Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Це знають навіть діти! — підвищив тон епіскоп.
— Що добре дітям, того замало мужеві.
— Ти сумніваєшся в догматах віри?
— Я прагну істини.
— Якої?
— Вона одна.
— То як же можна прагнути того, що маєш! Ісус одкрив нам істину. Його апостоли нам розжували її тверді горішки. Ковтай і будеш ситий...
— Якщо ковтати лише розжоване, тоді для чого ж зуби?
— Щоб стримувати дурний язик!
— Юпітер гнівається... — всміхнувся Сковорода.
— Блазнюєш знову... Чи не забув, як закінчилися твої минулі жарти?
— Був вигнаний із стін училища, аки Люципер із царства божого,— зітхнув Григорій.
— От-от! Мені не хтілося б це відправляти вдруге... — багатозначно додав епіскоп.
— Мені тим паче, — розвів руками Сковорода. Преосвященний оглянув пильно свою принишклу братію і
запропонував:
— Спали цю книжицю, учи звичайно і будеш... у царстві божому.
— Ви закликаєте мене порушити дев'яту заповідь?
— Ти вже її порушив, — підняв епіскоп зшиток. — Тут стільки лжі!...
— Біда тому, для кого правда — лжа, — відбив удар Григорій.
Лице епіскопа від гніву стало білим. Схиливши голову, він довго часто дихав.
— Ти хочеш мене учити правді? — нарешті мовив жорстко. — Хто ти такий — пророк, апостол чи патріарх?!
— Людина.
— Що ж це за чин?
— Найвищий!
— І ти у" цьому чині... — відкинувся на спинку крісла Крайський. — То як накажете вас величати: превосходительством, сіятельством чи, мо', величністю?
— Для нас, людей, ще не придумано, як величати, — спокійно мовив Сковорода. Він знав напевне, що цей химерний диспут не похитне ні в чому Крайського, і сперечався лише заради Іова та інших членів суду. Не сподівався, щоб хтось із них прийшов йому на поміч, але хотілося, щоб у душі хоча б одного лишився сумнів у правоті епіскопа і справедливості нині содіяного.
— Ви бачили такого божевільного! — промовив скрушно Крайський, звертаючись до консисторських.
Ті, мов не чули, сиділи, втупившись очима в стіл. Лише смиренний Іов заметушився в кріслі та ще якийсь худий і лисий попик всміхнувся трепетно, вловивши грізний погляд
преосвященного.
— Лайка — то не найкращий доказ... — почав був Григорій.
— Замовкни! — крикнув Крайський. — Ми не студенти й не потребуємо твоїх повчань!
— Мовчу, — зітхнув Григорій. — Неправії завжди бояться слова.
Єпіскоп стис кулаки, які лежали двома важкими молотами на оксамитовім червонім обрусі.
— По-моєму, все зрозуміло, — сказав він, ледве стримуючись. — Чого не лікують ліки, те виліковує залізо...
— Інквізиторам найбільше до вподоби закінчення цього рецепту, —додав Григорій. —Чого не лікує залізо, те виліковує вогонь.
— Ми не католики й не інквізитори, — промовив Крайський з притиском. — Ми милосердні й довготерпеливі... Але коли в здоровім тілі щось загнилося, його найліпше викинути! Чи так я мовлю, святі отці?
Ті закивали знехотя. Один смиренний Іов втягнув у плечі голову й заплющив очі, мов таким чином хотів уникнути сказати власне слово.
— Чи так я мовлю, Іове? — шулікою упав на нього Крайський.
— Я що... Я згоден... Я боронь боже!..
— Ну от і все, — сказав епіскоп стомлено і кинув зшиток авторові. — Віднині ти, Григорій Савич Сковорода, не є в числі учителів Колегіуму!
— Не ви мене настановляли, не вам мене й вигонити, — промовив глухо Сковорода. — Пан губернатор...
— То не твоя турбота, — всміхнувся зверхньо Крайський і встав із-за столу. — З ним я домовлюся...
Григорій теж підвівся. Узяв свій зшиток, поклав його в кишеню. Востаннє глянувши на враз побляклих суддів, він Зрозумів зненацька, відчув єством, що це вже все, що більше йому не бути в класі, не гріти серця на теплоті цікавих, палких очей студентів і не радіти, стежачи, як дітлахи стають мужами, а селюки — філософами. Щось обламалося в його душі, як обважніла плодами гілка яблуні. Проте, на диво, він не страждав і не оплакував того, загиблого, а був захоплений новим зеленим пагоном, який проріс на зламі і забуяв, неначе трави після дощу. Суворі судді люблять стежити за муками своїх засуджених. Вони зі злості луснули б, якби заглянули в думки Григорія вже за хвилинудругу по ритуалі знищення його як учителя й викладача Колегіуму!
О vita nova, нове життя... Та, власне, він і до цього жив більше в мандрах, аніж у Харкові. Тепер же стане все на свої місця і запанує спокій у його душі. Хоча і пізно, в сорок чотири роки, він остаточно збагнув себе самого й віднині житиме життям, спорідненим своїй натурі, й не піддаватиметься химерній мрії служити народу звично, як усі освічені, але статечні, смирні люди. То не його дорога. Він — мандрівник, поборник істини, апостол правди й волі! Тут і шукай, тут щастя.
