Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій

Власне, це й не спогади були, а відчуття його присутності; часом я впізнавав його риси в якомусь селянинові, що йшов насупроти мене чи ж порався біля садиби, або ж і у своїй власній подовженій тіні, що плелася за мною, а найбільше в сумовитому запаху вересневого сонця.

Це відчуття навідало мене вже в перший вечір, коли я сполоскувавсь у мисці, яку гостинно віддала у наше розпорядження баба Вустя. В сусідньому дворі голосно кричала сполохана курка і бубав густий чоловічий голос. Гули м’язи, непризвичаєні до фізичної роботи; мені легко було взяти медичну довідку й не поїхати сюди, але я не хотів пропустити нагоди зустрітися саме з цим селом. Мій співпожилець Заброда мене не чекав, а подався у двір через два обійстя – там збиралися наші курсові картярі. Вони сиділи колом на траві, по–турецькому підігнувши ноги, і завзято лупили розхристаними картами; я скласти їм компанії не міг хоч би тому, що мені було заказано сидіти на землі, а ще в осінню пору.

Отож я виходив на дорогу, суху й курявну, по якій здасться, не раз ходив мій дід, навідуючись до матері з міста, і мою душу м'яко заповивав вересень із його перестиглим сонцем. На городах обіч рипіли цвіркуни, часом якийсь сонний пес пробіжить по дворі, гримлячи ланцюгом. часом кіт скрутиться біля воріт у бублик і спить, часом якийсь півень вискочить на пліт і горланить, але без завзяття; часом якесь теля, прив'язане біля плоту, стане й подивиться на мене вологими очима; якась жінка спиниться і раптово зирне на мене, і я привітаюся до неї, хоч бачу, що в очах її спалахнули глумливі бісики, котрі спалахують у всіх, хто бачить уперше мою невиразну персону. Але я вмію супроти того протидіяти: ставлю супроти насмішника свої темні окуляри і всміхаюся – у більшості випадків люди від цього ніяковіють і відвертають очі; оскільки ж я ходив щовечора, то на мене й увагу перестали звертати. Я йшов так довго, аж доки не кінчалася вулиця і не починався сад. Потім блукав по саду, де яблук уже майже не було, – тут осінь відчувалася більше, а відтак сильніше відчував я і присутність свого померлого батька. За цей рік ми з матір'ю до цієї втрати встигли звикнути, але смуток нас не покинув. Перед від'їздом сюди я розпитавсь у матері про село, але вона тут нікого не знала. Якісь родичі повинні бути – "Пам'ятаєш, ми їздили? – сказала вона. – Але тоді водив по них батько, а я не дуже й придивлялась". Це було натурально: батькові родичі мою матір не цікавили, та й надто давно ми відірвалися од цього кореня.

Перше, що я вирішив тут побачити, – поле, на якому смертельно боявся померти дід, утікаючи від своїх хвороб; воно лежало перед в'їздом до села. З одного боку було засаджене кукурудзою, і ми ламали тут качани, а з другого – зоране, з сірим, підзолистим грунтом, порожнє й безживне. Дорога була грунтова, з численними ковбанями, а вздовж неї вилися дві стежки – світлі стрічки у напіввисохлій траві. Це поле на мене великого враження не справило, хоч воно й навіювало меланхолійний смуток, а батькова присутність відчувалася ніби й гостріше. Ліпше я відчував себе у старому саду, коли в золотавому надвечір'ї було ще багато сонця, яке просвічувало дупласті груші, кащуваті яблуні й ояснювало ряди малинових кущів: а особливо манила мене алея, висаджена зобабіч столітніми липами. Тут панувала тиша, яка вражала мене, адже сад і алея були напівмертві. Липи вже жовтіли: світило листя; часом пролітало бабине літо, звисало з долішнього гілля й обплутувало іскристими нитками бур'яни. Сюрчали цвіркуни–коники, щось прочувалося вічне й напрочуд заспокійливе в тому неголосному стрекоті; я навіть уловлював у ньому простеньку мелодію – сад дихав порожнечею й спокоєм.

Повертався додому я вже в сутінках, відчуваючи в тілі ще більшу втому. Минав хати, встромлені в небо дзьоби колодязьних журавлів, людей, що обертали в мій бік темні, загорілі з літа обличчя, – хто з них мій родич, та й чи с такі серед цих незнайомих людей? Часом зазирав у двори: міцно втрамбовані, втоптані не одним поколінням, – розхилені двері, малі вікна, солом'яні й черепичні дахи, пороги, злизані, як сточений ніж; кожен двір – маленький світик зі своїми обличчями, запахами та настроєм.

Я озирався. Коли повертався вчасніше, сонце лягало на дерева старого саду і круглим розжареним яблуком прозирало між віт; сильні рівні промені били вздовж дороги, наповнюючи її золотавим смерканком. Тінь моя ставала непомітно довга й пливла по куряві, по підсохлих калюжах, через придорожний моріжець, що чіплявся за сіру землю.

Часом заставав той момент, коли повертається додому череда. Корови здіймали куряву, яка змішувалася із золотавим сонячним серпанком або ж із легким, прозорим сутінком – корови дивилися на світ вогкими великими й утомленими очима. Колихалися рогаті голови, а груди схопливо, з віддихом набирали повітря. Я проминав школу, зупинявся біля паркану і зазирав, звівшись навшпиньки, у двір: спортивний майданчик, буми, щити для баскетболу, в глибині два одноповерхові будинки під червоним бляшаним дахом. Було тихо й порожньо, а дошки паркану, біля якого стояв, пахли лишайником і старим деревом. Я брів у напрямку двору, де мав тимчасове житло, ще здалеку чуючи удари сокири, – це Іван Заброда рубав для тітки Вусті дрова. Він був хлопець сільський і, здається, не знав, що таке втома або химерні й тонкі настрої, якими я переповнювався…

Сідав на перелазі й дивився: оголене до пояса м'язисте тіло, що аж лисніє від поту так само, як обличчя; синя тінь леза блискає над головою цього атлета і з розмаху в'їдається в суху колодку. Від садка за хатою віяло прохолодою; звідси проглядалися розлогі краєвиди, повиті мережаним серпанком, які неспішливо сочили голубим смерком. Тітка, чи вірніше баба Вустя, стояла серед двору, засунувши під фартуха руки, – дивилася на рубання дров.

