Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Недавно щедрив дощик, і все довкола мінилось, грало, сяяло. Рахманні, мокрі бджоли, п'ючи росу з нектаром, сушили крильця в променях. Дерева, трави, квіти — усе тяглось до сонця, аж шелестіло. Завзято, весело шугали в небі ластівки. Десь недалеко в лісі навперебій лічили комусь літа зозулі. Весь у пил ку та пелюстках, зарошений, вернувся з лісу пасічник і, сидячи в задумі, перебирав свою цілющу здобич.
— Добридень вам... — долинуло чиєсь несміливе.
Сковорода звів погляд і неподалік на стежці побачив дівчину. Вона була струнка, чорнява, з косою нижче пояса й очима, повними якогось смутку-горя... Це ж Майорівна!
— Здорова будь і ти, — озвався глухо пасічник. — Що
скажеш, дочко?
— Щось із татусем недобре діється, — аж подалася до нього дівчина. — Не їсть, не спить, покійну матір згадує і все чогось жахається...
— Й давно це з ним?
— Від позавчора. Старий зітхнув.
— Допоможіть, дідусю!
— Коли б я міг, Оленко, — розвів руками пасічник. — Я гою тіло. Він же душею хворий... Григорію, а може, ти Зарадиш? Це ж по твоїй парафії.
Сковорода здригнувся: отерпши весь, прикипів очима до лісовички й ледве збагнув, чого від нього хочуть.
— Чим я зараджу, батьку... — озвався хрипко. — Я ж не священик...
— Ти любомудр, учитель.
Олена мовчки плакала. Не кривлячись, не схлипуючи. Сувора, стримана в своїй печалі, вона дивилася кудись у ліс, за пасіку, і по щоках поволі скочувалися важкі скупі сльозини.
— Я йду, я згоден, — поклав Григорій біблію. Йому пекли ті сльози, немовби падали не на сорочку дівчини, а на його вразливе, ніжне серце.
Гінка, розмашиста, немов тополька, дівчина ступала легко, по-лісовому м'яко, їй десь було літ двадцять, а може, й більше. Якась достойність, самоповага або природна мудрість робили її обличчя не по-земному гарним, не по літах серйозним, але таким привабливим, що неможливо було відвести погляд.
Аби розвіяти дівочі чари, Григорій вирішив поговорити з нею, переконатися, що це звичайна жінка, і, головне, дізнатись дещо про їхній побит та про минуле батькове в якому, певно, криється його хвороба.
— Ви вдвох живете з батьком? — спитав спокійно й на вмисне трохи байдуже.
— Удвох. А що? — насторожилась дівчина.
— Нічого... Давно померла ненька?
— Вже п'ятий рік.
— Хворіла довго, мабуть?
— Ні. Налякалась дуже, коли горіла хата...
— І батько теж?
— Напевне. Ми ледве вирвалися...
— З вогню?
— З паланки.
— Орда?
— Куди там! Татари нас боялися, — мов рубонула шаблею.
— А хто?
Промовчала. Присівши, вирвала стебельце синіх дзвоників і крадькома зиркнула пильним оком на незнайомця. Григорій знітився. Збагнув, що дівчина боїться мовити йому всю правду. Картався своєю цікавістю й шукав дороги, яка б найскорше вивела його з цієї прикрості. Не раз упевнювався: якщо довір'я прагнеш, то не таїся сам. Тому й на сей раз вдався до того чудо-засобу.
— А я п'ять років учив студентів у нашім славнім Харкові,-сказав він дружньо й щиро, як говорити можуть лише безхитрі душі. — Прогнали теж...
— І де ж ви нині? — озвалась миттю дівчина
— Ось тут! — спинився Сковорода. Вона всміхнулася, зірвала квітку вогника і запитала неСМІЛИВО:
— А там дівчата вчаться?
Розвів руками.
— Жінок нема в Колегіумі.
Поміж дубів, немов дівчата між козаків, замиготіли стрімкі берізки. Під ноги хлюпнула барвиста повінь квітів. Сипнуло сонце променями.
