Григорій Сковорода - Шевчук Василь
У нежарких ранкових променях, що пробивалися крізь нерухоме віття, раз по раз мигали швидкі, завзяті бджоли. Метка сорока вертілася, мовби цікава жіночка, довкола житла пасічника і поглядала скоса на дивака, що міг годинами сидіти тихо-тихо...
І раптом, скрикнувши, вона знялася злякано і шмигонула в хащі.
Григорій знехотя підвів од зшитка голову — небесна сило, та це ж негадані, але жадані гості! Простоволосий, босий Сковорода побіг назустріч хлопцям, що, усміхаючись і лячно щулячись від пролітаючих довкола бджіл, ішли галявиною.
— Михаиле! Якове!
Він обнімав їх та виціловував, немов синів, яких не бачив вічність. Студенти теж розчулилися.
— Не забули свого учителя. А я вже думав...
— Та що ви, що ви, Григоре Савичу! — баском озвався Ковалинський. Йому було вже двадцять років. Час, як ріка... — Вас пам'ятають друзі...
— І вороги, — додав поспішно Яків. Михайло взяв його за лікоть. Хлопчина знітився й почервонів.
— Ну, як ви тут? — спитав Михайло й хазяйським оком окинув пасіку, курінь і стіл. — Щось, певно, пишете?
— Пишу, пишу, Михайлику... Сьогодні з Харкова?
— Ні. Вчора ввечері. Заночували в Гужвах, у пана. Зборський нас і привіз.
— Ви снідали?
— Якби не снідання, прийшли б раніше, — підкинув Яків і замахав руками.
— Не ворушись!
— Коли ж у вічі сичуться...
— Ходімо в ліс, бо покусають, — сказав Михайло, що також зиркав сторожко на кожну бджілку, яка летіла мимо.
Кепкуючи з страхополохів, Сковорода повів гостей у діброву.
— Ви тут один живете чи в товаристві пасічника? — спитав Михайло, коли не чути стало дзижчання бджіл.
— Один здебільшого...
— Т не гнітить вас самотина?
— Хто народився, щоб мати діло з вічністю, тому приємніше жити в полях, гаях або садках, ніж у містах.
— Я так не зміг би, — зітхнув Михайло.
— Сорока запитала Орла: "Скажи, як не набридне тобі весь час літати в небі?" "Я ніколи б не спускався на землю, якби не змушувала нужда тілесна", — відповів Орел. "А я ніколи 6 не одлітала від міста, коли б була Орлом..."— промовила Сорока. "Я теж, коли б я був Сорокою", — сказав Орел.
Михайло почервонів.
— Григоре Савичу, чия це байка? — спитав невдовзі Яків. Сковорода знизав плечима і не признався.
— Хтозна... Що нового у вас, у Колегіумі?
— Варягів стало більше, — сказав Михайло.
— Як Іов?
— Крутиться. Всім хоче бути добрим. Недавно стрів мене в музеумі й про вас розпитував, шкодуючи, що ополчили ви проти себе многих...
— Одного разу, побачивши, як різне птаство скубло Сову; Дрізд запитав сердешну: "Чи вам не прикро, пані, що вас скубуть безвинно? Це ж нісенітниця". "Для мене те не дивина, — відповіла Сова. — Вони скубуться і між собою. А щодо прикрості, то я втішаюсь тим, що нападають на мене линіе граки, сороки та ворони, але орел і пугач не займають. Та й афіняни сову шанують..." І як на мене. — додав Григорій, —то краще бути в любові й шані в одного мудрого, аніж у сотні дурнів.
— Це ваша байка? — знов загорівся Яків.
— А що?
— Чудова!
— Моя...
Григоре Савичу, і ви багато їх написали?
— Не написав ще жодної, а от придумав аж півтора десятка...
— Байок? — спитав Михайло з подивом. В його уяві, певно, Сковорода-філософ не сполучався з Сковородою-байкарем.
— То розкажіть усі! — гукнув зраділо Яків. Йому було ооків шістнадцять — з дитини, як кажуть, вийшов, до парубка ще не дійшов. Такого колись Григорій зустрів Михайла...
