Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

– З того краю села.

Мій дід помер тут, – уперто сказав я. Жив у місті, але помер тут, не дійшовши села. На тому полі, де тепер кукурудза.

– Не знаю, – сказала баба Вустя. – Тоді я в цьому селі не жила. Я сюди заміж прийшла немолодою…

Я рушив на вулицю. Сутінки вже загусли, і в ній прямо розчинявся запах гноївки. Гавкали пси, десь озвався бичок, і той гужний гук хрипко розламав застояне повітря. Я пішов у напрямку хати, де жили наші дівчата і де ми їли. Може, й собі податися на танці? Постояти й подивитися, адже танцювати я так і не навчився.

Біля перелазу стояла Таня. Смутна й тоненька.

– А ти чого не на танцях? спитав я.

– Не хочеться, – смутно відповіла дівчина. – А ти?

– З мене танцюрист, як із клоччя батіг, – сказав я.

– Воно й видно, немилосердно прорекла дівчина.

– Що видно? – спитав я, хоча чудово знав: видно те, що з мене танцюрист, як із клоччя батіг.

– Іди гуляй! – сказала дівчина.

– Когось чекаєш? – тихо запитав.

– Нікого не чекаю, мовила дівчина, і мені здалося, що в її голосі з'явилися плачливі нотки. Тоді мені стало її шкода. Оця сіра дівчина, подумалося, теж має свою душу. Їй так само смутно, як і мені, бо в того, кого вона вподобала, м'язисте тіло й гарне лице. То нічого, що він ледве тягне науку, зате в нього чудові зуби, а ще привабливіша усмішка. Таня вимила сьогодні волосся, і воно пишніє так само, як у Клави, але вона не вміє блискати так заклично очима, як Клава. Не навчилася ніяким звабним дівочим штучкам, отож і стоїть тут, у густому сутінку, самітня й печальна.

– Хочеш, спитав я, відчуваючи у грудях отой щемкий жаль, погуляємо…

Дівчина зирнула на мене, і я чудово зрозумів, що побачила: таке собі мале й безтілесне в синій курточці та китайських штанах; добре, хоч змінив я темні окуляри на звичайні, як це роблю вечорами; ні вона в мене, ані я в неї не викликаємо одне в одного захоплення; ані вона не мріятиме про мене, як про героя, ані я про неї як про щось оманне и прекрасне. Але і в мене, і в неї в грудях б'ється живе серце – треба й на це нам зважати!

– Ні, сказала Таня, підводячи під мене погляд. Іди гуляй сам.

Подивився на її холодне личко з довгим носом і стесаним підборіддям, на тонкі, гордо підтиснеш вуста: чи добре я чиню, жаліючи її? Вона залишиться тут сама, в цьому густому сутінку, переповненому запахами ранньої осені й маритиме про свою безнадійну облуду, адже вона ще не настільки практична, щоб позбутися облуд і відректися отих вирізаних білозубих журнальних красунчиків, якими неодмінно милується на самоті. Але я все ще її жалів.

– Вибач, сказав тихо. – Може, з мене й справді непідходящий кавалер.

Вона пирснула.

– Ясно, що непідходящий, – сказала згорда.

Кисіль залив мені груди, бо це вже була зневага, якої я не заслуговував. Гіркий кисіль із запахом полину та пожовклого листя. Я йшов по дорозі, й очі мої мимохіть наповнилися слізьми. Але я вмів і звик тримати себе в руках. Закусив губу й очі мої почали просихати. Йшов по дорозі, а з вуст моїх вирвався легенький посвист: не маю я потреби жаліти цієї дівчини то й гаразд!..

