Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Але я на всі ці штучки не піддавався; зараз мене цікавило не те. Готувався до дійства, яке мало мені допомогти знайти в цьому селі родичів. Отож не затримувався за сніданком, а на Танині позири розуміючим поглядом не відповів, адже в тому дійстві, до якого готувався, немале значення мала відіграти внутрішня наладнованість.
Ішов дорогою, і сонце стояло якраз перед очима; була приблизно десь та година, коли ми (я восьмилітній, батько й мати) ішли тут до села. Я різко повернувся: село було ледь–ледь видно. Тінь моя лягла переді мною, я пізнав те, що завжди пізнаю, коли хочу відтворити щось забуте – осяяння. Отаке миттєве заповнення світлом і тимчасове виключення з цього світу. Отже, перше, що я згадав з тієї мандрівки, – оця тінь попереду – тоді мене, восьмирічного, вона веселила. Біг, намагаючись перегнати її, стрибав, щоб перестрибнути її, а батько з тих потуг добродушно підсміювався. Так воно й було: оце невисоке сонце, тінь під ногами і тиха балачка моїх батьків за спиною, і моє химерне бажання перегнати власну тінь, і дзвін жайворонка над головою, і біле тіло стежки, що петляла у покритій іще росою траві, і мої замочені тією росою модельні, батькового шиття туфельки, і прозорі піщини, що поприлипали до носків отих туфельок, і мої білі із синьою смужкою шкарпетки, і віз, що їхав, тягнучи за собою довжелезний шлейф, і дядько на тому возі із самокруткою; той дядько привітався, а батько зупинився і щось у нього запитав. Звісна річ, він запитав щось про Волошинських, але я не міг згадати, що саме, бо тоді захоплено дивився на коней, а коні мотали головами, відмахуючись од гедзів; а ще я був здивований, бо коні не були підковані, а я ніколи не бачив непідкованих коней. Ось чому не слухав я батькових запитань, і вони не осіли в моєму мозку, отже, й не згадати мені того.
Ми рушили далі, і я раптово помітив, що в селі, яке вже значно наблизилося до нас, височить тополя; батько сказав, що до тієї тополі нам і треба йти, бо саме там потрібна нам хата. Я досить виразно згадав оту тополю, бо вона надто випиналася на тлі низькорослих дерев – єдина пірамідальна тополя, але тепер мої очі її не бачили, отже, й цей орієнтир був мені ні до чого. Що ж, за одинадцять років, які минули від тієї пори, тополю могли зрубати; за ці роки могли зникнути всі віхи, які ще десь заховались у моєму мозку, але я мав сподіванку, що пропало не все щось мало залишитися і щось мене до тієї хати приведе. Отож ішов стежкою, і тінь стрибала переді мною, і я вже не ганявся й не бігав за нею, бо трохи притомився, плентався вже ледь–ледь, хіба що язика не висолоплював, а батько підсміювався з мене, героя негодящого, котрий так швидко охляв. Тоді я раптом звів голову й побачив на зрізаній маківці дерева гніздо чорногуза, а що я раніше ніколи не бачив гнізд чорногузів, мені стало так цікаво, що знову я рота розтулив. Дерево в тому місці зараз росло, але не було зрізаної верхівки і чорногузячого гнізда. Ні, гніздо таки було: біля крайньої хати, поблизу того дерева стояв стовп із винесеним на нього возовим колесом, і на тому колесі намощено гілляччя – чи не ті самі птиці тут селилися. Але для мене й це не було віхою, бо поки що не бачив нічого, що лишилося відтоді незмінно. Отож пішов уже по вулиці, живучи отак химерно в двох іпостасях: восьмирічним і дев'ятнадцятирічним, і голова моя була залита тим сонцем, що досі мене супроводжувало, а батько з матір'ю говорили поміж себе: мати про те, що вона сумнівається, чи будуть вони в цьому селі бажаними гістьми, а батько в тому сумніву не мав. Зараз, відтворюючи гой хід, я також сумнівався, чи дуже бажаний буду в тій хаті, яку хочу знайти, але гра мене захоплювала пам'ять у мене й справді велика.
І я йшов далі, мені здалося, що зараз має бути тин, із якого стриміли дрючки і на них, як голови, порозтикалися горщики така ненадійна признака! Але очі мої раптом розширилися, бо я й справді побачив тин і кривасті дрючки, а на них, як голови, порозвішувані горщики. На порозі стояла стара–престара баба, така ветха, що обличчя в неї ніби кора дерева; чи не вона зберігала звичку розвішувати горщики на дрючках у той час, як нічого такого я більше в селі не бачив. І я зрадів з того, що не все у цьому світі минуще, що може зникнути тополя і заростити болячки зламане дерево, зате залишаються людські звички, через це я підкреслено чемно привітався до тієї древньої старої, а та баба аж дашка собі до лоба приставила, аби мене роздивитися. Десь тут неподалець ми звертали з головної вулиці в завулок чи у вулицю меншу; здається, там лежала купа колод. Купи колод, звісна річ, не було, але поворот на вуличку меншу побачив – вона тяглася навкоси. Я пішов туди, інстинктивно прочуваючи, що йду правильно; там далі мало бути вишневе дерево, гілля якого звисало просто на вулицю, – батько зірвав був тоді з нього кілька вишень, але мати тих вишень їсти не захотіла, бо немиті, батько ж з’їв. Мати не дозволила їсти вишень і мені, і я йшов, пам'ятаю, якийсь час ображений, навіть на світ не дивився. Але мене вивело з того стану те, що дорогу перетинав рівчак, на ньому – не місток, а саме ламане паліччя, а за містком прозирав краєвид на луг, густо освітлений сонцем і через те ясно–смарагдовий. Рівчак був, місток на ньому – те ж старе, ламане паліччя, був і луг, тільки тепер трава втратила принадну свіжість. Хата, в якій мешкали наші родичі, мала бути десь неподалік: вона ховалася тоді за ворітьми з дашком, навіть стовпи мали вгорі дерев'яні накривки. Тут‑таки, біля воріт, і росла струнка й гінка пірамідальна тополя. Але в тому боці, куди я дивився, не було ані тополі, ані воріт. Ворота, власне, були, але не дерев'яні, а бляшані, вифарбувані в ясно–зелену фарбу. Я підійшов до тих воріт і побачив пенька. На того пенька набито грубу дошку, і ту дошку пофарбовано також у ясно–зелену фарбу. Ось те місце, куди привела мене пам’ять, і я дуже здивувався 6, коли б виявилося, що помилково.