Прокашлявшись і подолавши зніяковіння, яке і досі охоплювало його щоразу, коли доводилося комусь читати свої незграбні твори, Сковорода почав півголосом:
—— Ворона й Чиж. Неподалік від озера, в якому водились жаби...
Тим часом вийшли на беріг річки, іїоросла густо очеретами, вербами, Козача Лопань, як називали її гужвинці, кишіла рибою й усяким птаством. То тут, то там на невеликих блакитних плесах скидались щуки; немов татарські стріли, перелітали з води на воду лякливі зграї крижнів. А над усім оцим роздоллям пливли хмарки й світило сонце.
— Сідаймо, хлопці, в ногах немає правди, — сказав Григорій. Знайшов найкраще місце — густий дубовий затінок, З якого видно річку та степ за нею, і перший плюхнувся у нетолочені дозрілі трави. Студенти сіли поряд.
— Ну, ну? Так що там Чиж із Вороною? — терпець урвався Якову.
Сковорода обняв хлопчину і став розказувати, немов читати з книги. Михайло слухав мовчки. А Яків ойкав, охав, сміявся, схоплювався і знов сідав. Коли ж Григорій почав останню байку, про двох собак, він теж притих.
— У селі в господаря жило двоє собак. Якось повз двір той трапилося проїхати незнайомому. Один собака вибіг і гавкав доти, поки чоловіка й не видно стало.
— І що тобі від того прибуло? — спитав завзятого товариш.
— Принаймні я розважився...
— Адже не всі проїжджі, — сказав розумний пес, — такі, що слід вважати за ворогів господаря... Бути собакою — то не погане діло, погано гавкати на всіх підряд...
— Оце, Григоре Савичу, ви ніби в око встрелили! — сплеснув руками Яків. —У Харкові таких собак!.. Уже другий місяць на вас невпинно брешуть...
— Замовкни, Якове! — гукнув Михайло.
— Ні, ні, розказуй, — звелів Григорій і весь напружився, приготувався зустріти мужньо нову напасть.
— От ще базікало...
— А що таке? Ми ж усе одно збиралися...
— Не сперечайтеся, — насупив брови Сковорода. — Розповідайте!
— Гаразд, — сказав Михайло. — Ви не хвилюйтеся, нічого там такого...
— Ти мов придворна дама.
— Кебетний учень Іова! — підкинув Яків.
Михайло зміряв його холодним поглядом, зиркнув тривожно на почорнілого від поту й сонця друга, що заховався у цій дрімучій пущі од лихослів'я світу, і тихо мовив:
— Хтось розпускає між харків'ян чутки, що ви засуджуєте вживання м'яса, вина, горілки...
— Священики вас називають єретиком і манихейським учнем, — доповнив Яків.
Михайло нишком дав стусана базіці.
— Крім того, кажуть, — повів статечно далі, — що ви вважаєте шкідливими золото, дорогоцінні речі, розкішний одяг... А так як усе це боже і богом створене, то...
— Іменують вас богохульником! — не втерпів знову Яків. Григорій ліг, поклав на руки голову і, дивлячись на сіре,
зблякле небо та на хмарки, що раптом стали чорні, спитав
похмуро:
— І це усе?
— Усе, — сказав Михайло.
— Ні, ні, Григоре Савичу, — схопився Яків. —За те, що ви живете в пущі й цураєтеся попів, панів і взагалі суспільства, миру, вас нарекли ще й мізантропом...
Який кричущий наклеп! Він — мізантроп... Тоді Сократ, Платон, Еразм, Сенека також людиноненависники, бо усамотнювалися, щоб мати змогу мислити. Кохання й мислення не визнають юрби... Хіба ж він кинув місто заради себе? Для кого пише книгу, пісні, байки? Кому знімав ними з очей полуду? Він — мізантроп і богохульник... Ще й Манихеїв учень! Воістину, брехня не знає міри. Ці кровожерні гієни в рясах готові впитися зубами в кожного, хто не підспівує їхній осанні богові, в якій немає серця, а е лише облуда. Не лицеміриш, говориш те, що думаєш, — уже єретик. Шукаєш правди, істини — гвалт, богохульник! Живеш своїм, а не попівським розумом — сектант, відступник, зрадця. О господи! Хіба людина, твоя земна подоба, уже не вільна мислити?! Хто дав їм право сковувати в залізних путах цю всемогутню силу, пружину поступу, яка, мов доля, охочих веде, окрилює, а ретроградів насильно тягне!..
