Григорій Сковорода - Шевчук Василь
— На місяць-два...
— Спасибі, добра душе, — прошепотів Майор розчулено. — Вік буду дякувати!
— То я піду полоти, — сказала швидко дівчина й побігла геть.
— Узавтра зранку лекції! — гукнув услід Григорій.
— Мо', я сходжу до міста й куплю псалтир, паперу та каламар з чорнилом? — спитав Майор улесливо.
— Про мене... — кинув байдуже і перший рушив із двору. — Держіться, пане вчителю, — прошепотів уже далеко в лісі. — Це вам не клас спудеїв, а запорозька мавка, Венера— тілом, душею — жінка Спарти.
Олена й справді була на диво здібна. До маковія вона вже знала більше, ніж лобуряки, яких приймають до класу фари . А ще за тиждень читала вільно й латиною.
Григорій, вражений таким талантом, дав їй латинський вірш (якого склав недавно й не встиг послати Ковалинському) і попросив за ніч та ранок вивчити. Вона взяла, поклала біля книжок на покуті.
— Які ви добрі, Грицю... — прошепотіла вдячно. Всю ніч Григорій марив тим віршем, дівчиною, її очима, голосом. Чарівне, ніжне "Грицю", яке вона йому сказала вперше, лунало в серці музикою. Ні, навіть краще! Перебирав у пам'яті її слова, запитання, рухи, усмішки і відчував, як герць стихає, гасне — душа була з вікторією. Він не журився з того, а навпаки, радів поразці розуму. Щоправда, нині йшлося вже не про ту красуню, якої він боявся, а про Олену-друга, про винятково здібну та мудру дівчину, що і на глузд не гірша, аніж на стан та личко.
Прокинувся, як почало сіріти. Вхід був завішаний старим рядном, і в курені від того ще дужче пахло травами. Дід спав посвистуючи, але коли Григорій зашарудів, взуваючись, озвався лагідно:
— Не спиться, синку?
— Як солов'ю весною.
— Настала, мабуть, твоя весна.
— У сорок з гаком?
— Коли кому судилося...
Накинувши на плечі свиту (спас уже минув, і ночі були холодні), Григорій вийшов із куреня. Над пасікою і вздовж всього узлісся, по улоговині, стояв туман. Густий та білий, як молоко. Роса згинала трави й на кожен дотик відповідала зливою важких холодних крапель. Старі кошлаті липи пливли у соннім мареві...
Григорій вийшов із пасіки й побрів до лісу стежкою, яку за літо сам протоптав. Гінкі дерева, підтримуючи склепіння крон, немов колони, тяглися стрімко вгору, й тому здавалося, що йдеш безкраїм храмом. Було так тихо й лунко, що кожен звук, — нехай то тріск галузки чи шерхіт чобіт, — напевно, чувся за півверсти. Туман порідшав скоро й звисав легкими пасмами. Небавом згинув геть, і стало видно, як між дерев на сході почав народжуватися новий серпневий день.
І все ж було зарано йти до Майорів. Тому Григорій, вже перед самим хутором, звернув ліворуч. Не поспішався ніби, а серце гупало, неначе дятел об сухостійний стовбур. Із ним щось діялося незрозуміле, дивне: то завмирало, то стукотіло швидко, то заливало тіло якоюсь млістю, щемом. Щодня й щоночі воно тягло Григорія в цей березняк, до хутора, і не давало лишити Валки, пасіку й помандрувати далі. Давно закинув біблію, молився тільки ввечері, та й то, коли був поруч пасічник, і все байдужіше, без болю, згадував своїх та людських кривдників. Тут спокій, добрі люди і чесний кусень хліба, зароблений не словоблудством, а мозолями й потом. Тут щире серце жінки, яка могла б йому навіки стати найближчим, вірним другом. Тут він читав би, мислив та викривав у творах облудний світ. І мав би щастя — справжнє, земне, відчутне, а не примарне, як той туман.