Зазирнув за паркана, і на мене люто забрехав білий короткошерстий пес; двір був зарослий травою, і через неї бігла світла доріжка. В дверях стояла, зацікавлено й насторожено повернувшись у мій бік, жінка у ситцевому платті і з заплетеним короною волоссям; обличчя цієї жінки я не впізнав, але здивувало мене те, що селянкою вона не була, швидше, сільською вчителькою.
– Доброго дня, – сказав я. Скажіть, чи не росла біля вашої хати колись тополя?
– Росла, здивовано відказала жінка. А ви хто? Із студентів?
– Із студентів, – сказав я. – І прізвище моє Волошинський.
– Так? – ще здивованіше обізвалася жінка. – Ми теж Волошинські.
Пам'ять мене не одурила, я знайшов своїх родичів; дивне було тільки те, що цієї жінки я ніколи не бачив. Але я, напевне, бачив її чоловіка, він вийшов із хати маленький, трохи мавпоподібний із окулярами на носі, з коротенькими ручками й ніжками і з якоюсь смішною самоповагою на обличчі. Мені здалося, що доля дивно позбиткувалася з мене: ми з тим чоловіком виглядали, як людина й карикатура на неї, тільки незвісно, хто з нас оригінал.
Радий бачити, – сказав чоловік, простягаючи мені коротеньку ручку й рушаючи назустріч; ніс він перед собою кругленького живота, надійно вшитого у штани; мені ж здалося, ніби я йду назустріч власній старечій подобі…
Ми сиділи в садку за хатою, біля дощатого, пофарбованого так само в їдкозелену фарбу столу, мене пригощали, точилася між нами жвава балачка; виявляється, в цього подружжя була дитина – чудова, білява, з косичками дівчинка, яка сиділа біля нас, ніби лялька, і, як лялька, здивовано викругляла на мене очі. Я ж сидів і відчував легкий дзвін у вухах, бо те, що мені оповіли тут, було для мене повною несподіванкою. Виявляється. цей чоловічок, той, чим маю стати і я в старості (до речі, наша подібність викликала в нього ентузіазм), був учителем математики; я недаремно не впізнав його жінки, бо це, з дозволу сказати, в нього друга жінка, перша була вчителька молодших класів, і їм довелося розійтися як бездітним (при цьому мій родич подивився на свою маленьку, чудову лялечку з пікою любов'ю, що я теж відчув до нього неї мить симпатію); дівчинка мала приблизно стільки ж років, як і той Володьчик, мій зведений чи, власне, напіврідний брат, якого я, до речі, після батькової смерті так ні разу й не відвідав. Друге, що виявилося, оцей мій родич – зведений брат, власне напіврідний, мого батька; отже, я, виявляється мав не тільки дядька по матері, який загинув у війну, а й по батькові. Так, саме до свого брата прийшов був разом із родиною, матір’ю та восьмирічним мною, мій тато, але тут уже починалися таємниці. Чому в моїй пам'яті, такій великій, що я без особливих труднощів розшукав оцю хату, не зафіксувалося, що батько відвідував брата? Чому цей брат у сімейних балачках називався далеким родичем? Чому в моїй пам'яті зафіксувалося, що хтось із наших родичів перед батьковим приходом із хати втік, а нас приймала сама тільки жінка, обличчя якої з пам’яті вимелося? Ми ночували тут одну ніч на сіні, а вранці звідсіля пішли, і відтоді мій батько ні разу в село не навідувався; ні разу ані він, ані мати моя не сказали мені й слова про цього напіврідного брата. Що між ними відбулося, і чи оцей чоловічок, моя подоба у старості, втік тоді з дому перед батьковим приходом і не захотів з ним зустрічатися? Може, спитати у нього про це навпрямки? Але ні, я з цим іще почекаю.
Ви нічого не їсте, сказала дядина, м’яко до мене всміхаючись, і я запхнув до рота якоїсь страви, аби їй догодити. Тим часом виявилася третя річ: мій дід ходив так часто в рідне село не лише для того, щоб відвідати матір свою, підлікуватися і спочити: він мав тут другу сім’ю, а коли я вийняв нашу, таким чудом роздобуту фотокартку, дядько всміхнувся н попросив жінку принести їхній фотоальбом. Фотоальбом був гарний, із колись голубого, а тепер сірого оксамиту, і мій дядько (я вже знав, що він звався Володимиром, як і мій дід і напіврідний братик) із коротким смішцем розхилив того альбома і тицьнув коротеньким повним пальчиком у точно таку саму фотокартку, яку тримав у руках і я.
– Вона? – спитав, дивлячись на мене переможно.
– Вона, – відповів я, і мене рантом освітило: ось чому не береглася ця фотокартка в нас.
