Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Сам дід заніс її сюди, в цю свою другу родину, а раз так, серце його лежало тут, але не біля моєї баби й батька. Але він, той дід, був, очевидно, як і батько, совісливий. Розривався між двома вогнями, хоча вмирати прийшов таки сюди.
Я перегорнув листок альбому: з пожовклою листка дивилася на мене звичайна сільська жінка із ординарним обличчям, але з сумними очима. Пов'язана білою хустиною, в рясній спідниці й боса.
– Моя мати, – сказав дядько Володимир. А це от твоя прабаба. Наша хата згоріла, і ми з матір'ю перейшли жити до неї, на це от місце.
– В цю хату? спитав я, озираючись на дім.
– Ні, це хата післявоєнна, я її збудував. Та згоріла у війну. Та й була вона така, що й жаліти нічого, на курячих ніжках!
Я уявив собі: хата на курячих ніжках. Дві жінки у ній і я. Тобто хтось увіч на мене схожий. То що, дядьку, після війни ти непогано жив, коли зумів вибудувати собі хату, куди ліпшу ніж та, що була в твоїх батьків?
– Я тоді був головою сільради, – сказав дядько, і вуста його гордо здригнулися.
І мене раптом осяяла жахлива здогадка. Ми приходили сюди у 1947 році, в тому, котрий і досі пам'ятний на нашій землі. В голодному й холодному році, але я поклястися можу: не для жебрання вибралися тоді ми в це село; батько був швець, і ми голоду не відали. Не жили сито, але й не голодували; принаймні так згадує про ті часи матір моя. Але саме в той рік мій батько й міг згадати про свого далекого брата; я добре пам'ятаю, що ми тягли тоді з собою подарунки. Тягли подарунки, а назад, пам'ятаю, також ішли з подарунками, але тільки сільськими, і найцінніше, що там було – баночка сметани. А родич, який утік і не захотів з нами бачитися, таки був цей дядько Володимир. Приймала нас його жінка. Я хотів би побачити її обличчя, гортав альбома; ні, її тут не було. Були якісь інші люди, але зовсім чужі. Дядько Володимир щось мені пояснював, називав якісь імена, але то були й справді чужі люди. Після того, як дядько покинув ту жінку, адже не могла вона народити йому дітей, жінку, котра люб'язно нас у відсутність чоловіка прийняла й наділила навіть подарунками, він її зі свого фотоальбома викинув. Так чому ж він тоді від нас тікав? Чи не тому, що злякався бідних родичів, які прийшли до нього на жебри?
Мені стало незатишно в цьому садку, за цим столом, пофарбованим у їдкозелену фарбу, біля цього мого дядька, про якого я досі не знав, що такий існує, але своїх почуттів виявляти не хотів: хто він і який не є, цей дядько, а довідався сьогодні я немало для себе цікавого.
– А могила дідова збереглася? – спитав я.
– На жаль, – відповів, розвівши коротенькими ручками, дядько. – Старий цвинтар переорали, я годі був на кількамісячних курсах перекваліфікації в Житомирі. Ну, а коли приїхав, то вже того місця було не знайти. Та й, зрештою, яке це має значення?
Його очка забігали за грубими скельцями окулярів, і я раптом подумав, що він бреше. Бо він тоді був не вчителем, а головою сільради – сам же сказав. Можливо, з його наказу й переорали той цвинтар, а переносити прах своїх рідних він не захотів через заповзятливість. Коли ця моя здогадка правильна, я розумію, чому батько приховував, що в нього є брат.
– Мертвим, юначе, вже байдуже, турбуємося ми про них чи ні, – сказав ніби прочув мої думки дядько. – Ну, звісно, я не кажу про могили наших героїв, ті, що мають, так би мовити, меморіальне значення. Зберегти їх – наш святий обов'язок, я кажу про могили звичайні. Коли б вони не зникали, – дядько всміхнувся жорстко, – то треба було б цвинтарями покрити всю землю.
– Що ти таке кажеш. Володю! – легко обурилася дядина. – Чи такі речі говорять при столі?
І то правда, – мовив дядько. – Про дурне ми заговорили. На якому ти курсі?
– На третьому, – відповів я.
– Ну. то ще є час. Учительська робота нелегка. Є в мене в школі один молодик, попрацював рік і тікати хоче. Нема йому, бачте, квартири, нема де поїсти, теперішня молодь хоче, щоб усе їй на тарілочці подавали. А як починали ми?
Дядько поставив супроти мене оченята і надув щічки. А й справді, з чого починав він?
– Я починав зі шкільного бібліотекаря, – сказав гордо. – Потім став секретарем у сільраді, а тоді й головою. І не побоялися мені, знаєш, такий пост довірити, хоч іще зелений був. І що, не справлявся? Жили з себе витягав, а справлявся. Ну, а потім заочно інститута кончив. Хотів і досяг, хоч часом в очах мені зірочки стрибали. Думаєш, легко було?
– Ні, не легко, – сказав я, в цьому дворі мені ставало все більше незатишно. – А може, і тому вашому молодому вчителю нелегко?
– Порівняв криве до рівного, – пирхнув дядько. Тепер, юначе, молодь така: коли до рота не покладеш, не розжує і не ковтне…
Він засміявся, хоч гумору його я не збагнув. Від цього ротик його став круглий, і в тому роті блиснули білі і здорові зуби.
– Один розумний письменник, – мовив я, дивлячись, як муха сіла край столу і п'є хоботком пролиту страву, – сказав таке: забери в Сократа хліб, і він відмовиться через кілька днів від усієї своєї філософії.
Дядько поставив супроти мене скельця, звів сивуваті брівки і голосно, по–жіночому зареготав.
