Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Вони всезнаючі! Не встиг одне щось вивчити й зажити трохи слави, як уже гадав, що всі науки йому підвладні від альфи аж до омеги. Смішні! Щоб осягнути лише одну науку, ледь вистачає людського віку...
Писалось легко. Хоч був самотній, здавалося, що розмовляв із друзями, відповідав на їхні репліки та запитання, доводив істинність своїх різких, безкомпромісних суджень, які лякали часто його обтяжених чинами й статком учнів. Тут взагалі чудове місце для роздумів і для писання книг. На цій же пасіці рік тому він за кілька тижнів створив ще півтора десятка байок і притч. А діалоги чи розглаголи!.. Тут, певно, все насичене палким бажанням творчості — земля, вода, повітря...
І не помітив, як підійшли Панас, Логвин та Яків. Вони були якісь незвичні — пісні, смиренні, немов ченці після причастя.
— Дай боже радуватися! — озвався першим Яків. Сковорода поклав перо й підвівся.
— Що вам сьогодні снилося? — спитав Панас. Він, як завжди, всміхався, немов у серці в нього горіла вічна свічка добра й веселості.
— Нічого. Спав аки праведник.
— Того не може бути. Перед такою зустріччю неодмінно наснитись має пророчий сон!
Забилось дужче серце. Гамуючи цю неслухняну птаху, Григорій мовив весело:
— Панасе, ти загордився! Коли на кожні твої відвідини я буду снити...
— Григоре Савичу, це ж не про мене йдеться!
— А я гадав — про тебе, — протяг Григорій і обвів очима той край галявини, де пробігала стежка до Бабаїв.
— Явись, Михаиле! — гукнув тим часом Яків.
Із-за старого дуба, немов у казці, вийшов стрункий гвардійський офіцер.
Щоб не назвав Правицький імені, Сковорода нізащо не упізнав би в ньому свого колишнього студента, учня й друга. Всміхаючись, Михайло швидко попрямував до нього. Сковорода ж стояв, дивився і викарбовував навіки в серці цю неповторну, таку прекрасну, таку щасливу мить. П'ять літ розлуки!..
Коли причахла радість зустрічі і Ковалинський угамував Зрадливі сльози, Правицький узяв обох під руки й повів до обруса, якого він із Панасом і Логвином прослав у затінку й заставив різним посудом.
Сковорода подякував його ласкавим поглядом, благословив — як старший віком — цю лісову, але святкову трапезу і запросив сідати.
— А де, шановні, наш Ярмолай? — спитав у Якова, що наливав маленькі мідні келишки.
— У нього в Харкові якесь нагальне діло.
— То як же ми без Бахуса?
— Він прибіжить, — сказав Панас. — У Ярмолая до чарки нюх, як у кота до сала!
Доки пили по чарці-другій, Сковорода очей не зводив із гостя. Йому хотілося поговорити з ним, як колись, не криючись і не вишукуючи округлих, певних слів, та щось нове, незнане, яке з'явилося за ці роки в Михайла, перепиняло, здержувало. Гість взагалі тримався трохи дивно. То усміхався лагідно, то морщив лоба і поринав у щось своє, далеке, то знову пестив поглядом лице учителя, що залишився таким, як був п'ять років тому, хіба що схуд ще більше та постарів.
— Ну, де ж ти був, що бачив? — спитав Григорій, так і не змігши перебороти в собі відчуженості.
— Служив три роки в Петербурзі при Розумовському, а потім був у Франції та у Швейцарії, — сказав Михайло повагом. И нараз ожив, засяяв: — Григоре Савичу, я в Лозаниі зустрів людину настільки схожу на вас душею й тілом, що я очам не вірив. Ну просто брат ваш рідний! Ми так зійшлися з ним, так полюбили один одного, що, розлучаючись, обоє плакали. Мені здавалося, немовби я прощався з вами...
— Як звуть того лозанця? — спитав Григорій.
— Мейнгард Данило.
— Віднині ця людина е і моїм найкращим другом! — промовив палко Сковорода.
