Безодня - Пашковський Євген

Під теплими струменями згадував побачення: одноколірна з ніччю, ледь видима в темряві білками очей і помадою на яблуці, яке простягнула під сінним грибком, сяйнула годинником на зап’ястку, боронилась розповідями про інших чоловіків, проте він знав, що одягнувшись тепліше, в немарку куртку, жінка згоджувалась наодинці з бажанням, чому ж віднікується? біла застібка гамувала тривогу блискавично оголених рук, здавалось, жінка владарювала над писком кажанів, яких розлякував ліхтар на ґанку, над чепурно викоханою байдужістю, бо обоє доволі зарікалися від сім’ї, над чоловічим смутком, щоб знову жіночий світ поділявся на всіх, покірних нікчемній ославі і одну, далеку від лукавості, щоб міг знати, здогадуватись, піддакувати за інших усе і тим святішою видавалась єдина; але нова, ще малосильна без ревності, влада терпла від власного струму; "давай букет твоїй мамі нарву", "не сміши", "вибач, справді дівчисько з тобою", з лівого підмізинця одягла обручку на правий палець, грайливо згасила віями щирі бісики зіниць, сміючись, поцілувала його руку й помітила, як золото її непостійності яснить погляд чоловіка; кажанове крило черкнуло невипитий келих світла, жінка злягла на лікоть, відкинула гризак яблука, попрохала закурити, заплакала від жалю до себе і тоді, обсмикнувши сукню на її колінах, уявив: велосипедом гайнуть на вихідні по гриби, візьмуть доньку, ліщиновим патиком розгрібатимуть між листя опеньки на вирубці, де кропив’яна в’яль сіє насіння за комір і три мурахи вгинають суничне стебло з пізньою ягодою.

На сходах побутовки попліч Андрія вмостився дядько Антон у брезентовому плащі, поставив біля ноги сітку з слоїком пива; і нагалалакали тобі про моє сватання, звиняй, брацє, зрозумій: пацаном після війни пішов приймакувати, з жінкою попанькаєшся, вовка б смаленого з’їв, а тещечка і яйця, і молоко, і курей доходящих на базар пре, і те їй не так, і се впоперек горла, нетямущий був, не второпаю, коли на гулянку втрьох по сусідству йдемо, живота мені скрутило з голодухи, встаю з-за столу, до хати доклигав, ліг на тапчані, чую, шемерх, шемерх, якась мара простоволоса підступає, ну не спровадиш же, показна з себе, дорідна, молода, віжки й муляють, на ранок яєчня з салом, грінки, сметанка, наказує моїй, хазяїна ононо доглядати тра, змарнів, аж світиться, бідний, нічого, на два фронти воюю, славна житка, а вона доньку вагітну зненавиділа, то в ліс по бруслини шле, то в район за сірниками, нема спасу, якось застукала, тут вони й почубарились; я за манатки, та шамуль, шамуль в сіни; теща в міліцію, зґвалтував, каже; припаяли червонець і сраму на три віки, потім Степана собі забрав, терять нєчаво, суче пір’я, звідтоді одинакую",

"теща замогоричила ваше повернення",

"вона б мені хреста в груди поставила",

"довідуєтесь до них, мабуть, раді?"

"звичайно, замужем обидві, форсять",

"матір облиште",

"слухай людей",

"все одно",

"потягнеш пива?"

"а чом би й ні",

пийнувши з банки, Андрій пальцем провів по губах, подумав, що перекладає на себе мамине злощастя, присоромив себе за зухвальство, — за вагарнею палали на мотоциклі бічні дзеркала, і, почепивши сітку на кермо, старий здимів за штабелями осикових дров, розвихрюючи куряву полами плаща.