У широкому вестибюлі клубу людей було, наче оселедців. Музика розтягував гармонію, короткий чубок пострибував у такт, білі вицвілі брови здригалися а по–дитячому голубі очі були круглі й здивовано–веселі. Пари гінко вибивали ритм, зіштовхувалися, виривалися з натовпу і знову в нього вплавлялися, пахло потом, парфумами й курявою; обличчя розчервонілися, спалахували дівочі очі, стояв шум од розмов – біля стін тулилися глядачі: надто старі чи надто малі сільські дівчата й хлопці, які перепочивали, дивлячись на танцюристів звуженими очима. Студента танцювали по–сучасному, кидаючи задами, хлопці тримали дівчат розчепіреними пальцями і втискали партнерок грудьми у гущу розпарених од надмірної близькості тіл. Заброда танцював із Клавою, дівчина притулилася до нього, а його обличчя стало непорушно–завмерле. На обличчі ж Клавинім розлилася солодка млість – ця пара, здасться, вже знайшла свою неподільність. Часом хлопець щось дівчині казав, тоді вона зводила на нього очі – чи подивиться колись хтось і на мене з отаким відданим теплом? Але я вірив, що ніколи і ні за яких обставин не складатиму я ні з ким часточки отакого глуму (пізніше читач переконається. що це була зайва самонадіяність) все це для мене світ чужий. Дивно, що ноги привели мене сюди, дивно, що стою поруч старих чи надто малих дівчат; дивно, що вдивляюсь у цей клекотливий, шарудливий натовп – що сподіваюся тут знайти? Он танцює сільська красуня з гордим завмерлим обличчям, на ній біла сукня, і крутиться вона вправно та зграбно. Біля неї чубатий парубок з погаслою цигаркою в роті, а на лиці юнацька зарозумілість, яка буває тільки в тих, у кого організм працює, як злагоджений механізм. Заброда побачив мене, кивнув, підморгнув і щось сказав Клаві, щось, може, й иасмішливе, бо Клава повела в мій бік очима, але ті очі були надто замлосні, надто перейняте її тіло загадковими струмами, щоб помічати ще й мене. Натовп подав її на хлопця, і вона щільніше до нього притулилася – крутія забрала їх з моїх очей. Потім вони знову виринули: обличчя до обличчя, вуста до вуст, а тіла ніби сплавлені – очі дівчини дивилися з тією п'яною серйозністю, з якою може дивитися тільки жінка. Навколо миготіли обличчя, знайомі й незнайомі, гармоніст закинув біляву голову з йоржистим чубком, заплющив очі, а його гармонія хлипала, звискувала, ревла, а міхи розгорталися і стулялися, ніби дихали. Дивився на всіх воловим оком розчинених дверей вересень, і я тихо відступив у темінь, бо вже не мав чого тут робити. Гурт сільських хлопців у білих сорочках димів цигарками, хтось фальцетом оповідав анекдота, і всі іржали, аж голови закидали. Я прослизнув повз них і раптом дихнув на повні груди: повітря було чисте, прохолодне й вільжисте. Пахло легким листям, а може, це так пахне вереснева ніч? Я йшов, майже тікав од тих танців, і в грудях у мене полоскався сірий гіркий кисіль, зварений із полину і пожовклого листя. Вересень холодив скроні, віяв запахами стиглої землі, осінніх яблук та городів.

Поле починалося відразу ж за садами. Рівні та пологі, тяглися в глибину ночі, покроплені росою та овіяні тишею. Додому повертатися не хотілося, бо там опинився б у ще більшій порожнечі, а мені щось треба було вирішити. Відчував якесь дивне збудження, котре пригасило денну втому, – щось мене непокоїло, щось мав для себе відшукати, хоч і не відав що. Ніч нанесла терпкого запаху, підв'ялого й напівосіннього – ні, не був це такий вересень, як минулого року, коли блукали з батьком востаннє. Але обидва вересні якось дивно поєднувались у моїй душі. Цей же вересень цвів, присипаний, наче квітами, зорями, дихав вистиглістю, потом худоби та землі.

