Григорій Сковорода - Шевчук Василь
А ви на цих трьох віслюках-близнятах заїхать хочете у царство боже!..
Ченці дивилися на нього з жахом, так ніби він рвав плащаницю або священну книгу.
— Вже пізно, братіє,— промовив жорстко келар.— Пора молитися на сон грядущий.
— Справді! — підтримав його поспішно Іустин.
— Прощайте.
— З богом!
Небавом у друкаревій келії лишилось троє. Прибравши сяк-так після нашестя братії, господар прослав постелі й обняв за плечі Сковороду.
— Я й сам так мислю, брате, але боявся про те і писнути. Ця криводушність мені мов ніж у серці, а чорний одяг—клітка. Не знаю тільки, чи стане сили вирватись, чи зможу я...
— Людина може все,— сказав Григорій і враз відчув, що сили не стане пробути довго в Києві. Тягло у степ, на волю, між люд простий і сірий, нужденний, вбогий, та не лукавий, як ці колишні друзяки-мрійники, а нині ситі пастирі, вітчими, повні злоби.
За день, як час настав прощатися, у друкаревій келії Знову зібралися академісти-братчики. Були мовчазні, замкнуті.
— Ну що ж, панове кондисципули,— озвався першим Іустин.— Григорій нас залишає. Щасливої тобі дороги, брате, й тобі, Михаиле! Не пам'ятайте зла, коли було щось не так... А мо, лишайся, Грицьку? — додав, помовчавши. Й загомоніла братія:
— Лишайся!
— Годі бродити світом!
— Пора пристати й тобі до берега.
— Усім відомі твої таланти, і Лавра прийме тебе, як мати
своє достойне чадо.
— Ти будеш стовпом святої церкви й окрасою монастиря!
Сковорода всміхнувся.
— Ах, преподобні! Не хочу я собою збільшувати стовпотворіння. Досить і вас — стовпів неотесаних у храмі божому!
Узяв із лави бриль і, ледве стримуючи бажання вийти з келії й, не попрощавшися навіть із ректором, лишити Київ, мовив:
— Ми вельми вдячні вам, святі отці, за хліб, за сіль і... за науку. Творіть, що хочете, але без мене.
— Одумайся!
—Не іскушай фортуну!
— Вгамуй гординю!
Й не озирнувся. Лише на кручі, по той бік валу и рову, дістав хустину і витер піт.
— Жарота...
— А на леваді, у нас за Лопанню, вже, мабуть, хлопці знову печуть картоплю і про Сірка співають... — додав Михайло мрійно.
— Й отець Лаврентій лежить на сіні біля криниці, пасе хмарини й мислить...
— Чи прислухається, як від горілки гудуть джмелі в макітрі. Сміючись, вони рушають далі. Й хоча довкола в останніх променях горять золочені хресті! тії бані чудових древніх храмів, а під горою тече широко й синьо старий Дніпро, Сковорода й Михайло уже не в Києві. Вони в путі, в дорозі: один із казки, другий — з своєї молодості. Прекрасна казка здалеку... І те, що кануло, носити краще в серці й не намагатися прожити ще раз. Всуе! Життя, мов річку, не повернути назад, угору...
— Крайський кусатиме від злості лікті, коли дізнається, що ви зі мною їздили, — дзвенить Михайлів голос.
— Всуе... — шепоче Сковорода і наддає ходи.
СІТЬ ВОСЬМА
Багато у біди доріг. Новий архімандрит і ректор смиренний Іов Ьазилевич був м'якосердий, хирявий. Єпіскоп жив у Бєлгорода и за всеньку зиму не приїздив до Харкова жодного разу и не викликав нікого перед свої суворі очі. І раптом — на тобі!
Якось ввечері, коли Григорій з Кордетом сиділи в префектськш келії і мізкували, хто правий — біблія чи Міколай Коперник, прибіг наляканий Правицький Яша й прошепотів:
— І вас, і вас гукає ректор. Преосвященний приїхав тільки що!
— Це вже по мене... — зітхнув Кордет. — Plaudite cives, piaudite, amici, finita est comoedia!
— Передчуття?