Бригадники попрямували до чайної, — малознайомі, мовчазні, відгорбатіли зміну, і кожен заклопотаний завтрашнім днем, — здавалось Андрієві, що сільський його час обірвався з призовом до армії, однокласники вітаються поквапом, чомусь усього жаль, і бідово вродливої завклубші серед галайкуватих, нахабно відвертих підлітків, і мами, що стидкувато змовчує про справи сестер, обтирає патьок манної каші на бороді і м’якушем булки вилизує миску на колінах, "города висапала, бачу, листа засунуто в тріщину лавочки, це листоношині діти розносять, візьми-но вчитай, бо окуляри засіяла десь", Андрій надув конверта і приплеснув долонями, кіт на ворині здригнувся від паперового пострілу, який був відлунням далекої біди: невістка Лариса сповіщала про Миколу, "начхав на сімейство, з шахти виперли за прогули, вином заливався, совістила його; підлікуйся та стань людиною; ревнувати почав, скалічів, попомучилася з ним, здала до лікарні, поховала весною і сниться, і сниться, гадаю не перед добром, благає, щоб рідні по-християнському запечатали могилу, то думаю, напишу, пом’яніть за упокій, може відісниться; оце лікувала нерви, другу групу дали, на квартирі шиттям напташую копійки, замовників вистачає, онука Рита кланяється вам, зовсім доросла, викапаний батько", — Андрій прочитав зворотню адресу, уявляючи дорогу на Донбас, і мати кинула згусток манки курчатам, "сину мій, відпроданий до Єгипту, голубе золотий, відбігав ноги, наламав крила, додому не долетиш", навхрест обхопила себе за плечі, і Андрій напився з відра, на емальованому дні побачив камінкове обличчя, цвітини бузку, віддзеркалення неба, під яким мати ще по-дівочому закладала волосся за вушко і стертим ножем шкребла карасів, кидала качкам ікру та білі пухирці, а випотрошена риба кривавила воду, плескалась у латунній мисі, ще Микола прикручував дротиною голову розпатланої ляльки, сестри-плакси хникали над сріблом луски, жаліли рибок, ще босою п’ятою опередь качок лучив стрельнути міхурцем, на керогазі в пательні потріскувала ріпакова олія, ще рудий з білою міткою на лобі пес дивував, чому дітям усе не до шмиги і сік задньою лапою бліх, боком при буді лежала каструля в налипах шерсті, ящики з розсадою зеленіли під вишневим гіллям, на дерев’яних кілочках при стіні сохли вудочки з вербовими, вільгими ще поплавками, і собака на льоту ловив крумку з недоїдків сидора; замружившись, Андрій згином пальця зсушив сльозу, тому що мамині руки пахли риб’ячим слизом, коли гладила по голові, тому що бабця побожно спивала поглядом фотокартки онуків, тому що брат світив свіжо підпухлим синцем при військкоматі, виспівуючи "засвіт встали", — отамо за городами вертали від ставка, кінчики вудлищ на велосипеді обсікали стигле колосся, стебла обмотували осі коліс, отамо гиркались, кому вести велу, витовкли котовило, сопли, обтріпуючи холоші, брате мій, брате мій, як мені тяжко самому, як мені тоскно зара, брате мій, брате єдиний, — за кожним зітханням серце розпухало на повні груди, росло, завмирало й тремтіло, мов курка з тільки-но відрубаною головою у відрі; щезав свербіж передчуття вкупі з примарами уявної незалежності, сором вигоїв обов’язки перед ближніми, і, вішаючи пітну брезентуху на умивальник, відтираючи потріскані руки содою з піском, бачив: мати уквітчує айстрами портрет на миснику, затуляє дзеркало чорним опиначем і тихенько божиться, оберігаючи святість для мовчазного терпіння; він знав, що скоро довідається до брата потойбік тривог.

7

Вкотре дощило, і, міркуючи, що в листі Лариса, звичайно, як кожна жінка, перебільшила оказію, Андрій з тамбура донецького поїзда бачив: каламуть підняла жухлі трави і тінь моста на камінні, дядьора в закочених чоботях на плоті вилами ловить сіно змитого стіжка, течія наструнила ланцюги півзатоплених човнів, і кінця й краю не бачилось зруділому бистроводдю ріки, що з висоти увижалася сушею;

баба в купе попрявляла клейонку на корзині яєць і невсидючі петеушники в армійських панамах то ушивались на перекур, то клепали порнографічними картами по пластмасовому дипломаті, долонями ляскали себе по лобах і радісно трьома шістками сікли вуха переможеного, і баба гомоніла до товаришки: "анех воно сказиться, тот дід Микола такий дурний, що перехреститись не тямить, отако на мерлинах піднесе руку до лоба, буцім мухи обгонить і до чарки тягнеться, от безпутнє"; безжальна дорога привчила до втрат, проте відлуння братового імені раптом збатожило пам’ять, давно обірвану відчуженням від села, — і ніч заходила, і кігтила вікна сльота, рятуючи поїзд від смерчу шахтної куряви, що зі швидкістю вітрюгану приорює сонних людей, вічним трауром обпинає сни, антрацитовим блиском золотить роги подушок і семафорною зорею плавиться на кігтях дощу, — навіть дрімота не боронила від спогадів: брат затявся упіймати куницю і, везьнувши щоки дьогтем від комарів, під гуньками на горищі нічліжив, на зап’ястку його лівої руки вис на шворці ліхтарик, правиця стискала держак суховил, зрідка шелест будив думками, що дідуньо вичинить шкірку і за виторг пристарає нові камери для лісапети, тож так, зводивсь навколішки і крадькома полосував світлом по кублі з покладом, по дерев’яних санчатах, по рубанкові за бантиною, ніде нічого, і далі куняв під мерехтливий гул літака над причілковим віконцем, лежав, недосяжний для братового співчуття і спільного порятунку від ляку, близький уявно: ось, гримнувши лядою, човгикає по драбині в сіни, видудлює філіжанку молока, бухикає, знову за лежаком чатуючи на здобич, яка десь голисвіта двома лапами стискає поклад, гризе шкорупайку і висмоктує жовтка; Андрій прокидався на дідовому, збитому шашелем, ліжку і пальцем гладив мальованих лебедів на килимі,

