Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Ноги тупотіли, вона крутилася, звіюючи рясною спідницею, щось тонко й пронизливо гукала, знову трусилася – вищала гармонія, а бубон бив та й бив у темряву, кидаючи глухі ковти, повні веселості й тривоги. У такт того гупоту й вереску хиталися на білому тлі стіни великі кошлаті тіні, ніби там, на стіні, творилася тайна вечеря, ніби там, на стіні, гуляли тіні забутих предків оцих людей, вони жили своїм життям і радили раду про тих, чиїми відбитками вони були…
Я йшов у ніч, а вона розкинулася навколо велика і спокійна. Вийшов із села й опинився на тій дорозі, на якій колись помер мій дід. Звуки гулянки віддалилися співали, надриваючись, коники–цвіркуни. Навколо ніби оживала трава, бур'ян, незібрана кукурудза, якою поросла ліва половина поля. В усьому тому вовтузилося не видиме мені життя. Почувся шелест і шепіт, і глибоко, мов утомлена людина, дихнула земля. Все сповнилося сипким дзвоном від тих‑таки цвіркунів, і я подумав, що ця пісня співається недаремно; слухає її широке й неспокійне небо. Безмежна тиша зависла навкруги, вона також була жива, вільжиста – тиша з притомленими очима. Мені захотілося раптом пізнати на цій дорозі особливе одкровення, щоб нарешті знайти те, чого цілий вечір шукав. Щоб прийшло те, на що весь час сподівався, адже це була земля моїх предків. Невже, подумалося мені, блукатиму по ній неприкаяним чужинцем, а в ліпшому разі блазнем? Невже не знайду сліду роду свого і чи він уже на цьому клаптику землі не живе? Невже і справді від нас не залишилося тут нічого, окрім цієї моєї тимчасової присутності? Невже не знайду я тієї місцини, на якій упав, не витримавши бігу до батьківської хати, мій дід? Невже не розшукаю я тієї хати, в якій колись давно зупинялися ми в наших родичів? Невже й ті родичі уже тіні, самий подих ночі й зітхання землі?
Я знав, що в мене, втомленого, малого й малосильного, є ще надія, адже мені дано природою немалу пам’ять. Завжди, коли хотів щось пригадати, я переживав особливе освітлення і пригадував те, що мені хотілося. Але для цього потрібен ранок, а не ніч. Для цього мені потрібно повернутись у село і відпочити. Провалитись у темне провалля сну, а тоді прокинутись із чистою і ясною головою. Відтак вийти на цю ж таки дорогу ще раз, бо ми таки прийшли з батьками в це село зранку. Завтра неділя, подумав я, і на роботу ми не підемо. Я маю прийти сюди, щоб поле, дорога і село були освітлені сонцем. Маю повторити оту нашу дорогу, коли навідувалися сюди отой єдиний раз. Маю побачити деталі краєвиду, вигин дороги, стежку, тоді, напевне, пригадаю, куди ми йшли і до кого. Не відаю, навіщо мені це, але саме для того я сюди й приїхав. Хтозна, може, оті люди, котрі гуляли, мої родичі і вони мені про мій рід щось сокровенне розкажуть. Поки що я втомився, ледве плетуся по сільській вулиці, і очі в мене падають від змори: єдине, що хотів, – дістатися до ліжка.
Біля перелазу нашого двору хтось стояв. Не один, а двоє. Злились ув обіймах, але я не мав сили їх обходити; це могли бути тільки Заброда з Клавою.
– О! – сказав Заброда, блиснувши зубами. А я думав, ти спиш!
Клава пирснула.
– До кою це ти ходив?
– До ночі, сказав я. – Непогана коханка, га?
Відчув, що мій жарт недолугий, не мав уже сили й жартувати.
– Треба буде тебе з Танькою звести, – сказала Клава. – А то сидить у тій хаті, як сова.
– Пугач із совою пара між собою, – сказав я.
– О, ти сьогодні недобрий, – мовила Клава.
