Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Уже стало видно річку й голий ліс За нею. Піщана вулиця пришерхла легким весняним приморозком, а мо', земля зігрілася і видихала жорсткий Зимовий холод. Завзято, буйно, радісно цвірінькали хмільні від щастя горобці. Перегукуючись сусід із сусідом, граки мостили гнізда. Пахтіло зелом, цвітом, хоч їхній час ще не настав.
Весна летіла на теплих крилах вітру, будила землю, птаство, людські серця.
Збентежений, до краю сповнений думок, мелодії, віршів, Григорій вихопився на правий берег Лопані. Спинився, глянув на свій музей, Колегіум, узяв ліворуч, щоб вітер бив в обличчя, й пішов дорогою, яка вела на південь.
З весною стрівся в мандрах. Засмаг, зміцнів, обвітрився. Як і птахи небесні, не жав, не сіяв, але не був голодний. У кожній хаті його приймали радо, ділилися усім, що мали, З благоговінням слухали його казання й розповіді про ті міста і землі, в яких бував чи про які читав у книгах. Зробив нову сопілку і грав дідам на пасіках, статечним літнім людям біля церков на папертях, а молодим на вигоні, на колодках. Ніде не жив подовгу. За день, за два його підхоплювало й несло все далі й далі, в незнані села, пасіки та хутори.
І так було до травня. Й до хуторів неподалік од Валок.
Дорога йшла старим дубовим лісом. Серед пухнастих зелених крон чорніло віття нелинів. То тут, то там обабіч шляху цвіли хмарками дички. Співали вивільги. Й Сковороду теж потягло на пісню. Простуючи рябим од тіней шляхом, він насолоджувався привіллям, рухом, радістю від щастя бути вільним, не зобов'язаним нічим нікому в світі, окрім людей, які ділилися своїм шматком, немовби з рідним. Щоправда, ці його добродії не вимагали за хліб і сіль нічого, а навпаки, були цнотливо вдячні за честь зустріти гостя, нагодувати й почути слово про те, що в світі діється. Благословенні люди, свята земля, що їх народила!
Намацуючи, ніби сліпий стежину, слова й мелодію, він заспівав, висловлюючи свої думки-тривоги, своє життєве і філософське кредо:
Нині— скипетр и булава,
Утро вставши — худа слава, Сердце рробождает сквозі,
Руці связанны и нозі.
Как избігнуть сіти?
Мов юна мати первісткові, радів Григорій пісні і трепетав перед великим чудом її народження. Ще й ще повторював, варіював, шукав найкращу форму і насолоджувався словами, музикою. Це справжнє таїнство! Ген біля того хутора який він поминув недавно, ще не було нічого, окрім думок і настрою, а зараз — пісня, у плоті й крові, нове створіння, що, може статися, переживе не тільки його самого, а й усіх живущих нині і иезачатих.
Днесь пінна скачет воля,
Утро вставши — тщетна доля... —
повів Григорій далі. Й нараз відчув, що до його мелодії вривається якась чужа, стороння. Він зупинився і перестав співати. Праворуч шляху, на лісовій галявині, оточена з усіх боків березами, виднілась хата, а біля неї хліви, садок та пасіка. Десь звідтіля, із саду, покритого туманом цвіту, і линув спів. Співала дівчина. На диво, голос був у неї стриманий, грудний, величний. Вона долала легко і нижні й верхні ноти, дарма що вибрала важку козацьку пісню.
Ой да пішов би я та й на Запорожжя,
Сам доріженьки не знаю:
Гей, либонь, стану, стану, подивлюся,
Гей, доріженьки розпитаю...
Григорій слухав, забувши геть про тільки що народжений світ кант або псалом. Він ніби бачив дівчину — струнка, чорнява, з косою нижче пояса й очима, повними якогось смутку-горя... Вона стояла у вишнику під лісом, дивилася у сине-сине небо, облямоване вишневим білим цвітом, і виливала душу. Співала так натхненно і так вживаючись у кожен звук і слово, що у Григорія отерпло серце. Він ще не чув ніколи такого співу, не зустрічав такої дівчини.