"телицю здамо на осінь, старшому купим пальто",

"та й меншому пора одежину справити",

"голова обіцявся виписати полови",

"напоїла багном поросят, ще склякнуть від дришлі",

"славні, одне заколемо на Різдво",

"кумі свіжину тра віддати",

"спимо, розбалакалися, як радіо",

пахли сироваткою шепти батьків, і місяць шліфував росою абрикосове гілля, за яким одцвітав пролісок літака, дід спросоння згадував на лежанці, "раніш співалося, гей, долиною, гей, широкою, і стрибунці гасали між покосами, і горобенята з мішка на підводі скльовували дерть; нині голос тихенький, насилу отченаш вибубню до стіни, де пам’ятаю, крилато під рушниками світав образ заступниці, тепер і розмовою, і видом геть зоднаковів, як всі старі, щоб смерть легше розрізняла нас по гріхах, прости, пане Боже, за нарікання на життя своє"; висповідавшись, старий замовкав, доки в хліві корова буцкала рогом ясла і вифиркувала з ніздрів липку комарноту, чаділо під шопою відро соломи з селітрою, відлякуючи комарів від обійстя, жовтіло пшоно біля консерви з водою для курчат, кролиха розгрібала пухове кубельце і, навсібіч жаріючи розумними очицями, глитала приплід; дотлівало на степу вогнище нічних трактористів, розкотистий, грімкий звук літака скородив стерню лісосмуг уздовж прадавнього шляху і губив голоси всього живого,

"ці літуни, кара Господня",

"збиткуються над селянами",

"вигибнуть, лихоманні",

"всяк свою мотузку затягує",

за черговою тишею засинали й батьки, десь нижчало небо, напуваючи ріку довготерпінням хмар і безліччю брижів рятуючи береги від зневіри, доки за ґвалтом півня порветься срібний ланцюжок і трісне глечик на камені, за колодязем, худоба край скирти бутітиме на затемнення з божевільним більмом світила, — вітер доносив скигління літака, і малий під килимковими лебедями знав, що відганяючи корову до череди, зранку помітить сизе летиво стрічок, що серпантином заплуталися на дротах, захромилися в купи щебінки біля ставка, в грузький, розбитий возами, чорнозем обочини: то з літака шукали уранові поклади, підземельні річища смерті, чий мертвотний, змагнічений гранітним нутром туман наповзав на Полісся ртутними ящірками, котрі лопотіли на царському скіпетрі й на буряках по канаві, і пастухи збивали їх нагаями задовго до Чорнобиля.

Передобіддям, минувши вокзальну площу, Андрій забрів до шашличної; дідок у піджаку на голому тілі кутуляв смажену баранину і облизував соус на пальцях, линув по склянках пшеничної; "будьмо, скоро відісплюся у брата в Москві, з особливого режиму прописка закрита, гадство, бач, вишиваю на старості літ голопузьком, мєнти надрочені будь здоров, чого та звідки, тицьнув справку про звільнення, на вдавися, повіриш, тверезого за появлєніє, тверезого штрафанули, кричу, квитанція де? а по шноблеві як? бормота по червінцю, біленька по четвертаку, светра здер і набрався, від п’ятдесят третього по таборах, крав і крастиму, чим вдавити себе, коли оцей шашлик по п’ятірці, день на нього їшач, питається? піду, покемарю на вокзалі до поїзда, нехай оближуться гелуни, в натурі, розбий їх паралічем", ногою відсунув порожню пляшку під стіну, сірничиною видлубав м’ясо на рондолевих зубах, і Андрій зісмикнув з пліч олімпійку, лишився в футболці, простягнув одіж кошлатобровому, сиво защетиненому чолов’язі, відтак п’ятірнею прикрив очі, буцімто розчісуючись, — знагла побачив свою нужденну стару непотрібність, сірі будні, що відтінюють сірий коленкор кримінального кодексу, котрий по великих містах росте до розміру висотних будинків, багатоповерхових параграфів людського горя, — обіч за столиком сидів надженджурений кореспондент у вельветовому костюмі і ковпачком фломастера шкріб за вухом, вимислюючи для обласної газети хроніку сорока днів; "радує, що останнім часом жодного громадянина не зневажили хуліганськими діями і матом, а в основному малюється звична картина: вбивства, грабунки, розбій, все, як і повинно бути", тонка шкіряна краватка і зализані кремом вугрі вкупі з блатними манерами виказували бувалого борзописця, а старий плакав, коли, йдучи повз шашличну, Андрій глянув на тріснуте, в білому шрамі пластиря, вікно, на вірменина, котрий, витягнувши тіло вперед, гнався на кухню з тацею; Андрій кинув сірника в пащу сріблястої акули, що, опираючись на кумедний хвіст, ковтала недопалки і зневагу перехожих, — і віддарована олімпійка, і смішна дрібнозуба урна освятили його вразливим смутком, предвісником біди.

