Безодня - Пашковський Євген

Психлікарня облягалася спати за два заходи: санітар з вольовими вихватками, з наколкою орла на розхристаних грудях, згонив юрбу до палат: давав між лопаток штовхана тендітному Ігореві, якому під дією галоперидолу скувало руки вздовж тіла, погейкував на щуплого офіцера-підводника, котрий зазнав невсидючості з таблеток мажептилу і підібганими в колінах ногами шкорбав від туалету до кухні, зісмикував на підвіконні за рукав солдата-шлангіста, що за розпечатану посилку дав лупня старшині, побоявсь криміналу і закосив на дурочку, плакав, просив у блатних зажовку чаю, щоб розкумаритись від гальмівних ліків, а вайлуватий, коротко стрижений шабашник Василь стискав під пахвою пакетик цейлонської потерухи, — за довгі літа по психушках наловчився здалеку помічати наближення синьокрилого хижака і, набичивши шию, гиркати на ватагу: по норах, зашухерить, падло. Згодом закипала друга атака відбою: санітар цитькав на кожен вишепт під натягнутими на голови ковдрами, гасив половину ртутних ламп, сідав на стілець, на порозі ставив графин води з іржавкуватим осадом і, смикнувши тройного одеколону, задоволено кавкнувши, під гітару заводив "ніч яка місячна" і сивою скронею притулявсь до одвірка.

"Закрита палата, — зітхнув Микола, за звичкою рятуючись від самотини уявним різноголоссям, — має свої розваги: десять ліжок, параша, зранку два десятки хворих тасується по проході, на сніданок безвусий солдат, опецькуватий гомік Самурай, що звихнувся на зоні, товстогубий Папуля, алкаш-принудчик втрьох тарганять від харчоблоку бак загуслої манки, компот грушевий; ет, аміназин висвердлює поперек, лікарі роздзвонили, мовляв, сім разів чіплявся, однопалатники поважають, пайка часом перепаде від тих, кого посадили на сірку, путяща компанія: беззубий Самурай помаду десь вискіпав, обмотається простирадлом і виє пісень, повезло ж чудопалові: примотузили до батареї, дві доби смажили босі ступні, доки підписався в камері смертників слухати чужий відчай: мені вишак, а скільки мєнтів при владі жирує безкарно, на ювелірах зуби сточив, праску до морди, колись, враже іудисько, напарник кидався, знову молив, братуха, прикнокай хоч одного, зашли на той світ, зіб’ю оскомину; два прапорщики, потягнувши коньяку з бразильською кавою, надумали жартом зігнати безсоння: замість смертника закляцнули наручники на Самураєві, годі казенні харчі лигати, вихаді, блиндар, нічого не вивідав, наведем рєшку, та й — ноги йому підкосило, та ви що? та ви що? звідтоді тавишокає по сей день; ет, дивовижа, оно офіцер волає; бомби, бомби, бомби, лягай на дно! тремтить, заплющений, і медсестра змочує ватку спиртом, над сталевою коробкою пінцетом настромлює голку на шприц. Знагла мозок розсікла сьогоденна образа: в піжамі до туалету заповз, на лихо приспічило санітарові, ет, коли не верескне, адьожу загадив! падйом, сучара! давай мокрим віником по мармизі хлистати, дурбило чортове, втришия попруть і людям поблажка, нехано лишень морсну вену".