Але я не відповів. Переступив перелаз – не було мені до них діла.
– Скоро прийду! – гукнув навіщось Заброда.
Щасливого погуляння, сказав я і відчинив старі, низькі й дико рипливі двері…
І мені приснилося поле, велике й порожнє. Мені приснилося, що я в образі свого діда поспішливо йду по дорозі, щоб дістатися до села, яке вже й бовваніє на обрії. Навколо ніч і яскраво світить місяць. У мене в нутрощах поселився нещадимий звір і терзає мене, мучить. Зводжу обличчя до місяця, воно залите потом. Все тіло моє залите потом, бо я поспішаю, а сили в мене й нема. І я біжу дорогою, біжу, а перед очима миготять зірки. Розпалене повітря виривається з грудей, вихекую його, але набрати в себе стільки, скільки вихекнув, мені несила. Але я біжу, біжу й невідривно дивлюся на місяць. Губи мої шепчуть молитву – тільки цей місяць може мені допомогти ще трохи, зовсім трохи, і я дістануся нарешті до рідної хати; там, на порозі, завмерла грудкою стара жінка, вона завжди знала, коли маю прийти, і не було ще такого, аби мене не чекала. І вона чекає, згорьована, маленька, висушена, бо тільки своїм співчуттям і може мені посприяти. Бо її співчуття і є лік для мене; одного тільки боюся, аби не впасти. Аби не розірвався в очах отой круглий і байдужий місяць, аби світив і давав бачити шлях. А довкола ворушиться темне, загрозливе й морочне поле. Земля під ногами хитається, поле брижиться і вгинається, ніби важка мертва вода, а я потрапив між її хвилі. І я раптом починаю відчувати те, що мала б пізнавати первісна людина, коли їй розламувалася під ногами від землетрусу земля. Вона протягувала руки до неба і просила порятунку, отож і я тягну руки до неба, хоч це не земля розпадається піді мною, а я на ній. Це не місяць має розірватися, розкидавшись на тисячі кавалків, а я, це моє тіло розлетиться на тисячі кавалків. Але земля піді мною все‑таки колишеться, здиблює темні, морочні хвилі, і мій кволий човник між тих хвиль мотається так, як на одній із картин Чюрльоніса, що її колись показав мені Владек Шарнй. Місяць стає серед неба вітряком, у якою замість крил світляні перехрещені стяги, а попереду, в темряві, в чорній колотнечі світить білими стінами маленька хата під солом’яною стріхою із кількома стовпцями мальв біля тину: он моя гавань! І я біжу по дорозі, похитуючись, адже зовсім збезсилів і вже по шепочу молитви до того вітряка–місяця з перехрещеними стягами світла, а кричу, і мій крик тоненька нитка, яку так легко перетнути, бо що воно таке – біль людини, загубленої в полі? Що воно значить для світу, коли десь на відлюдді гасне чиясь свідомість, адже і світові, і всьому живому суджено колись пропасти!..
Не додивився того сну, прийшов Заброда і мене розбудив. Я лежав мокрий од поту, і в мене голосно калатало серце. Як добре, що то був лише сон і його можна побути. Як добре, що ложу на ліжку, а не борсаюсь у тому полі, па якому колись таки впав і помер мій дід. Сльози раптом покотилися в мене з віч, і я їх не спиняв. Я жив і ще житиму, хоч усі чоловіки мого роду помирали молодими. Я ще дихатиму повітрям і ще потопчу ряст.
Заброда вовтузився на ложі, вмощуючись: людина, якій такі почуття недоступні. Він тихо й щасливо засміявся, а тоді спитав пошепки:
– Не спиш, Віталію?
– Не сплю, – відказав я.
– Ця Клавка – то бестія, – гордо сказав він. – Так мене розпекла, що й досі голова обертом іде. В житті не зустрічав іще такої гарячої дівчини.
– То женись, – пріло сказав я.