Ось знову вийшов до огорожі хутора! Ой Грицю, Грицю... Ні, так не скажеш. Вона промовила так ніжно, так... Господи, невже не сон це? Помацав тин рукою, підняв червоне яблуко. Ні, не мана! Прислухався: десь за садком, за пасікою (в оборі, мабуть), неначе кіт, вурчали тугі цівки. Олена доїть. Майор, напевно, уже подався в поле — сьогодні мав орати.
В печі горять сухі дубові дрова і щось кипить, булькоче. На черені досушуються пахнючі груші, сливи...
Вернувся в ліс, дістав сопілку і, притулившись спиною до двох сестер-берізок, заграв, занурився у мрійно-журну пісню про ліс, про дівчину, що наймиліша в світі, та про нетязьке серце, яке не знало ласки і марить щастямдолею.
Прийшов у двір, коли вже сонце підбилось вище лісу. Олена вибігла йому назустріч і привіталась перша:
— Добридень, пане вчителю.
Григорій звів на неї очі, й вона притихла, насторожилася. Ох ці дівчата: все по очах читають, мов по розкритій книзі!
— Ну, як урок? — насумрився.
— Ще вчора вивчила.
— Того не може бути...
— Їй-богу, правда. Хочете, я розкажу?
Вона так смішно звела докупи брівки і, дивлячись кудись у ліс, мимо учителя, заговорила його "латинським" голосом:
Si sit vita beata inlus, cur, inquis ad illam
Grex hominum rarus tamque pusillus adit...
— Чудово! — спинив її Григорій. — Тепер ти справжня латинниця.
Зітхнувши радісно, вона спитала:
— Про що говориться у цьому вірші?
— Про щастя.
— Це так цікаво! Перекладіть...
"Ти питаєш: якщо щастя життя в кожному з нас, то чому досягав його так мало людей? — почав піднесено Сковорода. — О, це тому, що їм важко керувати своєю душею, і тому, що вони не навчилися приборкувати свої пориви. По звивистих шляхах, по горбах і через глибокі рови мчить недосвідчений вершник, якщо він погано править конем. По морі 1 по суші, крізь меч і вогонь мчить той, хто нерозумну душу не скеровує розумом". Олена довго думала.
— А в нас у Кам'янському один козак столітній казав, що щастя там, де воля, — промовила вона нарешті. — Хіба порив до волі потрібно теж приборкувати?
Григорій спершу розгубився.
— Старий, нівроку, мудрий... — протяг неквапно, вдумуючись. — У вірші мовиться про нездійсненні прагнення. Порив до них приносить людям лише самі страждання. Задовольняйся тим, що маєш, і будеш вік щасливий.
— А як же воля, Грицю? Вона примарна завжди...
— О, ти — філософ! — сказав Григорій весело, хоча в душі нараз відчув тривогу за свій взірець щасливого.
— Що це таке "філософ"?
— Людина, що вміє мудро мислити і там шукати істину, де не шукають інші... Без волі я не жив би, — додав рішуче, твепдо.
— Я теж! — сказала палко дівчина.
В душі Григорія знялася хвиля щастя, хлюпнула в груди, в голову. Він через силу стримався, щоб не обняти цю степову богиню, не пригорнути її до серця. Краса та розум...
— Чи е що в домі снідати? — почулось нагло з вулиці, й у двір зайшов господар. — А може, дівка прогомоніла з парубком...
— Є, тату, е! — метнулася Олена в хату.
— Здоровий був, Григорію, — подав Майор важку велику руку. — Ну, як наука?
— Добре. Ні, навіть вельми добре.
— Ще б пак — такий учитель!
— Виною всьому учениця. Майор знизав плечима і засміявся.
— Іване Гнатовичу,— гукнув Григорій,— та ви не знаете. яка Олена здібна! Це просто чудо! Я світ пройшов, а не стрічав, не бачив такої мудрої та обдарованої не тільки жінки, а й взагалі людини!
