту похмуру рішучість, яка й дозволяла мені рухати немалими своїми ногами по чорній стежці.

Раптом я зупинився. Ні, евгг був як світ, це я вигадав: і чорну стежку, і чорні квіти. Все було ясне й залите яскравим світлом літнього дня. Навіщо ж тоді стою в цій долині, навіщо вигадую собі пригоди, навіщо хочу влізти в чуже життя і щось у ньому поставити по–свосму? Я маю зобов'язання перед приятелем, але чому він сам не бореться за власне ііцістя і чому мовчки згодився на ті недостойні методи, які я і йому запропонував? Вигадую оці маленькі пристрасті, бо мені простісінько стало нудно в цьому світі, але хто мені давав на них моральне право? Чому я захотів сколотити чийсь спокій І чому раптом позаздрив на чуже щастя?

– Повертай, – сказав, беручи мене під руку, той синій і рогатий, що я його вигадав.

"Повернутися куди? – спитав себе я. – Додому, де порожні кімнати і лежать прочитані книжки? До Владека Шарого, який сподівається, що я його неприємності влагоджу? Чи, може, повернутися на той порожній танцмайданчик, на якому відчув я себе ще меншим і потворнішим, ніж є? Ні, гра – це гра, – подумав я. Отож, коли з екрана хтось цілиться в тебе з пістолета, це ще не значить, що йото куля неодмінно тебе вб'є чи поранить!"

Дихнув на повні груди голубим і запашним повітрям Долини Джерел і знову почав пересувати свою сорокап'ятиномерну взувачку по чорнісінькій стежці між синьої трави…

Я не хочу себе обілювати в цій історії, та й чи обілення це, коли признаю, що тоді в мені чорний вітер гуляв. Але я, можливо, трохи актор, притому комедійний. Десь читав, що комедійні актори, а також письменники–гумористи (поза сферою фахової діяльності) народ досить понурий: на жаль, у житті я досі зустрів лише одного комедійного актора – і це я сам. Отож, коли вдавав із себе блазня, чи справді я ним був? Чи актор, котрий грає з великим успіхом негідників, справді має в собі щось від негідника? Чи, зрештою, негідник, чинячи недостойно, не тішить себе думкою, що насправді він інакший, а чинить негідно під тиском обставин? А може, в ньому поселяється спортивний азарт, а може, в ньому гуляє чорний вітер, і людина безсила перед його тлінною силою? Не відаю, знаю тільки те, що, йдучи до Мирославиного залицяльника, я вирішив зіграти роль єзуїта. Кілька разів дорогою зупинявся, бо грати цю роль мені не вельми хотілося, але щоразу в мені заговорювало самолюбство, i я йшов далі, аж доки не побачив, що на кін вийшов дійовий персонаж цього фарсу, який нервово ходив стежкою туди–сюди, нібито хвилювався, ніби невимовний сум терзав його, а чого? Від чого може терзатися отакий вродливий, здоровий парубійко, коли всі стежки й дороги самі кидаються йому під ноги? Чи відчув я тоді злість до того щасливого залицяльника? Очевидно, ні. Але відчув у собі готовність зіграти роль єзуїта і з більшим чи меншим успіхом, і її зіграв.