— Віват! — підтримав Яків, узявши келишок. — Здоров'я друга Сковороди!
Михайло випив мовчки і розстебнув свою гвардійську "свиту".
— Папе Михаиле, ви скиньте зовсім, — порадив Логвин, який до цього не обізвався й словом.
— У Петербурзі, мабуть, не гаряче... — протяг Панас лукаво.
Скривившися, Михайло зняв мундир і кинув геть.
— Там припікає так, — сказав невесело, — що ніде душу діти!..
— Лютують?
— Як показилися... Після розгрому Пугача взялись до тих, їло поряд.
— До просвітителів її величності?
— А то ж до кого! їм не давали спокою Вольтер, Дідро та Монтеск'є, їм снились їхні лаври. Вони — пером та книжечками, а їх—обухом! Луп, луп по головах!.. Це вам не Франція, у нас не звикли панькатися... Луп, луп по головах — і вся мораль!..
— Обух-то ultima ratio regum, — сказав Григорій повернувся до Ковалинського. — Ти захмелів, Михайлику. Може, приляжеш трохи?
— Я ще ніколи не був такий тверезий, — промовив журно гість і сам налив горілки.
Сумні новини вразили й розвередили душу Сковороди. Він розумів, що це не просто чвари чи міжусобиці, а щось страшніше — гинуть людські надії, віра у доории геній розуму, в здоровий глузд, що мав би взяти гору над марнославством, косністю і самолюбством ситих. Аплодуйте — вистава закінчилася, вовки зняли свої овечі маски!
— А про Козицького та Мотоноса не чув нічого? — спитав тривожно.
— Мотоніс ще в Сенаті. Статс-секретар Козицькии уже подав прошеніе, аби його звільнили. Козицького цькують найбільше, бо він очолював і захищав ослушників...
— Ах, диваки, кому надумали читати проповіді! — скрушався вголос Сковорода. — Хто звик до м'яса, того на траву не переманиш... Ще жоден кіт не відпускав із кігтів миші, а жоден царствуючий — і крихти влади.
— Вони повірили її словам, обіцянкам, — пробурмотів Михайло.
— Коли б усе те справджувалося, що обіцяють можні, світ став би раем,— сказав Григорій. Обвів очима своїх пониклих друзів і додав розважніше:
— Проте згадаймо слова Христові: "Горе вам, лицеміри! Горе вам, які сміються нині!" Ще встане сонце правди...
— Доки сонце встане, роса очі виїсть,-сказав Панас і раптом вигукнув: — О! Ярмолай!
Побіля дуба, де був ховався Ковалинський, з'явився вершник. Слинив коня, зіскочив і, зачепивши за луку повід, попрямував до гурту.
— От нюх так нюх! — кричав Панас зраділо: йому набридла печальна мудра бесіда. — Вчув аж у Харкові! Тобі горілки, меду?
Та Ярмолай не одізвався.
— Панове, він, мабуть, тещу поховав! — зареготав Панас і, підхопившись, побіг назустріч.
Ярмолай минув його, немов пеньок чи дерево, спинився важко за крок від обруса, стягнув спітнілу шапку і мовив тихо и хрипко:
— Немає Січі, люди...
— Куди ж вона поділася? Чорти вхопили?! — ще сміючись, спитав Панас.
— Зруйновано... Імператриця прислала військо...
— А запорожці?! Всі полягли?
— Ні. Розбрелися з миром...
Сиділи мовчки. Сів Ярмолай, не глянувши на щедрий обрус. Притих Панас. Григорій весь онімів, і тільки думка сумною чайкою кружляла в небі над запорозьким Великим Лугом і квилила скорботно й жалібно. Він розумів, був певен, що це кінець, що більше не буде Січі, як і Гетьманщини та Слобідських полків. Віднині скривджений не знайде в світі правди, кріпак не кине панові слова про грізну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами своїх дідів і прадідів. Забрали душу, вийняли! І колії, і Пугачев, і петербурзька вольниця, і запорожці — всіх доконала, гадина! О господи, невже не бачить недремне, вічне око, як, при криваючись твоїм ім'ям, новітні іроди творять діла мерзенні і цідять кров із народу, немовби з куфи ниво? Все прогнило, скрізь трупище. Іуди вже й не цілують зрадно а просто тичуть пальцем — і розпинають мучеників, ісусіп правди и волі!..
