Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Але не здригнулося моє серце і не захвилювався я, а мовчки відступив у глибину двору; зрештою, вона пройшла повз наше обійстя, мене не помітивши. І я раптом збагнув, що ця дівчина мені по–справжньому чужа, що вона вже не та принцеса із казки, не одне із сонць, яке освітлює наш будень, – то сонце, яке для мене погасло. Дивна вийшла річ: адже саме цього я й боявся, адже і єзуїтом я став, тобто єзуїта грав, не так для свого приятеля Владека, хоч і не без того, а щоб зберегти її для себе на цій вулиці. Може, й справді має рацію Владек – я перестарався. Перестарався й убив одну зі своїх казок вже хоч би й тим, що хотів зберегти її для себе за будь–яку ціну.
Я не дивився вслід дівчині, бо не мав на те морального права. Дивився радше, як умирає вечірнє сонце, цвіркуни тихо співали і цвіркотали вечірній реквієм. Дерева позавмирали і ніби тривожно вслухались у вечір.
Я повернувся додому й дочитав "Золотих лисенят". А потім спав без сновидінь, бо ніколи не сняться мені сни, коли буваю смутний. Вночі я прокинувся – місяць світив у кімнату. Лежав і думав про чудові книги, яких ніхто не знає, бо вони чомусь загубились у часі; про золотих лисенят, які увійшли в мою кімнату разом з місячним промінням; про казки, які вмирають у нас завдяки нашій таки безрозсудності; про сонця, які гасимо, бо в театрі життя починаємо грати ролі, собі невластиві, а потім страждаємо; про синього рогатого і хвостатого, який уже тим може існувати, що впускаємо ми його в свої думки та уяву; про порожні чорні стежки, по яких скачуть жаби, істоти корисні й безневинні, але вже тим бридкі й небажані що почварні. Я й сам одна із таких жабок у цьому світі: виліз на чорну стежку і скачу, ляпаю лапами в холодний порох, місячне проміння поколює мені тіло крижаними голками, а я скачу й скачу, ніби втому є якийсь глузд; жодна ніжна істота не візьме мене в руки і не зігріє своїм теплом, а раз так, то і я ніколи не перетворюсь у принца. Подумав раптом, що у тих казках про зачарованих у жаб принців заховано велику житейську мудрість: скільки нас є у цьому світі, котрі вийшли на чорну стежку і скачуть, скачуть, сподіваючись, що, може, хтось прекрасний нами не збридить, що, може, й поцілує, що хтось зуміє додуматися: плакатні герої, кіноактори, позитивні герої книжок – всі оті гарні, білозубі, бездоганні, не завжди гарні, білозубі й бездоганні насправді. Що людина, як вістить одна із давніх побрехеньок, це істота і вивернутим нуттром: в одних вивернуто назовні гарне й привабне, а всередині жаб'яча шкура, а в інших навпаки, і тільки у якихось випадкових ситуаціях трапляються винятки з цього правила. Ось чому люди придумали ще в глибоку давнину оту дивовижну казку про жабу–князенка чи жабу–князівну (тих, у кого подоба почварна, а все гарне й чудове всередині). Але я не був настільки дурний щоб не зрозуміти іншої істини: оте бридке й гарне в людини не завжди буває отак чітко розділене, часом воно змішується аж так що годі розібрати, де одне, а де друге. Часом нам здасться, що ми скидаємо із себе жаб'ячий кожушок, а насправді його одягаємо і навпаки ось у чому маємо бути постійно на сторожі. Нам здається, думав я у ту парку місячну ніч, дивлячись, як тремтить у моєму помешканні розвішане ніби мережі, місячне проміння, що всі оті вчинки чи вчнненята, вкоєні нами, вмирають після того, як сонце умре на ніч, а насправді вони не вмирають – всі наші вчинки і вчнненята творять нашу істоту бридку, хоч поверх маємо гарну подобу, чи гарну, хоч поверх наша подоба жаб'яча. Але горе нам, коли перестанемо розрізняти, де жаб'яче, а де гарне, горе нам, коли своє жаб'яче назвемо чудовим.
– Мені не подобаються твої думки, – почув я біля себе знайомий голос.
Ну, звісно, те місячне проміння якось дивно перехрестилося, переплелось, і я побачив синю постать, крізь яку просвічувалося вікно, синє обличчя повернулося до мене: ні, цього разу воно не сміялося.
Говориш дурниці тому, що хочеш виправдатися, але кому потрібні твої виправдання, коли їх ніхто не чує. Говориш, що вчинки і вчиненята не гинуть, але люди пам'ятають їх тому, що надто високої про себе думки. Бо існують лихі вчинки, записані і незаписані. Записані, може, й справді лишаються, а незаписані зникають, як листя і як самі люди. З листям зникають і з людьми. Спробуй перерахувати листя на деревах, а де воно дівається на наступний рік? Ваші ж учинки і вчнненята теж, як те листя, бо і їх не перелічити. Що було б зі світом, коли б усе оте дрібне й нікчемне тримав у пам'яті своїй? Стережися одного, – сказав сакраментально синій чоловік і присів на моє ліжко, щоб твої вчинки, хай і найменші, не були записані. Бо найменший із записаних лихих учинків стає гіршим від найбільшого незаписаного. Знаєш казку, що люди мені на душі записку кров'ю дають? Це давня качка, і вона не така дурна, як це здається простим умам. Дають це так, але тільки тоді, коли свої гріхи записують. Бо не гой злочинець, який злочин учиняє, а той, кого за той злочин засуджують. А що таке засуджують? Це значить, що його злочин записується. Отже, ніколи нічого в цьому світі не записуй. Може, від того станеш нічим, як оте впале листя але ніхто тебе й не судитиме, тобто чистий лишишся.