– Женитись? – здивовано перепитав Заброда. Е, на такій женишся, то спалить тебе в два щоти.
Він знову тихо й щасливо засміявся.
– Нє, вона баба вогонь, сказав замріяно. – Але не з тих, що на них женяться.
А на яких женяться? – спитав утомлено я.
– Ну, я ще такої не знайшов. Слухай, – прошепотів по–змовницькому. – А що, коли я тебе з Танькою зведу. Нудиться дівка, та й ти нудишся.
– Не захоче вона мене, – тихо відказав я.
– А ти до неї сміливіше. Голову дам на відріз згодиться. Я допоможу.
– Як? – спитав я.
– Ну, це вже моє діло. Через Клавку. Вона така, що чорта уламає! Хочеш?
– Ні, – сказав зовсім тихо я.
– Дивак! Чому?
– А тому, що вона в тебе закохана, ота Танька!
Заброда легенько свиснув.
– А ти звідки здаєш?
– Сліпим треба бути, щоб не бачити. Дивиться на тебе, як на бога.
Заброда розсміявся рокітливим сміхом.
– Нє, мені двох забагато, сказав. Та й не дозволить Клавка. То бестія! Давай ліпше тебе з нею зведемо.
– Спи, – сказав я. Пуста це балачка!
Спробуй тут заснути, коли палаю од тієї чортиці. Ну и пекуча! Як перець… А про Таньку ти подумай. Дівчата, вони не дуже на нашу мамризю дивляться. Їм аби бути не вищою за хлопця, а Танька зростом у тебе. Подумай!
– Думаю, – смутно сказав я, і ми замовкли. Голосно хропла в сусідній кімнаті баба Вустя, а в шиби просіювалося рідке світло зір. Я лежав і думав, що, може, Заброда має рацію. Коли б я був наполегливіший, оту Таньку я зміг би завоювати. Але суть навіть не в тому, що я її полюблю, а в тому, що хоча піде вона зі мною з конечної необхідності, серце її буде порожнє. Бо вона, та негарна дівчина, може вразитися, як і я, тільки від краси, а та краса і їй, і мені недоступні. Ми, здасться, обоє мрійники в цьому світі, і саме це кладе між нами непрохідну ріку. Отож хай тече й бурунить ріка, а ми відвернемося одне від одного й повернемось у свою самотність.
Я знав, що не спить і мій мимовільний приятель Заброда. Приятель тому, що ми випадково оселилися разом, і наше приятелювання буде таке ж коротке, як і ніч, у якій пробуваємо. Немає і не може бути в нас нічого спільного, бо він зі світу краси й сили, а я зі світу марень та видінь.
Відчував, що він не спить. Лежить горілиць і дивиться в розмиту, кволим світлом осяяну стелю. Думає про Клаву, однаково захоплюючись і зневажаючи її, і тіло його ще й досі палає, і мені раптом стало жаль цього хлопця: сильного, гарного, простодушного і обмеженого: може, й справді він зі світу краси і сили, але справжньої вартості тієї краси та сили не розуміє й не відає. Живе, як йому живеться, не задумуючись, зірве і кине квітку, пожмакавши її, хоч тих квіток на землі залишилося й кілька; але він ніколи не зупиниться перед світом і не гляне на нього великими і зчудованимн очима. Ніколи не пізнає, що це таке, коли в душу вливається святий вогонь і коли весь переповнюєшся трепетом, бо не ти в цьому світі краса і сила, а світ.
За сніданком Таня подивилася трохи інакше на мене, ніж завжди, – в погляді тому було трохи погорди, а трохи й зацікавлення – не знаю, правда, чи вмію достатньо читати чужі погляди. Але так мені здалося, і я подумав, що вчора ввечері Клава з Іваном таки склали супроти мене якусь милу змову. Здасться, вони хотіли по–своєму розважитись, бо, може, це й справді смішно, коли сходиться негарний з бридким – на цю думку мене наштовхнуло те, що Клава часом позирала на мене хитрим і веселим оком.