Звук мішкуватого удару обірвав розмисли, на крик від сестринської канцурки метнулась няня, офіцер та Василь вели під руки заюшеного з розсіченою бровою Ігоря, "встає перед припадком, аби гримнутись болючіше", подумав Микола, помічаючи: нитка бурякової слини зависла на майці, Василь витягує з кишені хворого пачку "Запашних", офіцер наказує няні дзвонити до лікаря. Підбивши подушку і простягнувшись горілиць, відчув, як скло різонуло під ребра, "спасибі медсестрі, загубила флакончик, звичайно, лікар порядний, піжаму дозволив носити, одна голь нещадима вишиває в трусах, гонористі, на унітаз підсадити їм западло, повзеш клінний, цікаво, про помсту допетрають? херня, головне, по санітарові плаче лопата; послужив прапорщиком, послужив пожежником, під старість грітиме матню в кулаці", засоромився люті, пучкою поторкав скляне вістря, "ця палата закрита невірою, на волі поспівчувають, згодом на кожне різке слово маєш підозру, втікаєш сюди", місяць сірчаним полум’ям ліг до узголів’я, "давно з передачі коржика клянчило, позаторік на примусовому лікуванні жерло антабус, до лікаря підлизувалось, тепер розсобачіло, погань, віником обгидженим по очах, медсестра бачила, хлопці бачили, чиясь рідня на арматурі ґрат за вікном бачила, ніхто не пікне, вилупки миршаві, слинь над скаргою, лист повернеться і тоді чекай "есту", клятої електро-судомної терапії, ет, прокуророві лячно людьми уявити нас; облиш янчати, двох метрів тобі достатньо? під зав’язку", хотів розлютити себе для дії і стежив за присліпленим від сигарети лицем санітара, за офіцером і Василем, що відводили до палати Ігоря з крейдяною міткою пластиря на брові, помічав хитавицю туману і вгадував обриси венеричного диспансеру за вікном, "питається, чим завинив Василь, під бухом поліз глянути на кордон; зо п’ять літ відкайданив на спецу, себто в тюремній лікарні з санітарами-зеками, з військовими, схильними до експериментів лікарями, обкололи до нерухомості, з пролежнів гнойовиця тече, смердота і мухи влітку заїдають до втрати свідомості; тутай другу п’ятирічку мотає: добряче підлікували інсуліном, остюкувата тривога морозила груди і стогін за стогоном несла в шоковий стан і марилось посічене градом листя на ганчір’яних осиках; добряче, до провалів пам’яті провітрили мізки електрикою; звичайно, звикаєш; Василь заграє до кобилозадої з їжачим писком кастелянші, зносить матраци в прожарку, казав, бумага надійшла з органів, чого турбуєтесь, дяді? залікували до олігофренії, майор під голубими погонами — полковник досі, авжеж, такого злочинця вивів на чисту воду, доказів для тюрми малувато, зате на дурку прописали довік, спасибі за ласку, за молдавське вино, мать вашу..."

Пообік чулось розмірене хропіння; заголив руку і стискав кулачище, ширнув склом до згину ліктя, стис пальці й здригнувся від гуркотнечі на кухні, і скосив погляд на двері: санітар, витягнувши вуграсту шию, гнався по коридорі, згодом турнув до закритої палати згорбленого солдата з лівицею, заломленою за спину. Солдат помахав комусь за вікном, уклався при Миколиних ногах і вишептом загомонів, "за їдлом на харчоблок ходимо, вона з тріпдачі, думаю, доки тута маринуватися без сигарет, підхоплю три пера, переведуть до подруги, звідти щоніч драпанути мона, вона тутешня, сам подумай, хавка, квартира, музон — добазарилися про зустріч, арматурину в кухні відігнув, лізу вужакою крізь кватирку, штани сповзають, хотів підсмикнути і коліном по склі телеп". З ліжкового побічня солдат мізинцем видлубав недопалка, черкнув сірником і ліг на схрещені долоні; уламок спітнів між пучок, і, щоб не сердитись на випадкового нічліжника, безногий пожалів його, "обмуляє боки, на завтра матиме клопіт; кожному свій нетерпець; здрімни, не відлякуй мого ангела на місячному рушнику". Санітар перехилив решту одеколону в прикуску з грудкою цукру, відкоркував графина, гольнув, радісно видихнув лютий дух, "да-а, розпустилася солдатня, завели безпорядок врагі народу: ниньки в автобусі торгашка розквенцяна охкає, давно, кажу, тебе тра згноїти, кругом спецторги, копторги, презерторги, кругом свої ціни, а помню після войни десять сортів кувбас навалом; за одне Йосьці дякую, що налупитися дав, ковтнути дав і чвертки, і півлітри, і на розлив, і один витверезник на всьо містечко; пора якийсь канал організувати, заткнути без бухалова борщохльоби; курей синіх торбу пре і патякає за репресії, вдавило б тебе колосками з дитячої меї пазухи, сучара!", замотав носовичком обслинений цукор і відкишнув принудника, що клянчив порожню одеколонну пляшку, "а в нюхало? подь сюда!", Папуля мовчки поплівся до свого кутка.