— И такої гарної? — спитав Майор. І мовив журно: — Я геть так само думав, коли зустрів свою Настусю...
— І гарна, дуже гарна! — признався щиро Сковорода. Майор оглянувся на хатні двері, узяв під руку вчителя й одвів убік, до тину.
— Якщо казати правду, то я вже чув усе це... — прошепотів по-змовницькому.
— Від кого?
— Та від Олени...
— Вона про себе таке казала?
— Та ні... Про тебе.
Сковорода заплющив очі. Аж дух забило з радості! Він не любив, коли його хвалили, та цього разу слова Майорові були для нього немов орлині крила. І не гадав, що стільки щастя криється у похвалі, яку донині вважав за штуку, що може вразити лише дитину й душеубогих заздрісників. А може. він здитинився! Недарма кажуть, що кохання робить розумних дурнями, сердитих — смирними, а тихих — буйними...
— А що я хочу тобі сказати, Грицьку,— несміливо заговорив Майор.— Мо', кидай мандри та суєту суєт, бери Олену, хутір і живи, як люди... І я при вас. Та при онуках...
Хоча й схвильовано, але поважно, вдумливо він малював прийдешнє таким, яким воно йому ввижалося. Було то справжнє щастя, земне і вічне.
Григорій мовчки вислухав, узяв, нагнувшись, його брунатну, на житній хліб схожу руку й поцілував.
— Олено, донечко! — гукнув Майор.
Весілля грали в жовтні. Хоча Майори й Сковорода не мали тут, у Валках, нікого э роду-племені, знайшлися добрі люди, що помогли упорядити все як личить. Були й заручини, і коровай, і дівич-вечір.
По молоду Григорій виїхав із двору пасічника. Стара Зиахариха (так називали її по-вуличному), яка була Сковороді за матір, обсипала його зерном та грішми, благословила і провела аж до воріт, де молодого чекав весільний поїзд. Довкола воза, високо вимощеного и покритого барвистим килимом, стояли дружко, бояри й інші чини весільні. Усі на конях, та ще й при шаблях; хто у козацькім строї, а хто в гусарськім. Від середини літа на Слобожанщині вже не було козацтва, були гусари її величності імператриці.
Григорія, немов полковника, взяли під руки і посадили на женихове місце. Візниця здибив коней, візок рвонувся, й весільний поїзд рушив. Бояри, що пропустили вже по чарчині-другій, гукнули пісню.
Сковорода сидів, немовби скований. Чи то новий, незвичний одяг, чи переміна стану й роль молодого, але щось муляло на серці в нього і не давало радості розправити крила.
Вже більше місяця Григорій жив, як у тумані; його крутило в передвесільнім вирі, перемивало, терло, аби зробився з мислителя і козака-нетяги статечний муж і гречкосій...
— Щось молодий наш журиться! Бо ис женився довго!
— А мо', боїться!
— Така вже, хлопці, як допадеться!..
Сміх, жарти, регіт. І знову пісня. Ліс гоготить, рве на шматки мелодію, й від того хлопцям ще веселіше, ще більше хочеться співати, сипати дотепами й дошкулити гострим словом немолодого вже молодого, що достеменно котромусь із них переступив дорогу...
Щиглик оженився,
Щиглик утратився;
Оженився, утратився,
А жінки не має!..
Дорога — в багряно-жовтому полум'ї. Дуби, берези, клени стоять у пишних шатах і сиплють із тихим дзвоном під йоги коням золото... Цей шлях привів Григорія на зустріч з долею, тут він почув уперше її закличний голос і зупинився вражений у саме серце, як мореходці-елліни чарівним співом страшних сирен...
Біля воріт гостей стрічали дружки. Хвацько зіскочивши з струнких козацьких коней і підкрутивши вуса, бояри кинулися до молодого, зсадили з воза, взяли під руки і повели до хати.
Ніколи ще ці двадцять-тридцять кроків, що відділяли поріг од тину, не видавалися Сковороді такими довгими й такими трудними.