Олена вибігла на лісову галявину.
— Он наша хата й пасіка! — сказала весело. І враз погасла, звела докупи брови.
Не озираючись, пішла вперед.
Григорій, мовби у сні, поплівся слідом. Тривожне й радісне передчуття якихось зрушень та перемін в його примхливій долі то заливало груди й п'янило серце, мозок, то відступало, тануло й лишало тоскну пустку.
Біля воріт Олена його заждала і повела до хати через маленький чистий дворик.
Майор лежав у ліжку. Худий, смаглявий, з горбатим довгим носом і руками, кинутими на простирадло, він схожий був па степового сокола, що натрудив у леті крила і впав, ї украй знеможений.
— Татуню, я привела вам лікаря, — сказала Олена лагідно.
— Майор і вухом не повів. Не спав, дивився кудись у кут — під стелю й постогнував.
— Мир дому вашому! — врочисто мовив Сковорода і підійшов до хворого. — Вставайте, дядьку, та пообідаємо, бо я й не снідав досі!
Той тільки блимнув на нього тьмяним оком і ворухнув бровою.
— Що вам болить?
— Нічого... і все... — таки озвався.
— Моторошно? — спитав Григорій. Він говорив навмисне голосно, щоб розігнати гнітючу тишу хутора, в якій потонув господар. — І білий світ не милий?
Обличчям хворого пройшла легка судома.
— Ви, мабуть, добрий лікар — наче у воду дивитеся... — промовив тихо й хрипко.
— Вони, татуню, аж із самого Харкова, — підкинула слівце Олена.
— А я то думаю: ніби й не валківський... — повеселішав хворий. — Панів старшин лікуєте?
— Бува й таке. Здебільшого, від марнославства й гонору.
— Це у дуків наших найтяжча нині хворість, — аж сів Майор у ліжку. — Вже козаків та посполитих за власне бидло мають... Олено! — крикнув раптом. — Чого ж ти, доню, моняешся? Давай хутчій обідати. А то пан лікар зовсім охляне з голоду...
Він скинув ковдру й спустив додолу кістляві жовті ноги.
— Як ви прийшли, добродію, мені немов розвиднілося, — заговорив довірливо. Й підняв тремтячу руку: — Все тільки дим, дим, дим... А кров з нагайки капає...
— У вас велика пасіка? — спитав Григорій, аби звернути його з дороги спогадів.
Майор закліпав часто й нараз осміхнувся:
— Бджола гуде... Пергою, воском пахне... Олено, чи ти була на пасіці?!
— Сьогодні вранці, — поставила на стіл вареники. — Багатий взяток буде — цвіт буйний-буйний.
Повеселівши, Олена ніби ще покращала: в очах заграли блискітки, порум'яніло личко, а спритні довгі руки так і літали, так і вилися, мов лебедині крила.
Якусь часину чоловіки сиділи мовчки і милувалися цим карооким вихором. А далі знову Майор нахмурив брови, весь потемнів, неначе перед грозою, і простогнав так жалібно, що у Григорія душа зайшлася болем:
— Коли 6 це Настя хоч одним оком глянула... — Не побивайтесь, дядьку, — узяв його за руку. — Не треба так жалкувати тяжко за тим, що втрачено і пережито.
Радійте краще тому, що маєте. Життю, здоров'ю, сонцю, спочинку, праці, такій дочці...
— Дочка у мене — золото, — сказав Майор. — Що роботяща, а що вже краля...
— Тату, беріть уже обідайте! — зачервонілась дівчина й, поставивши на стіл узвар, побігла геть із хати.
Лише надвечір Сковорода залишив хутір. І все ж господар приндився, не відпускав. Проте Григорій був невблаганний: горе тому метеликові, який кружляв біля вогню. Пообіцяв приходити (і навіть завтра зранку!), вклонився дівчині за частування й пірнув у ліс, як риба в воду.