Навчати можна всюди — було б чого навчати. Григорій це розумів давно й тому без жалю й туги залишив Харків та монастирський підварок. По берегах в'юнкої Лопані цвів верболіз, до сонця пнулося всіляке зело, мостило гнізда птаство. Сковороді чомусь не хтілося так нагло кидати усю цю розкіш, і він, не довго думавши (сам собі пан!), пішов по річці вгору. Ще з тогорічних мандрів мав на прикметі одне чудове місце — над Лопанню посеред лісу пасіка. Жива криниця в березі, столітні липи, клени та ясени... Куточок просто райський. Та й пан Земборський, господар тієї пасіки, не раз просив зайти, пожити в нього. Він, хоч багатий, можний, але не зовсім випанів і не цурається гіркої правди та закріпачених братів по роду-племені. Що ж, нині е нагода зайти й пожити трохи... Забрали кафедру, та залишилися перо й папір! Бач, із яким острахом, немов змію отруйну, тримав епіскоп його злощасні тези. Бояться слова деспоти. Заковують його в залізо, щоб не волало пробі, чи осипають золотом, аби сіяло весело й сліпило людям очі... Ні пут, ні золота! Він заховається у темній пущі і, мов Сократ, писатиме книжки-діалоги, в яких учитиме, як пізнавати світ, себе та істину.
Пішов шпаркіше: кортіло швидше взятися за первородний свій філософський твір, що аж за чверть століття ним наречений буде "Наркісс".
За рік ніщо тут не змінилося, немов над цим шматоч ком світу не владний час. І навіть пасічник, — ще молодий, але похмурий вусатий дядько, — так само стрів скупою усмішкою і, показавши, де зберігається вода та їжа, кудись подався поспіхом, так ніби ждав його приходу.
Перекусивши, Григорій вийняв із торби книжки, напір та каламар з чорнилом і, поки сонце світить, сів до роботи.
З чого ж почати? Хто буде діяти у цьому творі-диспуті? Порфирій, Іов... Ні, їм не місце в книзі, яка, можливо, пройде крізь час і розбрат, неначе ця діброва і ця земля. Кордет, Михайло? Не варто, мабуть, виносити їхні думки та судження перед неситі очі душителів людського духа... Кого ж узяти? Еврика! Лукаш, Лука. Так ніби кличуть неговіркого, відлюдькуватого тут владарюючого пасічника. Ну що ж, Луко, порозмовляємо про пізнання себе самого і доведемо, що головне в людині не плоть, а мисль!
Розкриємо священну біблію...
Мисль, думка, серце... Що може розлитися так, як думки? О серце, ти—це безодня, ширша від моря й неба!.. Безмежне, ти все охоплюєш, саме ж не вміщуєшся ніде, ні в чому...
Що ж нині нам повідає священна книга? "Не огемніють очі твої..."
Ще скільки, господи, на світі є незрячих духом, ницих, плазуючих перед добром і злом! Іноді шкода дивитися на цих істот, що розминулися з всесильним богом мудрості і зупинилися напівдорозі в людському поступі. Немов папуги, вони повторюють чужі слова, не можуть жити без ідола або кумира і, мов чорт ладану, бояться мислі. Людино, ти вмістилище всього найкращого й всього найгіршого з того, що є на світі...
Перегорнув кілька цупких, пожовклих аркушів і зачепився оком за вислів, схожий з його думками, з його метою зцілити тих, хто отемнів або й не був ніколи зрячим. "Послухайте мене ті, що згубили серце і відійшли од правди!" Григорій вчитувався у ці слова, мов випробовував їх на вагу, на міцність; то шепотів, то вимовляв на повен голос, і на галявину, де він сидів і де стояла пасіка, поволі сходилося все більше й більше люду із різних сіл, слобід та міст, де він бував в останні десять років. Лихі, підступні, хитрі, пихаті, горді, добрі, ласкаві, тихі... Але найбільше було розгублених, прибитих страхом, готових стати на будь-яку дорогу, аби вціліти під величезним державно-панським каменем, що перемелює живе зерно на порох...
Григорія пройняв великий жаль до цих нещасних. Поволі те співчуття перетворилося на люту зненависть до млинарів та їхніх слуг.
Відклавши біблію, вмочив перо і замість книги про пізнання самих себе почав писати пісню. Як, звідкіля — хто знає, але з'явилася і задзвеніла якась незвична для його творів музика. Слова також пішли нові, химерні. Це був не псалом, не кант — сатира на людоморів, підбита роздумами про власну душу, долю.
Всякому городу нрав и права;
Всяка иміет свои ум голова...
Лише за тиждень ліг на папір початок книги й заговорив як опонент Лука. (Лукаш мовчав). Сковорода так захопився цим "розгл'аголом", що забував про їжу й ніяк не міг змиритися з тим, що вночі був змушений задовольнятись лише обдумуванням майбутніх герців Луки та Друга. (Друг виступай од автора й доводив те, чого Григорій не встиг довести з кафедри). Він міг сказати про себе словами з "Пісні пісень": я сплю, а серце моє не спить. Не прилягало серце, уболівало за душу людську, стоптану ногами хижих монстрів, яким начхати на те, що ви — людина, створіння мисляче, а не худобина.
Писав спокійно, стримано, апелював до біблії, шукаючи у цій небеській книзі підтвердження своїм словам. Та час від часу щось нагло збурювалося в його єстві, кричало криком і виливалося не філософським логосом, а сатиричними, земними образами в одежі притч або байок. Світ не давав Григорієві знайти у пущі спокій, не випускав його з цупких обіймів. Він одбивався, читав годинами святе письмо, розжовував його окремі вислови вдвох із Лукою або з Клеопою й ще кількома особами, яких увів до книги, проте не міг цілком віддатися своїм всесвітнім роздумам. Боровся стійко, вперто й, здавалося, десь серед літа був переміг.
Та несподівано прийшли з Харкова Михайло з Яковом і принесли недобрі вісті.
Стояв липневий, пропахлий медом ранок. Лукаш кудись подався, й Сковорода сидів один під куренем за грубо збитим столиком. Не писалося, якась тривога стискала серце, мозок і не давала думкам ширяти вільно.
