Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Я це не раз обдумував та випробовував і переконався, що можу грати в театрі світу лише таку просту й безпечну ролю, як граю нині.
— А може, у тебе здібності до чогось зовсім іншого, до того. що давало б користь державі, світові?
— Були б такі — я знав би.
— А вкореніла звичка та упередженість...
— Добродію,— не дав йому скінчити Сковорода, — коли б відчув я раптом, що можу й хочу рубати турків, то, не вагаючись, узяв би шаблю, надів би ківер і став гусаром. Труд за природною схильністю є задоволенням. Чому, скажімо, пес береже отару вдень і вночі, хоча йому при цьому загрожує смерть од вовків? Кінь чи свиня цього не роблять, бо не для цього створені, природа їхня інша.
— А як коня поставлять за охоронника?
— Нещасні будуть вівці! І кінь також.
— Коневі що!
— Робити те, що не властиве твоїй душі, твоїй натурі, — трагедія. — Навіть тоді, коли за це тебе звеличують і щиро платять золотом та орденами?
— Від орденів та золота ніхто не став мудрішим, талановитішим.
— Це суща правда,— зітхнув Щербинін.— Один — дурний аж світиться,— і при дворі, у почестях, а другий — розумний, здібний, — і пропадав в глушині, за тридев'ять земель...
Григорій ледве стримався, щоб не всміхнутись або не висловити вельможі, витуреному із Петербурга, своїх нещирих співчуттів. Ах, бідолашний, йому так хочеться під царську сукню... чи то пак руку! Там інші труться, а він, сердешний, повинен тут сидіти й навчати цих тубільців, як слід коритися своїм панам і як служити її величності імператриці. О, вже чимало зроблено!
— Ти задоволений своєю долею? — спитав нараз пан губернатор.
— Ні. Я волів би, аби мене не смикали, коли кому захочеться,— озвався різко Сковорода.
— Не гнівайся, достойний муже, що потривожили твій велемудрий спокій! — не без лукавства сказав Щербинін.— Не для моєї примхи (хоча давно я мріяв тебе побачити й насолодитися твоєю бесідою), а ради діла покликав я тебе до себе.
Григорій сів зручніше й приготувався слухати про те нагальне діло. Цікаво, що може бути спільного у нього з Цим служакою...
— її величність дозволила нам додаткові класи, які просив Колегіум,— уже цілком серйозно, офіціально заговорив Щербинін.— І нещодавно клас добронравності, який дозволений теж, я побажав надати вам. Єпіскоп, правда, був проти того... Однак, як бачите, я вас покликав і маю честь вам запропонувати це благородне діло.
Він усміхнувся приязно, вдоволений своею силою й своєю гречністю, і сів за стіл у позолочене французьке крісло.
Григорієм оволоділи сумніви. Його тягло до книг, до учнів та втателів, йому хотілося принести користь людям, віддати їм і свої знання, своє бентежне серце. А зупиняли ті переміни, що відбувалися вже три-чотири роки. Тепер Колегіум хіба що звався так, як колись. Усе ж останнє завзяті царські слуги перелопатили на свій манір. Понаїздило французів, німців та всяких інших зайд. Студентська братія теж оновилася. Його, скажімо, Сковороду, не прийняли б учитися, бо не породистий, не із шляхетських вилупків.
— Ти задоволений? — спитав Щербинін.
— Не відаю, — знизав плечима Сковорода.
— О! То ж чому?
— Не хочеться мені шармаркати так, як попи з амвона...
— Голубчику, то не шармаркай! Учи, як хочеш. Ти ж не священик. І зваж: виховувати потрібно воїнів, покірних слуг престолу. Філософи нам ні до чого!
— Я теж філософ...
— Ти пілігрим, учитель, любитель муз та біблії, — сказав Щербинін твердо, неначе знав Григорія не півгодини, а все життя. — Тебе дивує моя обізнаність? — лукаво звузив очі. — Така моя посада, звання і функція. У мене сотні вух...