– Але чому говориш це мені ти? – спитав я самими вустами.
– Бо я теж умію любити й співчувати, – сказав синій чоловік.
– А може, тобі подобається, що людина перетвориться в ніщо?
– Може, й так, не знав; відказав задумливо синій чоловік. – Але в своїх діях і я керуюся поняттями честі. Саме тому я й хочу, щоб ти не чинив своїх дурниць необдумано.
– Гаразд, – сказав я. – Обміркую!
– Обміркуй, – сказав синій чоловік. – Добре подумай!
Але я свою історію вирішив усе‑таки записати і оце викладаю її з усією безсторонністю, на яку здатен. Бо вірю у зворотнє: злочин не засуджений удвічі більший од засудженого. Вчинок неосуджений проростає бур'яном у нащадках наших і ближніх, розростається і випиває із землі її поживні соки, а вчинок осуджений – це бур'ян виполений. Через це коли хочемо, щоб на городі нашому виріс плід, ми бур'ян з нього маємо виполоти. Але бур'яну не виполеш, коли в тебе заплющені очі – пальці наші не настільки чутливі, щоб розрізнити, що росте для плоду, а що до того, щоб плід заглушити. Синій же чоловік воліє, щоб ми пололи все підряд: бур'ян і те, що росте для плоду. Ось чому я сиджу й трачу час для цього писання, хоч і не впевнений, що це писання комусь у майбутньому згодиться й освітить душу. А не впевнений я тому, бо той синій чоловік у дечому мас рацію: ми в цьому світі й справді наче листки, доля котрих колись опасти із дерева життя і стати гноєм для життя нового…
Я зустрівся з Мирославиним залицяльником того вечора випадково. Блукав по Долині Джерел сумний, малий і неприкаяний. Спершу пішов на ту гору, за яку щовечора сідає сонце. Тут пахло нагрітим каменем, квітами і скошеною травою: хтось траву покосив і залишив сушитися – її вже взяло сонячним тліном. Сюрчали цвіркуни, однодушно, завзято, натхненно: між камінням шурхали, тікаючи при моєму наближенні, ящірки. Я пішов до саджалки, тієї ж, у якій був утопив одежу батькового кривдника – тут купалися хлопчаки, з галасом розбиваючи воду. Збоку, біля Чортової кузні, сиділи каменярі, половину обличчя яких затуляли величезні окуляри, і тесали надмогильні плити. Я зупинився біля лабрадоритного відшліфованого просто кутника, на ньому було написано, що тут спочиває вічним сном… прізвища ще не вибили. Натомість написано було дати життя – смерть позначалася біжучим роком.
Я сів на скельку над саджалкою й дивився, як купаються хлопчаки і як плавають білі, аж світилося їхнє пір'я, качки. Побачив я там і батькового кривдника, той став ще грубіший і сидів у світло–синій майці та в довгих чорних трусах – ловив у саджалці рибу. Вряди–годи підсмикував вудочку, і на ній теліпалося щось таке дрібне, що й розгледіти було важко з того місця, де я сидів. Я подумав, що оце чудо в майці і трусах – батько однієї з найчарівншшх дівчат, які живуть у цьому кутку, і вирахував, що та дівчина мала б уже закінчити школу. Колись уразився нею ще школярем і відтоді не оминав її увагою, це хоч траплялося нечасто. А вона з кожним роком розцвітала все екзотичніше. Це не була ота тиха ясна врода, що нею світилася Мирослава, це була краса виставна, виклична, вражаюча. Але зараз про Юліану я подумав тільки мимохіть – тихий смуток мене колисав. Покинув саджалку й рушив до того місця, де колись улаштував схованку Пепа. Пепа давно з околиці зник, казали про нього, що він не вилазить з тюрем. Повернеться на місяць додому, знову щось украде і повертається у краї невідомі. Його вітчим помер, а мати стала суха і плоска, як дошка. Очі в неї повилазили з орбіт, а на шиї витинався борлак, очевидно, хворіла на базедову хворобу. Камінь біля Пепиної схованки лежав на місці – цікаво, чи є під ним і зараз тайник? Ні, мені було те нецікаво.
Я вийшов з полону хат і спустився до Подільського мосту – зібрався піти по стежці, що мала привести мене в місцину, яку любив. Тут росли кущі й дерева і не було хат. Тут зможу спокійно посидіти й подивитися на річку. І тут пахло сіном, розігрітою за день травою, а трохи далі косив однорукий косар. Звідсіля був маленький, і коса в його єдиній руці химерно вимахувала, ніби то був образ смерті.
Отут я й побачив Мирославнного залицяльника. Він зупинився біля косаря – вони про щось балакали. Повз них проїхав на велосипеді немолодий уже чоловік: велосипед струшувався на горбках, і дзвінок од того подзенькував. Проїхав повз мене, і я вразився, яке втомлене і смутне в того велосипедиста обличчя. Контрастом до того стало обличчя Мирославиного залицяльника – було воно щасливе. Ішов по стежці в траві з піджаком на руці, здається, щось помугикував, і його губи вряди–годи розсувалися – хлопець не міг стримати усмішки. Дивився на те щасливе обличчя з холодною увагою. Ну, ось він, той щасливий, котрий володіє. Ось він той, кому немає жодної потреби неприкаяно блукати по кручах і вдихати на повні груди тлінний запах прив'ялої трави. Може милуватися світом і дивитися на нього ситими очима, адже має змогу здобути все, на що впаде його погляд. Ніколи не подумає, зиркаючи на дівчину, що та на нього й дивитися не захоче, а може, вразить зневажливим словом, як це вчинила щодо мене навіть найнегарніша дівчина з нашого курсу.