Ой да пішов козак, ой да пішов молоденький
Та хустиною має;
Гей, за ним, за ним молода дівчина,
Гей, дрібні сльози проливає...
І не помітив, як повернув з дороги й попрямував до хутора. Отямився, коли вже вперся у невисокий лозовий тин. І знову побрів у ліс. Якась мана, чаклунство! Поважний муж, учитель побіг за дівчиною, мов парубчак безвусий.
Пекло у грудях, і серце гупало, неначе дзвін на сполох. Наддав ходи. Проте не міг утекти од чарів пісні. Вона летіла слідом, сліпила очі, била у душу крилами і завертала назад, до хутора.
Аж біля Валок стишився. Сів на пеньок, віддихався. І засміявся: оце дав дьору — забіг хтозна-куди! Довкола граб і липа. Удалині село й фортеця, а на узліссі неподалік — велика пасіка, колод на сто. Над нею в небі уже низьке рожевувате сонце... Туркоче горлиця. Десь біля пасіки повторює перед нічним концертом свої колінця й трелі соловей... Повітря чисте, свіже, хмільне від квітів, зелені... Рай, просто рай! Чого ще в світі треба? В старого пасічника, напевне, знайдеться, чим вдовольнити голод і де прихилити голову...
Страху, з яким тікав од хутора, вже не було. Була байдужість, утома. Та ще велика нехіть лишати це благословенне місце і... цю дівочу пісню. Боявся сам собі признатися, геть проганяв ту хутірську ману, проте вона не йшла із серця і раз у раз відлунювалася хоча й тривожним, але приємним щемом. Він розумів, що це спокуса, випробування мужності. Не знав лише — від кого. Якщо то деймон затіяв з ним таку підступну прю — хай начувається! Коли ж то бог...
Хотілось їсти, пити. Піднявши з землі свою торбину й не Закидаючи її на плечі, побрів до пасіки.
Його зустрів високий сивий дід. Пропахлий воском, медом та різнотрав'ям, старий здавався чарівником, бджолиним богом. Ледь усміхаючись, одчинив сякі-такі ворітця і вклонився:
— Ласкаво просимо. На хліб, на мед та на джерельну воду!
— Спасибі, батьку. Хліб та вода, то козацька їда! А як Знайдеться ще трохи сіна, щоб переспати ніч, то вже нетязі й рай...
— Чом не знайдеться, — всміхнувся пасічник. — Ночуй Здоровий!
— Дякую.
Вони пройшли стежиною поміж двома рядами вуликів до куреня, що причаївся біля старої липи.
— Сідай, козаче, — сказав дідусь ласкаво. — Спочинь з дороги. А я зберу, що бог послав, та повечеряємо, поки лампада світить.
Він подивився на пригасаюче надвечорове сонце, звільнив бджолу, яка заплуталася в його волоссі, й зайшов, пригнувшись, до куреня.
Сковорода поклав під липу торбу, накрив брилем і ліг на спориш.
Втягнув повітря: тут гостро пахло напівсухими травами, корінням, квітами, неначе хтось поруч викосив чарівну луку, де квітувало з усього світу зілля... Заплющив очі й нараз почув матусин слізний голос.
— Бабуню, рибонько, рятуйте хлопця!
— Не голоси, Палажко. І не таких я відволоджувала. Л це пристріт, дрібниця. Ось пошепчу, дамо відвару...
— Заснув, сердешний,— почулось поряд пасічникове.
— Ні, батьку, ні, — розплющив очі Сковорода. — Задалося, як ще малим мене водила ненька на хутори до знахарки.
Підвівся, сів по-козацькому.
— .Й допомогло? — озвався пасічник, прославши білу плахту.
— Як бачите.
Старий поклав брунатний свіжий буханець, поставив миску меду.