Чув і раніше, що на другому кутку села гуляли, але не звертав на те уваги. Глухо гухав бубон, тряслися дзвінки, заливалася верескливо гармонія, ніби розрізала на чорні скиби темряву, – мене потягло на ті звуки. Вже чувся тупіт важких ніг, наче сполохи, били окрики, хтось пробував співати. Зовсім поруч залементував прохриплим гавкотом собака; здається, почув у цій ночі мене. Темрява ніби розкладалася на грубі площини, розбиті рідким світлом, що сочилося з вікон: масив нічної вулиці, кулі темних дерев, кулі дахів: дорога й стежка під парканами світилися, ніби фосфоризували. А над усім цим спокійно й непорушно висіло майже мертве небо з його розмитими для моїх короткозорих очей зорями. І все це ритмічно струшувалося від стогонів бубна, звук був глухий, нутровий, і йому вторив завзятий тупіт. У тому дворі, де гуляли, світла було більше – порозвішували на деревах і стовпцях ліхтарі, я непомітно завмер у темряві. Прямокутна площина двору була заставлена столами, жовте світло осявало схилені над стравами обличчя. Люди балакали, розмахували важкими руками, і тіні незграбно ворушилися на білій хатній стіні. Старий із розкуйовдженим сивим чубом наліг на стола й уважно слухав непомірно худого співрозмовника той щось захоплено оповідав. Лисий пітний товстун вивалив черево і намагався співати. На вільному клаптику двору танцювали. Бубон хлипав, а гармонія пиляла й пиляла вечір, наче хтось велетенський розрізав її пилкою. Стара жінка підібрала спідницю й тупотіла ногами – тіло її трусилося, пойняте ритмом. З нею в парі танцював великий м’язистий дід. Незграбно повертався, витупуючи чобітьми, часом припадав, викидаючи ногу, схоплювався, тупотів і знову припадав. Молода дівчина в обіймах із чубатим парубком носилася вихором, великі пишні її груди здригалися, а волосся на голові хвилювалося.

– Гей! – закричав якийсь хлопець, устаючи від столу і здіймаючи руки. Його обличчя було червоно–жовте у світлі електрики і скривлене від азарту. – Гуляй, дідько йому в печінку!

Дід гупцяв біля баби, а та зойкнула, понеслась, зметнувши спідницями.

– От так баба! – крикнув дід, стираючи з обличчя піт. Утомлено відійшов набік; баба кинулася до нього, схопила за руку, застукотіла підборами.

– Ану давай, старий! Ану, не тікай!

– Відстань, чортова болячко! – відмахнувся дід.

– Ага! Ага! – крикнула баба. – Вже не парубок, ага! А я ще дівка!

Зойкнула тоненько і, вдаривши в поли, густенько затукотіла підборами.

Бубон бив у темряву. Я не бачив ані бубніста, ані гармоніста, але мені здавалося, що гой бубніст – не людина, а робот, настільки одновимірно й невтомно гатив у натягнену шкіру. Чиясь невидима рука підіймалася, застигала на мить і різко падала, вибиваючи стогінливий звук. Круглий, наче м'яч, він летів у темряву, де вже померло тисячі таких самих м'ячів, – розривався і він. А вслід за ним уже нісся інший, доганяючи попереднього, який ще плакав луною. Танцюристи по втомлювалися і попадали на стільці біля столу.

– Оце таке! – сказав товстун, сплівши пальці на череві. – Не встигли затанцювати, а потомилися. Танцюйте, а то я сам піду в коло.

Беззвучно засміявся, і його черево із сплетеними на ньому руками затрусилося.

– Гей, танцюймо, – підхопилася стара. – І–і-іх!

Самотня постать старої застрибала в невеликому світляному колі, ніби якась чарівниця з предковічних часів забулась у магічному танці. Трусила руками, дрижала тілом. Її обличчя, жовте й плескате, з розтуленим беззубим ротом, спалахувало, як машкара.