Коли стемніло, гості пішли в село. Михайло також — служба, він мав уранці їхати. Сковорода лишився сам на пасіці. Впав на коліна і Цілу ніч молився за рідний край, за свій одурений, ногами попраний і на голгофу виведений святий народ. І плакав. І знов молився. І ніч над ним стояла така сумна, така печально слізна...
Від того дня не знав Григорій спокою. Де б не ходив, що б не робив, йому вчувався якийсь тривожний гомін, холодний брязкіт зброї. І замість того, аби вслухатися в своє єство й писати книгу, він слухав ліс, ловив найменший шерех і весь стискався, зменшувався, нестямно прагнучи ввійти у землю, щезнути або стати порослим мохом каменем. Найбільш боявся зайти на пасіку, до куреня. Це ж бо його пристанище, його фортеця, яку обкласти можна і, Зруйнувавши, стерти з лиця землі!
Нарешті він не витримав. Забрав свої рукописи, книжки, сопілку й подався геть.
Перед світанком зайшов у двір Правицького, постукав у шибку спальні. Невдовзі вийшов Яків і, позіхаючи та шкребучись у патлах, спитав у темінь:
— Хто тут?
— Це я...
— Григорій Савич?! — Так
— Заходьте, прошу, — стунив із порога Яків. — Я простелю вам зараз...
Ні, друже. Дякую. Я завернув, щоб попрощатися.
— Куди ви, батьку? — проснувся вмить Правицький.
— Не знаю...
— Господи! То залишайтеся!
— Там повен ліс... Там моторошно...
— Живіть у мене!
— Вони зруйнують хату. У тебе ж діти, Якове...
— Кому вона потрібна!
— А Січ? Ти, я і наші друзі мислимо, а мислити — протизаконне, крамольно, грішно. За нас щомиті думав сама
цнотливість, благополучно царствуюча жона філософ, жоначремудрість...
— Тихіше, батьку, — зашепотів Правицький. — Ще хтось почує та донесе...
— Воістину! — зітхнув Григорій і посміхнувся. — Доносити ми научилися — із іскри розгорілось полум'я... Не встигнеш рот розтулити — начальство знає. Один завзятий сотник доніс на ближніх і навіть сам на себе. Був при дворі. Повісився... Ну що ж, отець Іаков, — додав рішуче, — прощайте. Vale!
— Я проведу вас трохи.
Співали треті півні. По улоговинах стояв туман. Немов свічки після всеношної, у небі гасли зорі. Біло-рожевим сяйвом займався схід.
— Світає... — промовив тихо Яків.
— Благословенний закон природи: на зміну темряві пр^одить світло, на зміну горю — радість, — сказав Григорій.
Ступав широко, вільно. Ранкова свіжість, роздолля нив та луків поволі сповнювали новою силою многострадальну душу.
— Ви сподіваєтесь на кращу долю?
— Вічна тільки матерія. Зло, як і все, минуще.
— На жаль, і ми не вічні. Вмремо у тьмі кромішній..
— Народ безсмертний. Він доживе.
— Я теж хотів би глянути.
— Боротись, Якове, — уже велике щастя
— З ким, як?
— Найперше, сам із собою. Пізнай себе в народі, народ — у собі иуне дай понівечити свою натуру, душу. Будь тим, ким є! Прекрасне все природне.
— Але ж усе тече, все змінюється...
— Течи і змінюйся в своєму руслі. Так, як тобі властиво, а не комусь.
— Це дуже важко, батьку.
— Мені також нелегко... Гадаєш, я не хотів би мати на
схилі віку над головою дах і рідну душу поруч.
— То майте, скільки діла! Я вам знайду...
— А хто ж тоді повірить моїм словам? — спитав Григорій різко.