— Фіскали нині в моді, — сказав Григорій.
— На них стоїть імперія! — зареготав Щербинін.
— Та на штиках...
— Воістину! — надувся пан губернатор. — Без нас, військових, государеві що капельмейстру без музикантів!
— Глибокомудро сказано.
— А що, ми теж не ликом шиті! Хоч в академіях не обреталися, так з малолітства в армії. А це така, брат, школа, що жоден ваш колегіум...
Щербинін клацнув пальцями и додав нахмурившися:
— Коли б на мене, я всіх учив би в ротах. За п'ять-шість років були б, як лялечки. Мов тесаки — ні почуттів, ні націй, ні стародавніх звичаїв. Ать, два — і скрізь порядочок. Вперед — вперед, назад г— назад! І армонія...
Сковороді набридло слухати, і він підвівся:
— Гаразд, я згоден.
— От і чудово! — узяв перо Щербинін. Щось підписав і подзвонив. Вбіг ад'ютант. — Візьми наказ ось і передай в училище.
Той підійшов, крутнувся і швидко вийшов.
— Поздоровляю. Бажаю успіхів! — простяг Щербинін руку.
— Я згоден, ваша милість, та при одній умові, — додав Григорій.
— Ну, ну?
— Навчатиму я без платні.
У губернатора полізли брови вгору, потому впали й покрили снігом очі.
— Не розумію. — промовив сухо й холодно. — Як же ти житимеш?
— Як і живу. З воловиками, по той бік Лопані.
Губернатор знизав плечима і посміхнувся:
— Вас, малоросів, зрозуміти важче, ніж море кухлем вичерпати.
— Робіть, що легше, — сказав на те Григорій і, попрощавшись, вийшов.
Початок лекцій припав на середу на страснім тижні. Коли Григорій зійшов на кафедру, ніхто у класі, та й у Колегіумі, і не підозрював, які від того почнуться страсті у Харкові и у всій епархії.
Обвівши зором учнів і діставши зшиток із тезами, Сковорода прокашлявся і раптом кинув у переповнену аудиторію:
— Світ спить!.. Та ще не так спить, як то про праведника сказаро ("Якщо впаде, не розіб'ється"). Спить, простягнувшись глибоко, немов прибитий! А пастирі його не будять. Ні, ще погладжують: "Спи, спи, не бійся! Хороше місце — чого боятися?"
Клас одізвався сміхом, палкими оплесками.
Душа зайшлася радістю. Ось та хвилина, задля якої він Залишив відлюддя і в котрий раз наосліп кинувся у світ, у море пристрастей та боротьби! Але згадалися колючі очі Крайського, дволикість Іова, солдатська гречність губернатора, і він сховався у темні хащі біблії. Студенти мовчки слухали. Переглядалися, немов були здивовані його раптовим відступом і розчаровані в своїх надіях. Правицький Яків, що найпалкіше вітав початок лекції, тепер сидів похнюпившись. На задніх лавах перемовлялися... Видать, приїлися їм пронисні біблійні істини й попівська жуйка, яку лишається тільки ковтати. І це чудово! Людина мисляча — людина істинна. Гряде-бо homo novus...
— Чуєш, християнине, з твоїм поганським серцем! — підвищив тон Григорій. — Чи довго ти лежатимеш на землі? Чи станеш ти колись людиною?
Аудиторією пронісся тихий гомін. Правицький підвів пониклу голову, й в очах у нього сяйнула гордість за свого вчителя й наставника, яким пишався завжди, навіть тоді, коли того вигонили.
— Людина істинна... Одні шукають її у самовладді Августа, в часах Тибсрія. Другі винюхують її в Єрусалимах та Іорданах, у постах, моліннях. А треті прагнуть її знайти у світських почестях, у розкішних палацах, у церемоніях, чинах та золоті... Не там, не там!