8

Струнка, каштаново засмагла чорнявка Рита на кухні била пластмасовою цопалкою мух, спиналася навдибашки і обсмикувала тісну школярську форму, що облягала шовкуючі стегна, "думала, міліціонер, зачіска красівенька, сідайт, мама в лікарні, мені відгули"; глянувши за підвіконня, Андрій помітив, як за перехрестям підстрибнуло на трамвайних коліях таксі, яким дістався до цього будинку з побуткомбінатом на першому поверсі; ладна племінниця присіла на умивальник, обмахувала мухобійкою груди, "пражить на дощ, батечко втік, по приймах маявся, як голий у терені, кавуни на гостинець приносив, якраз аеробіку відвідувала; точно; мати вальтанулася по весні, допекли привиди знайомих мужчинок; раз приходжу з уроків, голісінька в батьковому френчі нипає по квартирі, рот піврозтулений, щось вимітає віником на балкон, блузка на мені сполотніла від страху; татусьо дотоді позбувся ніг, іконами торгуючи; по лікарнях довгенько лежав, звичайно, псіхи, наклав руки, знаю, що могила десь на відшибі, сама не була, а ви, значиця, дядько; жаль, думала мамин знайомець, дискотека сьогодні і ухажорів, як мух, є на розлив, є лимони задавнені, солдати налазять, ніби я всіхня", — сліпучо осонцене барложище розпусти з обрейзаними помадою шпалерами, з бюстгалтером на холодильнику, звідки Рита дістала коробку мерзлої журавлини в цукровій пудрі і кинула декілька бубок на язик, віяло аптекою, — погляд Андрія блукав по стінах, котрі найдужче, здавалось йому, просякли братовим жахом, схожим на безвільний рип пружин розкладачки, братовою похмелюгою з настойки глоду, братовими спогадами про луги, де отавив перший укіс косою-десятиручкою, з баклаги потягував брезкле молоко, братовим поглядом на кролячооких замовників о шостій ранку; однак на квітчасті, вицвілі над плінтусами шпалери вже напластувались нові тривоги, і він заледве відчував незриму братову присутність, такою запаморокою рожевіли хтиві помадні чорти на стінах;...