— Hi, логіка. Порфирій Крайський не з тих людей, що зупиняються напівдорозі. Дістав зі скрині пляшку, відкоркував і випив просто з шийки усе, що в ній було.
— Тепер ходімо — Оглянув келію, закрив книжку й дмухнув на свічку. — О tempora, o mores!
Преосвященний зустрів їх тепло. Благословивши, потиснув руки і запросив сідати.
Смиренний Іов принишк у кріслі й лише поблискував очима-іскорками.
— Ну, як живете-маєте? — спитав епіскоп лагідно. Це вийшло якось не зовсім щиро, бо навіть усмішка була у нього лукава, хижа.
— Гаразд.
— Нівроку.
— І слава богу! І слава богу... Ще не занудилися! — примружився, мов кіт на мишу. —Із року в рік одне и те саме...
— Ні, отче, — сказав Кордет спокійно. — Ми люди тихі, незаздрі, чесні. Нам досить дещиці. В чини не ліземо, грунтів не стягуємо й грошей у бодні не складаємо. Як казали римляни: omnia mea mecum porto.
Єпіскоп цмокнув:
— Вас хоч бери та й прилучай до лику... Послухай, Іове, так це ж чудова думка. Чим не ігумен! — І він кивнув на Кордета. Той побілів. А ректор навіть не ворухнувся. — Отець Лаврентій, —перевіряв на слух епіскоп, — ігумен Святогорського монастиря... Звичайно, жаль нам розлучатися з сердечним другом, — протяг насмішкувато. — Та що поробиш, треба. Бог над усе!..
— Я не поїду звідси, — сказав Кордет крізь зуби. Єпіскоп звів очі й заговорив, мов забиваючи в колоду цвяхи:
— Не поспішай, Лаврентію. Відмовитись не пізно завжди. Подумай, зваж. Така обитель! Це ж мов єпархія...
— Та я ж філософ! Кого я там навчатиму? — закричав Кордет.
— Чернечу братію, —уже відверто знущався з нього Крайський.— Там давно ждуть не діждуться лекцій. Без філософії їм як без рук...
— Збиткуєшся?! — прошепотів Лаврентій, підводячись. Смиренний Іов умить схопився з крісла і затулив епіскопа.
— Вгамуйся, синку,— підняв кістляву руку перед Кордетом.— На все е воля божа.
— Його це воля!
— Ти помиляєшся,— промовив тихо Іов.— Це я вмолив преосвященного тебе послати у Святогорський.
— Для чого, Іове? — ошелешено спитав Кордет, намацуючи рукою крісло.
— Щоб недалеко їхати. Це ж не Сибір...
Єпіскоп грався чотками. Смиренний Іов стояв, мов напівживий мученик. А пан префект сидів блідий, неначе його зняли з хреста.
— Не люди — змії,— підвівся він невдовзі.— Хай буде проклятий той день і час, коли я дався опутати цим людоловам у клобуках та рясах! Пекельні муки — виграшки перед земними муками! Скрізь фарисейство, підступність, лжа. Людина для можновладців — то не жива душа і неповторність, а одиниця, паличка, якою можна крамарювати, нехтувати і користатися на власний розсуд. Господи, якщо ти чуєш, бачиш, то плюнь їм у ситі очі!
Він швидко вийшов.
— Даремно, Іове, ти заступився за цього гевала і гайдамаку,— пробурмотів епіскоп.— Через таких у Петербурзі на нас і досі злим оком дивляться, та й краєм ходить смута...
— А то б давно усі ходили в кріпаках,— додав Григорій.
— Що ти сказав? — перепитав епіскоп.
— Були б усі рабами.
— Григорію, не випробовуй мого терпіння,— недобре мовив Крайський.— Гадаєш, я не відаю, з ким був Михайло в Києві? Або не чув, який гармидер ти зняв у Лаврі...
— У вас фіскальський нюх. Єпіскоп зціпив зуби.
— Григорію, чи не пора тобі змінити свиту на щось пристойніше? — втрутився ректор.— Не личить якось... Та й можні нам тобою очі колють.
— Хіба мені не вільно носити те, що хочу? Я ж не солдат.