Від того дня Майор радів Григорієві, немов дитина матері. Помалу він очунював і набирався віри в життя, у світ, у людськість. Страхи й примари давноминулого все рідше й рідше йому стискали мозок і холодили серце. Нарешті, зовсім видужавши, одкрив Григорієві свою тяжку пригоду, що не дала йому дожити віку на Запорожжі. Розповідав із журбою, з болем, але розважливо, без тих ознак афекту, які були раніше. Коли згадав дружину, заплакав нишком, утер крадькома скупі козацькі сльози й почав громити панство, що розрослося буйно й на вольнім Дикім полі.
Вони сиділи в затінку під молодою яблунею і гомоніли стиха, як личить добрим людям. Над ними мліла в сонці туга зелена зав'язь, а трохи збоку, на білім тлі оселі, палав нестримним вогнищем розкішний ряд півоній. Десь на гряд ках за хатою леліла пісня-туга... Вона манила, кликала, сповняла груди щемом. Не уявляв Григорій, як він без неї житиме, і через те сьогодні вранці вирішив рушати знову в мандри. Прийшов оце прощатися, та все не міг одважитись. Дивився сумно на цей куточок милий та на його господаря, ловив Оленин голос і не знаходив сили порвати пута приязні.
— Ну що ж, Іване Гнатовичу, — нарешті мовив, — мені нора!
— Куди ти? — відчув Майор недобре.
— Загостювався у ваших славних Валках...
— Побійся бога, Грицьку!
— Спасибі за хліб та сіль, за ласку. Я вже піду.
— Може, ми чимось тебе образили?
— Ні, ви були, мов рідні. Я щиро вдячний долі, що привела мене на ваш поріг, але не варто й зловживати її прихильністю.
Майор заметушився в розпачі, не відаючи, чим зупинити гостя, який з'явився сонцем в його житті й тепер ось хоче щезнути.
— Побудь хоч місяць, хоч кілька днів!
— Не можу.
— Чому, чому? — хапав Майор за.руки. Помовчавши і пересиливши бажання здатися на ласку долі, Григорій мусив підняти трохи забороло.
— Як казав один угорський турок: я повинен або поганяти цього верблюда, або негайно йти звідси геть...
— Який верблюд? О господи! — не зрозумів господар натяку і загукав: — Олено, доню, а йди сюди хутчіше!
Знав, лихома, кого на поміч кликати. Тепер Григорієві хоч закидай на плечі ноги й давай щодуху драла. Натомість він приріс до столу й крізь хату бачив, як розгинав вона на грядці спину, здуває пасмо з виду і йде на батьків поклик.
— Григорій Савич нас покидає! — сказав Майор, як тільки Олена вийшла з-за хати.
Вона спинилась, ніби об щось спіткнулася. Проте за мить поволі знову рушила, всміхнулась журно й проказала:
— У кожного своя дорога, тату. От тільки жаль — не справдяться мої надії...
— Які надії? — спитав похмуро Сковорода.
— Хотіла вас просити, аби навчили грамоти...
— Тебе?
Кивнула і зашарілася.
— Господи, а я й забув! — сплеснув Майор руками. — Навчіть її, Григорію, не дайте життя прожити в темряві. Ви ж гарно так розказували! Вона хоч дівка, але тямуща та пам'ятка. Як показав їй букви — до вечора вже і читала...
Ну, от і все. Прощайте, села, люди, яких хотів побачити, шляхи безжурних мандрів, що вистелялися слухняно й лагідно йому під ноги, думки, які народжуються лише в дорозі. Хіба ж він зможе сказати "ні" людині, що прагне знань!
Майор ще й досі махав руками і щось доводив гаряче, але Григорій його не чув. Тривожно слухав, як у душі ламається на тлінь і прах тверде недавнє рішення втекти світ за очі й перехитрити людську природу. Він нині був великим полем битви, де в лютім герці стрілися дві супротивні сили — душа і розум. Вже котрий день іде ця брань у ньому, а все не видно краю.
— По правді кажучи, — долинув здалеку Майорів голос, — мені на серці легше, коли ти в нас на хуторі або десь поряд.
— Я залишаюся, — сказав Григорій стомлено.