Він говорив схвильовано, вкладаючи у кожне слово й фразу вогонь душі, свою велику віру в те, що справжня людяність і справжня мудрість не там, де владає пишність, а в глибині народу, в його синах, що виросли в труді та вічних злиднях. Як і раніше, він раз у раз ховався в біблійних затінках, але тепер студенти мовчки ждали, коли він знову вийде й засяв сонцем своїх думок, таких рідких, таких не схожих на все, що їм втовкмачували з цієї й інших кафедр.
І після дзвону ніхто не вийшов із класу. Студенти збилися довкола вчителя густим бджолиним роєм і закидали його запитаннями.
— Скажіть, а де шукати щастя?
— Щастя ні від небес, ні від землі не залежить. Не шукай його за морем, не випрошуй його в людини, не волочись по палацах, не повзай по земній кулі, не броди по Єрусалимах. Шукай в собі самому. Пізнай себе й живи життям, тобі властивим...
— Щасливий той, хто має скриню золота!
— За золото ти можеш купити все, але не купиш щастя.
— Ви говорили, що бог наш має багато ймень. Яке ж із них найголовніше чи найправдивіше?
— Бог — розум, істина.
— То хто ж тоді створив людину?
— Премудрість! Із бридких та диких монстрів, або потвор, вона зробила нас людьми, тваринами, що здатні жиги у товаристві, в дружбі. Ми відрізняємося від диких звірів милосердям та справедливістю, а від худоби — помірністю й розумом.
— Чому ж священики нам кажуть інше?
— Священики теж не пророки, а смертні люди.
— Вони ж посвячені!
— Посвяченість і благочестя — то не одне й те ж.
— А церемонія, обряд?
— Церемонія — це ніби листя біля плодів або лузга на зернах. Коли ж ця маска позбавлена своєї сили, то залишається тільки лицемірна видимість, обман.
— Якщо те знають люди. А коли ні? Або вдають із себе сліпих, глухих...
— Воістину, у нас так часто змішують листя й плоди, лузгу й зерно, обряд і суть. А дехто навіть шанує більше маску, ніж благочестя.
Сховавши зшиток, Григорій рушив із класу. За ним — юрба студентів. Так, дискутуючи, пройшли через Колегіум, мимо здивованих учителів та учнів і рікою вилилися на монастирський двір. Такого тут ще не бувало! Новий префект, що замінив Кордета, рішуче вихопив із того потоку одразу двох студентів і став допитувати. Небавом, плутаючись у довгих полах ряси і важко дихаючи од хвилювання, побіг до ректора.
За кілька днів про лекції й Сковороду, який читав їх, заговорив мало не весь добропристойний Харків. А ще за тиждень прибув із Бєлгорода епіскоп Крайський і наказав негайно доставити йому той єретичний зшиток, де викладав Григорій суть добронравності.
Все причаїлося, чекало мовчки вироку. Не забарився! На другий день пополудні Сковороду покликали до резиденції преосвященного, де вже були і консисторські.
— Сідай, — суворо кинув Крайський. Він став гладкішим,
владнішим.
Пронизував очима Сковороду, мабуть, гадаючи його злякати своїм нещадним поглядом. Смиренний Іов совався, так ніби сів на щось жорстке, колюче. Попи цікаво зиркали то на епіскопа, то на Григорія.
— Твоя це книжиця? — спитав нарешті Крайський, піднявши вгору розкритий зшиток.
— Моя, — озвався Сковорода. — Ти написав її, коли був хворий чи дуже вмснажений постом і працею?
— Ні, я писав здоровий.
— Коли ти став священиком?
— Я не священик.
— Тоді чому ти вліз у чужу парафію і намагаєшся пізнати бога, священні таїнства, які для світських за сімома замками?
— Я пізнаю природу. Вона ж не може бути чиєюсь власністю чи таємницею.
— Бог не природа (як ти повторюєш чуже, поганське), а вседержитель, небесний цар.