— Та вільно, вільно,— скривився Іов.— Але...
— Ти теж на службі царській і зволь коритися її регламенту,— додав спокійно Крайський.
— Ні, я на службі людській. Громаді ж байдуже, який у мене одяг. Не свита вчить, а голова.
— Розумний...
— Чого про вас не скажеш.
Єпіскоп втисся в крісло. І раптом зареготав:
— Ти просто жмуд '! На язиці все, що на думці. Іове, тобі тут, видно, весело! Послухай,— звернувся знову до Григорія,— а чому ти вважаєш, що я дурний?
— Розумний пастир таку людину, як наш Кордет, не висилав би у монастир, а приласкав би, зігрів би добрим словом і спрямував її палку, завзяту душу на путь добра і правди.
— Найліпший путь для нього — етап на каторгу, —промовив різко Крайський.— Ти чув його сатири та епіграми? Всім невдоволений, на всіх жбурляє брудом!
— До чистих бруд не пристає, а хто в багні купається...
— Геть із очей моїх! — затупотів епіскоп. — Одним ви миром мазані! До ранку щоб не було і твого духу в Харкові!
— О господи... — зітхнув печально Іов і причаївся, втягнувши в плечі голову.
Сковорода підвівся, поправив пояс і, хоч душа кипіла гнівом, спокійно, мовчки вийшов.
Тирани люблять сльози і каяття, а нерозчавлена чужа достойність для них що ніж у серце.
Ще вдосвіта Григорій встав, умився і, склавши в торбу свої пожитки, тихенько вийшов із монастиря. Не зазирнув і до Лаврентія: часу багато буде — зайде до нього на Святі Гори.
Туманним сонним містом попростував до Троїцької, де у отця Бориса квартирував Михайло. Не відав сам, куди подасться і що робитиме у цім тіснім безмежнім світі, де розминутись ніде пихатій кривді з правдою. Було шкода лишати Харків, учнів і свій музеум, де мав тепло і затишок. Але й радів, що не піддався силі, не підкорився волі фіскала Крайського. Єдиний скарб він має — свободу духу і тіла, тож пильнувати мусить, щоб не пошитись якось ненароком самому в дурні й не залишитися без цього скарбу. Ні за яких обставин не слід міняти волю на кусень хліба. Як часто ми, боячись лишитися голодні тілом, зі страху нівечимо свій дух, принижуємося перед володарями і навіть тими, хто може дати їсти. Коли б не це, не розрослася б так буйно кривда на полі правди, істини.
Ковалинський уже не спав. Наслідуючи свого учителя, він уставав рано й починав одразу черпати пригорщами з криниці знань.
Не здивувався гостеві. Але коли побачив торбу, спитав розгублено:
— Куди ви, Савичу?
— У світ, у світ! — сказав бадьоро Сковорода, хоч на душі було ой як невесело.— Певно, судилося мені життядорога...
— Надовго?
— Хтозна.
— А як же ми, Колегіум?
— Преосвященний отець Порфирій осипле вас своїми милостями!
— Він тут?
— Приїхав учора ввечері.
— Коли ж він устиг прогнати вас із Колегіуму?
— Кордита також.
— Господи, як дозволяєш таке свавілля! — прошепотів Михайло гаряче.
— Бог, мабуть, спав, — пожартував Григорій. — Було ж це пізно ввечері... Ну що ж, прошай, мій друже! — обняв Михайла й поцілував.
— Куди ж тепер ви? — спитав юнак розгублено.
— Ат, усе одно... Михайло мовчки плакав.
— Проклятий світ, прокляті люди! — гукнув небавом із відчаєм.
— Не треба так, — спинив його Григорій. — І люди, й світ прекрасні. По виродках не слід судити про свій народ і людство. Учися, думай і сій знання довкола. Тирани можуть правити лише у страсі й темряві. Але не вічно ж стояти ночі. Колись настане ранок!
Ще раз обнявши друга й поцілувавши тричі, Григорій пішов із двору.
— Пишіть!
— Аякже!
— Не забувайте!
— Що ти!..
Туман порідшав.