– Свята правда, – сказав, стуляючи ротика. – Я так само кажу. Але я ще інакше кажу: ніхто тобі того хліба до рота не покладе. Як дбаєш, так і маєш.
– А скажіть, – спитав раптом я. – Хто з вас старший: мій батько чи ви?
Це запитання вилізло з мене, як шило з мішка. Але я знав, що питав – побачив ще один ключик до таємниці мого роду.
– А хіба не видно? – спитав дядько. – Старший я, тому мені й дивно, що Вадим так рано помер.
– Він казав, мовив я, дивно хвилюючись, що в нашому роду всі чоловіки вмирали молодими.
– Це неправда, – категорично сказав дядько. – Я от хочу принаймні до ста прожити…
Брів по дорозі й уже не роздивлявся навкруги. Дивився хіба що собі під ноги, на закурені передки своїх старих і розчовганих туфель, які мати виділила мені для села. Було про що подумати, і я думав про діда свого, могили якого я в цьому селі, напевне, не знайду. Думав про те, що всі уявлення про свій рід, принаймні батьків, мені треба змінити: не все я знав і не все до кінця розумів. Я думав про те, що минуле наше й теперішнє так тісно переплітається, що ми в цьому світі тільки те й чинимо, що топчемося в якомусь полі, а б'ють нас болячки одні і ті ж. Отже, першу родину дід мав у селі, і це ще хтозна, яка була йому любіша. Саме тому й фотокартка його з першої світової війни залишилася тут, бо сюди він повернувся. Отже, він тікав не сюди, як з явив мені мій батько, а звідси. Тут у нього була жінка, яка, можливо, нагадувала мою матір, і син, який нагадував мене. Мій батько був молодший свого напіврідного брата років на десять, але той брат у Житомирі ніколи його не навідував. Вони добре знали про існування один одного, але коли в голодний рік мій батько вирішив прийти сюди, можливо, думаючи, що його брат терпить із голоду, той від зустрічі з ним ухилився. Але чому блаженно всміхався підхмелений мій батько, коли ми поверталися додому? Чому, звалившись у канаву, таким веселим здавався – чи так йому було радісно від того, що пережив на своїй батьківщині? Чому мати його так шпетила після того, адже я це добре пам'ятаю! Ні, не все я в цій історії зрозумів, але його батько, а мій дід, чинив десь так, як пізніше й він. Бо й він мав дві родини, а більше тримався нашої, першої. Чи і я зі своїм напіврідннм братом житиму так, як жили брати оці? Відчужено, по–ворожому, а може, не по–ворожому, а просто відчужено. Дядько запросив мене приходити до нього, коли заманеться, дядько сказав, ніби радий бачити мене, але говорив це таким голосом, що обоє ми добре знали: тієї дороги, що пролягла між братами, і нам не перейти. Я вже ніколи не зайду в той двір, бо й не потрібно це мені. Мій батько це знав, отож і не розповів нічого про Володимира Другого. Він знав, що дороги нам між собою не перейти, але він навмисне ввів мене в дім, де ріс Володимир Третій. Це був, здається, його заповіт: нехай не станеться в нас того, що сталось у його житті, – брати в цьому світі не повинні носити батькових проклять. Брати в цьому світі мають бути братами, а не ворогами – ось що заповів мені батько.
Брів по дорозі, і гіркий, зварений з полину, кисіль бовтавсь у моїх грудях. Сонце стояло над головою, але це було вицвіле осіннє сонце. Ноги мої розбивали куряву, але це була гірка курява, і вона забивалася мені в ніздрі, як цемент. Тінь відкидалася від мене, і я раз у раз на неї озирався – ти йдеш за мною, тату? Він ішов за мною, хоч годилося б, щоб не він був моєю тінню, а я його. Думаю про тебе, тату: чи не лихий ти був у цьому світі чоловік? І я раптом зрозумів ще одну, мені здавалося, конче необхідну річ: він мене любив. Не тільки тому, що я був подібний до його батька – ми обидва були до нього подібні, а тому, що хотів стати моєю тінню. Тобто він за мене боявся. Боявся, що коли покине мене з матір’ю, з якою так незатишно йому жилося, я можу перетворитись у того, чим став мій дядько Володимир. У того, хто накаже пустити по його могилі плуга, щоб і слід його загладився з цього світу
Але я, тату, не такий. Ніколи не пущу по твоїй могилі плуга, бо це значить відрізати від себе власну тінь. Це значить перестати відчувати тебе в собі, тату, а я тебе в собі відчуваю. Ти живеш у моєму тілі, яке б нікчемне воно не було, у рухах моїх і словах, у голосі, який виходить із мене, – все це твоє. Бо ти не тільки моя тінь, а й частина єства мого. Я, тату, відчуваю тебе в кожній клітинці своїй, і ніколи по тобі не пройдеться плуг моєї байдужості.
Я спинився: куди це прийшов? Звісно, на те ж таки поле, на якому колись упав, не перейшовши його і не вирішивши своїх проклять, мій дід. Я стояв на дорозі, по якій колись поверталися ми всі троє: онде вони йдуть – високий, кучерявий чоловік із корзиною за плечима, жінка в простій сукні і їхнє мале мавпеня. Онде вони йдуть, а батько незвідь–чому всміхається, хоч за спиною в нього – порожня земля, на яку вже ніколи не ступить його нога.
І на мене знову найшло прозріння. Я раптом збагнув: коли б ішов це я зараз додому і коли б побіч мене ступав мій син, я б усміхався так само. Я б усміхався, бо на мене знизу вгору дивилися б чисті дитячі очі.