щоб піддрочити подруг, спершу жила з цеховиком, сорокалітнім вірменином у зірчатих підтяжках на гарбузкуватому животі, любителем пива і ресторанних шашликів; одного разу офіціант на зауваження, що мало перцю, харкнув на кухні в тарілку шурпи, чистьоха тоді міліцію викликав за образу дією, а перед випускними екзаменами на озері трапилося знайомство з чуваком, стриженим під військового: уявила золотопогонний кітель курсанта, гвоздики побачень, стеарин втрат і згоди— лась поїхати на квартиру в північному мікрорайоні, пора спробувати кислуватого, лагіднішого від щему батарейки смаку життя, завоювати незалежність, після якої шлюб підкаблучить заледве: нехай увімкне відеомагнітофон, нехай підлога лоскоче ковилистим забуттям, нехай тінню птахів розкидає по кімнаті одежу, нехай тремтить на білогарячому камінні скель, нехай жагучими насінинами лободи плаче на бистроводдя, нехай черкає хвилі втомленим владним голосом, — вставай, поспішатиму на хімію, — струнке тіло в сріблясто легкій, мов ялинковий дощ, сукенці чітко вирізьбилось супроти лимонних штор, автобусом провела до комендатури з мідним чайником на електроплиті, що швидше згоряла, ніж відслужувала мідь, з міліціонером біля сигнального щитка, з окатими шибами на дверях кімнат; звичайно, здогадувалась, що такий поміркований шал до жіночої статі, таку приємно зневажливу прохолоду владна викохати тільки сто сімнадцята, ґвалтувальницька стаття; потім подобалось торочити волосатому на спині й на грудях вірменинові про хвору матір, на тій квартирі уявляти цього брухія з оцтовим запахом на руках, які змушували цілувати за розкіш, коли незвіданий досі струм подвійно солодкого безсоння підводив до вікна, аби місячна недосяжність збудила старечу лють на молоду її силу, запаморочила до схлипів про рибоньку; знову, вкотре, скільки заманеться втішна влада розвітреним золотолистом цілунків дарувала їй зверхність, господинею почувала себе на дачі, тоді супружниця вірменина заскакує з курорту, легше од вівчарки втекти; а той зварювальником затесався, розбудовували територію зо— ни, горілим залізом від нього несло, коли зсутулені дибали під дощем від комендатури, корешків зголоднілих закликати пообіцяв, заздалегідь приваривши її п’ятьма електродами; тоді відмовилась пожаліти і дивно: образа власкавила серце приятеля; давай, пропонує, хапнемо чистяку медичного, одружуюсь на тобі; розсмішив, бідний, сукай мотуззя з хлоп’яти, розкис до ревнощів, власний дім по периметру обтягуючи колючим дротом; раз димонув без дозволу на побачення, примкнули за порушення режиму, а вона затямила, що шал жіночої свободи тільки дужчає від ув’язнень закоханих, бідні мальчішечкі!..

"стулила пілотку з газети, приміряє, вигнувши брову, світить комусь щастячко в школярській формі", подумав, дивлячись на заграву, що тьмяно іскріла на товченому склі по смітнику, стікала ниткою слини з цуценяти біля пивбару, хижими зіницями таксі чигала з провулків, палахкою нафтою вечора топила небо між фанерними дачами й сивобородим поливальником із ключами на поясі, між вагонеткою смоли і райськими кущами валер’яни; "нехай втеча від нашої марноти подарує йому вовчі ноги, щоб наздогнати зорю над ветхими будками псоти, нехай братова доля в образі земляної жінки, що торгує біля шосе морквинами й моченими яблуками в гладишці, витріпає хустку від вапняної куряви, яка під амонітовий грім кар’єру в’ється по кургані слідом за машинами й палить зіниці сліпим видивлянням, скиба за скибою пригортає на канаві суцвіття кривавнику, прощальну втому за водіями по голокамінній розщелині вниз, нехай бензинові спогади неба висушать спраглий доторк до глечика і вільний змах вмиє братові шляхи, чиє курище змішалося з пилом дитячих колінкувань, і вогняне олово марень, що розламували череп, нехай проллється божевільним дощем на рубероїдну ніч покрівель, на облизані котами помийні відра на сходах бараків, на низку солодких перчин над одвериною погрібника, на ситого гайворона на антені, на спокусливу жовклість сухих очеретів, на місячне віддзеркалення, що гадючим клубком парується по відстойниках за залізницею, на капелюх пугала скраю городу в поліетиленовому лахмітті теплиці, на ганчір’яну, безвіконну по коридорі вбогість сімейних гуртожитків, приймацьких барлогів, на ковдри в пелюстках тиньку — спопелілому азарті горішніх сусідів, — на забльований бетон лікарняного туалету, нехай! калатне з пожежної вежі старий поливальник і засичить смола в вагонетці, нехай! проте, мабуть, і смерті замало, щоб воскресити єдину совісну мить?", племінниця, защіпнувшись у ванній і підголюючи під пахвами, сокоріла під лопотіння води, "чуй-но, магнітофон на шафі, розважайся, скоро подруга забіжить, познайомлю, до поїзда всьорамно довго, вспієте, чуєш?"; вийшов надвір, уявляючи, коли востаннє бачив брата: літ вісім, на вечорині, потім злигала чортівня з київськими тюхтіями, з бродяжними злиднями, з жорстокістю до себе, з марнотою, що на бігу обгризала підметки; а діждали з-під чорта молозива! забракло сил для листа! брате мій, згубилася могила твоя серед інших могил, брате, любчику слізний!

І каменем заснув на горішній полиці поїзда, і було йому сниво.

9

Ще до відбою Микола, сорокалітній безногий чоловік, посіченими породою руками простелив між ліжок матраца, пхнув під подушку сірники, пачку "Біломору" і, намацавши в кишені уламок скла, вперше за останні місяці порадів: тепер недовго, відрачкував своє.