– Оце такий ваш товариш копіткий, – сказала вона мені. – Не знаю, як і віддячитися.

– Спасибі скажете, – блискав чудовими зубами Заброда.

Відкинув сокиру, і вона задзвеніла, вдарившись об корч.

Тепер і ложка охотніш до рота полізе, – підморгнув він мені. – Ходімо вечеряти.

Натяг на пітне тіло сорочку, і ми пішли в хату, де жили дівчата і де для нас варили їжу, – для тих, хто мешкав у цьому кутку. Дівчата мили у дворі голови, власне, мила одна, а дві розчісувалися. Заброда перескочив перелаз і з маху сів на колодку.

– Збираєтеся на танці? – спитав.

Ще від ранку, озвалася Клава, спускаючи гребінець по мокрому волоссі, воно текло на плечі липкою смолою. Іван примружився й обзирав її.

– Чого ти?

Валя, ота, що мила голову, відтисла воду й пішла в хату.

– Що, вже кишки до спини поприставали? – всміхнулася Таня. – Ще не готове.

Я сидів на перелазі й дивився. Клава визивно грала очима до Заброди; вони, здається, протягли поміж себе ті особливі нитки. якими в'яжуться хлопець із дівчиною.

В тебе мати не циганка? – спитав Заброда. Клава була чорнява.

– Циганка, пирснула Клава. – Хочеш погадаю?

– Погадай, – продавав зуби Заброда.

Клава підійшла до хлопця, взяла його руку, подивилася й пирснула знову.

– Е! – сказала. – Не гадатиму тобі.

– А це чому?

– Тому, що в тебе лінії криві.

Знову пустила гребінець вздовж кіс і тільки блискала циганськими очиськами. Заброда дивився на неї на всі очі, на вустах його грала загадкова усмішка. Я теж задивився на дівчину: міцні ноги, крута лінія стегон, високі груди, тонка шия й почервоніле після миття обличчя. Стало трохи заздрісно на цю пару, вони випромінювали красу, здоров'я і силу те, чого я ніколи не матиму. Друга дівчина Таня також позирала на цих двох.

– Дивиться на мене, наче з'їсти хоче, – пирснула Клава, маючи на увазі таки Заброду, й труснула волоссям. – Подобаюся?

– Коли б менше тебе знав, – сказав Заброда, не відриваючи від дівчини погляду, – то, може, й закохався б.

– Овва! – загнула кирпу Клава. – Багато про себе думаєш.

Я зирнув на Таню. Таня була сіра, як і я. Таня була до пари більше мені, але вона мене не помічала: дивилася на Заброду, і я помітив у її очах особливе світло.

– Ходіте вечеряти, – визирнула з дверей Валя.

Тут збиралося за столом нас десятеро. Ми їли, але їжа мені не смакувала. Знав, що всі вже розбиті на пари, лише двоє з нас парою не були: я і Таня. Зараз повечеряємо м розбредемося, лише Таня залишиться в хаті, а я піду знову міряти село. Вони жартували, сміялися, і тільки двоє не жартували й не сміялися: я і Таня. Вона сиділа в одному кутку й дивилася на Заброду, посилаючи йому своє затамоване світло, але Заброда дивився не на неї, а на Клаву, яка відверто грала до нього очима.

Я покинув це товариство й пішов із хати перший. Теплий смуток їв мені серце, а на дворі плівся сутінок, пахло легким листям і порохом дороги. В мене на курсі не було приятеля, а до танців я нездалий. Можна було б повернутися додому, засвітити світло й читати, і я так часто вечорами й робив. Але не завжди хотілося й читати: щось мене хвилювало й непокоїло. Я подумав: а коли б розпитатись у баби Вусті. Вона стара й може пам'ятати мого діда і його матір. Уже я заходив на цвинтар, але що з того, коли вже мій батько не міг знайти дідової могили? Одно я знав, Волошинських у селі багато: півсела носять те саме прізвище, що і я, – чи всі вони мої родичі?

– Волошинських у нас багато, – сказала баба Вустя, коли ми сиділи якось самі в хаті. – Але про кого питаєш, не знаю.

Я захопив із собою дідову фотокартку. Баба довго роздивлялася її, але не впізнала.

– Я в цьому селі прийшла, – сказала вона, – і давніх людей не знаю. Як звали його матір?

Батько мені цього не сказав, може, й сам не пам'ятав, ми ж бо давно відірвалися від цього кореня. Але коли відвідували це село того єдиного разу, невдовзі після війни, він родичів тут знайшов. У якійсь хаті зупинилися, спали в сіні, але де та хата? Якийсь родич не хотів до батька признатися і втік, але де цей родич? Дивно мені було: село живе, як і жило, але й село забуває тих, що відірвались од свого кореня.

Може, це Настя? сказала задумливо баба Вустя. Була колись така, жила сама. Але ні, я в цьому селі прийшла.

Баба позіхала. Рано вкладалася спати, отож даремна ця балачка.

– А де жила ота баба Настя? – спитав я.

– Вже немає тої хати, знову позіхнула баба Вустя.