— Брехня, — сказав Григорій стримано.
— Він посварився за вас із префектом, — промовив Яків і вказав очима на Ковалинського. — Коли б не ректор — не доучився б...
— А він побився з трьома студентами, які розносили попівські плітки, — не залишився в боргу й Михайло.
— Й студенти вірять? — спитав Григорій.
— Не всі... А дехто.
— Григоре Савичу, коли б самі ви... — почав несміло Яків.
— Прийду! — рішуче мовив Сковорода.
У хлопців ніби гора з плечей звалилася. Знайшовши жолудя, Михайло пожбурив ним у Якова. Той кинув теж. За мить вони посхоплювалися, зійшлися впритул, як молоденькі півники, і почали боротися. Сопіння, регіт, вигуки...
Всміхаючись, Григорий стежив за цим кумедним герцем і вже громив наклепників, не залишаючи від їхніх злобних вигадок та лихослов'я каменя на камені.
До Харкова Сковорода прийшов надвечір у понеділок, якраз тоді, коли за звичаєм у губернатора збирався цвіт громади.
Лакей в лівреї загородив дорогу ще на порозі:
— Тобі до кухаря? На чорний хід!
— Ні. Я до Євдокима Олексійовича, — спокійно мовив Сковорода.
— У нього гості.
— То й що...
— Ти з глузду з'їхав? Ось денщиків покличу!..
— Вельмишановний цербере ', — спинив його Григорій, — біжи нагору й скажи своєму панові, що завітав до нього Григорій Савич Сковорода!
Лакей оглянув зайду сталевим поглядом, скривився в посмішці, а все ж пішов. Поважно, гордо — як римський консул.
Хвилин за кілька лакуза вибіг, немов ошпарений, За ним З'явився пан губернатор, гості.
— Григоре Савичу, ласкаво просимо! Без тебе наш оркестрик що рота без правофлангового!
Сковорода зійшов мовчки по сходах і привітався за стародавнім звичаєм:
— Дай боже радуватися!
Пани, попи та офіцери відповіли хто як. Смиренний Іов кивнув, заплющив очі.
У чималенькій вмебльованій розкішне залі були самі чоловіки. В кутку на дзиґликах лежали скрипки, флейти, бандури, гуслі. На позолоченому стрункому столику мінилися всіма кольорами пляшки й чарки...
Щербинін узяв Сковороду під руку, одвів убік, де не було нікого, і мовив тихо:
— Ти, мабуть, гніваєшся, що я тебе не захистив? Я возпротивився, але епіскоп став дибки, мов огир...
— Ні, я не гніваюся, — сказав Григорій. — Усяке лихо не без добра.
Метнувши владний погляд на Іова, Щербинін повів своєї далі:
— Ми вдвох із ректором...
Смиренний Іов підбіг, як песик, заусміхався.
— Сковорода не вірить, що ми з тобою пішли в штики на Крайського, — підпріг його вельможний.
— Вір, Грицьку, вір! — замекетав смиренний Іов. — Пан губернатор уболівав душею. Я теж уболівав...
— Ах, бідолашний! — спинив його Григорій. — Ти й нині, Іове, смертельно хворий.
— Чим? На яку хворобу? — злякався ректор. Він запитав так голосно, що всі присутні в залі вп'ялися в нього погля дами.
— На пдазовитість, чи раболіпство!
— Ти лихословиш, Грицьку... — прошепотів смиренний Іов і заплющив очі, немов закрився в мушлі.
— Не лихословити прийшов сюди я, — сказав Григорій гучно, щоб чули всі, — а спростувати наклепи і лихослів'я ваше!
Еліта харківська нагострила вуха.