Збоку на прогнутих сітках дрімали, однаково підмостивши долонями щоки, здитинілий обмакогонений ручною машинкою енцефалітник Жора і Михайло, поет, гордий першим стражданням, сімнадцятилітній генеральський син, якого батько спровадив на профілактику за небажання вступити до військового училища; Жора доводився лікареві племінником, його немовлям мати забула на вечірці, хмільна, розпатлана, великоока, схаменулась при в’їзді в місто, добігла до лісу, згодом дитина захворіла на енцефаліт і, пошлюбившись вдруге, мати здала до дитбудинку хлопця, котрий і тоді, і нині, коли ним опікується дядько, залишився на рівні розвитку немовляти, мамрав, бився головою об вишуруваний закуток, звідки відтягували на в’язки і змочували йодом шрамисту розтовчену шкіру на їжакуватому чолопку; за нічних чергувань лікар закликав його до ординаторської, підгодовував голубцями з літрового слоїка, а потім блатняки, обступивши вбогу в бахматій піжамі постать, мовби в забавки плескали його по спині, скубли за боки, защіпалися в туалеті і храпотіли гостинцями; "тримає Бог страждущу, чужим прокляттям надірвану душу", подумав Микола, присипляючи дьогтярну тугу, біль за ображених, зайвих друзям, собі, річкам під голубою січневою кригою, "чия ж, як не ця безневинна кров відводить десницю страшної кари?" і на плечі поета поправив ковдру, і нагадав: сірниковою голівкою на клаптях газети записує вірші, напихає зривками подушку і подеколи, розгладивши папір на коліні, для практикантів читає віршовану муку, вони хвалять, другораз обіцяють принести зошита і рейзають до конспектів про манію величі: адін, не будучи члєном СП, іменує себе поетом, проходить курс інсуліну, шизо— френік; блатні навчили в обмін на цигарки приховувати на роздачі збудливий прокопан: до піднебіння приліплювати хлібний м’якуш і, долонею плеснувши по губах, язиком ловко приклеювати таблетку до хліба, вихиляти пластмасову чарочку води, задля перевірки висолоплювали язика і пхикати на медсестру, "дайте спокій, я чесно лікуюся", пережовані з сухим чаєм порошки вивільняли від гнітючого галоперидолу, санітар зрідка витрушував напірник, на витягнутій долоні читав поезію, похмурнів від нерозуміння і носаком черевика згрібав до унітазу папірці, повчав: "пиши заново, пиши про народ, про батьківщину пиши, тоді визнають і випишуть звідси". Кихкотіли і загравали до приятелів дівчата на підвіконнях диспансеру, десь далеко на станції скімлила електричка, Микола востаннє хотів закурити, та боявся накликати гнів наглядача, і думав, "чим далі, тим більше поміркована лють, оберігаючи себе, плодитиме калік, заступників перед суддею: скільки таких, кому кожна днина — тисяча літ і кожен рік — нова вічність, повернення на круги свої, в сутінкове безсмертя".