— Велика сила в зіллі, — сказав небавом. — У кожній травці — зброя супроти рани, виразки або хвороби. Коли 6 напевне знати, яке від чого зілля, то не хворіли б люди. Ми по здоров'ю ходимо...
— А ви не знахар, діду? — спитав Григорій.
— Ні, — одмахнувся пасічник і, осінивши себе хрестом, узяв хлібину в руки. Нарізав скибок і став припрошувати: — Ось хліб, ось мед — вечеряй. Не осуди за бідність. Чим маємо, тим і приймаємо.
— Вечеря царська.
— Їж на здоров'я...
Угамувавши голод, Сковорода дістав сопілку.
— Калинова? — пригладив вуса пасічник. Узяв, оглянув і, повернувши, заговорив, немовби муляли йому цілющі зела й древа: — Здавалося б, ну що таке калина? Звичайний кущ. Ні жердки з нього, ні навіть пужална; хіба що ягоди на пироги... А придивися та поспитай в людей бувалих, знаючих, то перед нею, матінкою, знімати шапку треба. Простуда, кашель або гарячка — запарюй цвіт калини. Болить живіт — їж ягоди. А кровотеча, рана кладай, загоїться...
— А пошептати? — спитав Григорій не без лукавства. Він певен був, що здибав діда-знахаря.
— То все пусте! — махнув старий рукою. — Морочать людям голову. Не в шепотінні — в самому зіллі сила.
— Ви лікарюєте?—не угавав Григорій.
— Допомагаю інколи... — признався той нарешті. — Даю поради, трави... Хорують люди, то треба ж якось їм рятуватися.
Сковороді стало прикро за ту настирливість, з якою він допитувався, чи знахарює пасічник. Аби спокутувати свою провину, заговорив серйозно, стримано, немов колега:
— Аякже, треба. Треба... Я чув колись, що в Індії, хто скорпіоном ужалений, бере і ним же натирає ще свіжу рану. Допомагає! Там скорпіонів повно, і через те у кожній хаті напоготові стоїть посудина, в якій вони в олії плавають.
— Напевно, в тілі їхньому, окрім отрути, е й проти неї сила, — сказав старий, подумавши. І попросив: — Заграй-но щось душевне.
Уже смеркалося. На заході ще догасала червона крайка відблисків, а на всхід сонця світ огортала густа пітьма. День засинав, натомлений. Ані шелесне. Тиша. На чисте поле неба повибігали зорі...
Григорій узяв у рот свою калинову, вдихнув повітря, щоб перелити його в журбу мелодії, і занімів: над головою тьохнув сам лісовий маестро. Взяв ноту-другу та як зайшовся, защебетав!..
— Не можу, батьку, — прошепотів Григорій. — З таким співцем змагатися...
Старий кивнув, заплющив очі, слухаючи.
А ліс дзвенів піснями. По хуторах і пасіках, по приструмкових хащах і непролазних тернах, по байраках, долинах ні на хвилину не затихав той спів, та музика, те вечорове весняне диво.
— Земля співає...
— Істинно.
Коли лягали спати у курені, обвішаному всіляким зіллям, цвітом, Григорій знову крізь солов'їний щебет почув дівочий голос. Прислухався — розтанув, щез. Та лиш склепив повіки — розлився в грудях хвилею. Закалатало серце.
— Батьку, а чий то хутір, у березняку? — спитав тихенько пасічника.
— Побіля шляху?
— Так.
— Упала в око дівчина?
— Та ні...
— Балакай! Коли б мені хоч років сорок скинули... А хутірець Майорів.
— Вона панянка?
— Де там. Майор — це прізвисько. Із посполитих чи з козаків... Чотири роки тому купили пасіку та клаптик лісу й поставилися. Вони приїжджі, здалеку...
І, засинаючи, Григорій чув, крім солов'їв, широку, журну пісню про козака, який шукав на Січ дорогу, та про кохану дівчину, що омивала слізьми його сліди.
Вене явилася за кілька днів ополудні.
Сковорода сидів у затінку й читав єврейську біблію, яку йому, прощаючись, подарував Миславський.