10

Спогади пульсували липким теплом по руці: восьме літо дитині виповнилось, коли від шахти отримав квартиру, супружниця, швея в ательє мод, згукувала замовників на вечірки і доньку під’юджувала, "найдьом собі луччого папу, цей на зарплату п’є, на аванс закладає, жодного преміального гусака не обмине", гості лишали в пляшках на палець вина, щоб законний допив після зміни й не сікався навкулачки, жінка склинала день розпису, жаліла красу і, мріючи про новий шлюб, сподівалась пожертвувати чоловіком заради вовкулакуватого майора міліції; не бути ж підібраною; однак вільних майорів бракувало, він не уявляв життя без сім’ї, обіцяв повну свободу, "тільки лиши як є, інші такого не стерплять", Лариса, так звали дружину, щосварки вискляво пінила, "вайло капловухе, другий здимів би й квартиру очистив", тоді затявся покладистим характером осилити хмільну від тверезого пошуку жіночу силу, потім бридотно згадував час, коли горбатів на кухні над присохлими до підлоги зернинами кавунів, з-під холодильника вигрібав попіл, недопалки, ґудзики, в поспіху вирвані по живому, "квартира доньчина? от і правильно, дам адресу, технічкою в ательє, старенька, самотня, піддобришся, хату відпише, а що? обладнаєш під дачу, зайдемо в гості", нагнувшись, засмикнула блискавку на чобітку і здмухнула порошину з коміра шуби, — слідом за недосяжним запахом духів Микола вивіявсь на безлюддя, зиму й весну бичував, якось за стойкою пивбару забалакав до двох пристаркуватих у вельветових френчах добродіїв, котрі підбили на ґендель іконами, "по карбованцю матимеш за спродану", в підвалі на двох цеглинах лежав плямистий матрац, поролонова подушка з автомобільного чохла, на дерев’яному ящику кривавилась фотоапаратура під схожим на кетяг горобини ліхтарем: безжалісне світло нагадувало осінь, чиє підземельне серце кипіло лукавим вогнем; добродії чаклували над перепечатками церковних зразків, заклеювали плівкою слізний сум і золоті німби над головами святих, виряджали на промисел: обв’язували шпагатом портфель без защіпки, на таксі відвозили до автовокзалу, "по нових будинках не швендяй, пришиють контру, тако зриш халупину і кланяйся біля хвіртки", "портфелика для солідності під пахвою носи", він згідно покивував, і провулки, і пивбар, і алея, і газетний кіоск з "Радянською жінкою" на вітрині підкликали до побутового комбінату, "райвідділи обминай, тюрма ж не в Ялті", за вишневими верхами териконів з акаціями по схилах сокіл блиснув над степом, на голому камені сох під нещадною спекотою чортополох, і вітрисько гнав полинову імлу вкупі з маревом над курганами, звідки ледь бовваніли нові терикони, загноєні чиряки простудженої землі; врешті за шелюгами ріка запахла вільгою кропивкою на піску, риб’ячим слизом на прорвинах сітки, юшкою і вином, розхлюпаним на пеньку, та підгорілими м’ясними консервами, заспокійлива течія торгикала понтонний міст, від базару війнуло потовченими між лотків помідорами, кінським потом, солодкою пріллю обслиненого в шальці зерна, дерматином просидженої сидушки на полудрабку, повному динь, "ця дорога вивільнить від жорстокості", зміркував, прямуючи до готелю, окупованого заїзджим циганським ансамблем; при туалеті курчата пили зеленкувату воду з проламаної ґітари, ядучий пил амброзії по коліна обзолочував штани, коли брів од хати до хати: дід на ослоні їв смажену рибу з пательні і кістки кидав кошенятам, поглянув на образ і гукнув бабу, що під повіткою прив’язувала квочку до сідала-діжки, вдвох давай згадувати довоєнну ще церкву, голоси півчих на криласі, ладанний дим і стук каштанів об паперть, за брамою дзвін мідяків у тремтливих старечих кулаках; Микола пхнув червінець до внутрішньої кишені жакета, зірвав на межі і застромив у петельку жовтожарого чорнобривця, подумав, що схожий тепер на маршалка; за пустирем, за кропив’яним запустом сірів під сухим мохом шиферний дах, "напевне пустка, димар скособочений: крокви попідгнивали", проте між малиннику в’юнилась асфальтова бинда, на сходах ґанку в чорних трусах і подертій на животі майці пахтів люлькою сивий кошлатобровий господар, збоку на купі газет лежали кравецькі ножиці і хімічний тупий олівець, "от сволота, от гнидники, розперезалися, з іконками заграють, от мені, начлагові бувшому, нутро свербить вівчарок спустити, я дожду свого, туто кожен підкреслений — пшол атсудова!", зашпагативши портфеля, помітив, як старий об поріг вистукує люльку, щупкою бере з пуделка тютюн, припалює скрутнем газети і плює гірчичною слиною, і кігтить живота від сверблячки, "розсиропились, падли — де порядок? де совдепія? намігу малчать!"; за рідкозубим парканом молодиця, біліючи незасмаглими жижками, розвішувала в саду повзунки, і язичницьке дерев’яне намисто підстрибувало на її грудях, "зайди-н, хоч сметани випий, охлялий геть", на одвірок літньої кухні держаком спиралася сапа, і білобриса, кучерява, циганкувата дітлашня гайдабурила по подвір’ї, кришила до лавки хробуст, запихала в гузна метеликів сухі травини і підкидала їх над агрусом; Микола лигнув трьохкіловий слоїк сметани з хлібом, крекнув, заплющено принюхався до чорнобривця; "таку посудину вграв, видно мужчину, такий мені підійде: ану, по стромах, ач стаєнні", притупнула калошею на замурзаних дітей, що чекально усміхались до незнайомого дядька.