Південний комфорт - Загребельний Павло
Ось люди працюють, а він знову прийшов їм заважати, як приходив уже до багатьох і приходитиме ще й ще аж до своєї смерті. "Я тот, которого не любят..."
Ще й не знати, кому тяжче: тим, кому він завдає неприємностей і болю чи йому самому.
Рука, в якій Твердохліб тримав течку з матеріалами, гидко спітніла. Він готовий був пожбурити течку у вікно! Крокодилова шкіра, позолочені застібки, така сама монограма з двох переплетених літер ТТ. Більшого знущання не вигадав би сьогодні й найтяжчий його ворог, а він сам через свою вічну байдужість до всього, що пов'язано з ним самим, вклав папери саме в цю коштовну зарубіжну цяцьку і тепер мав проносити її уздовж довгого фронту дверей, щоб вона хизувалася своєю вишуканістю перед отими простенькими табличками, на яких значилися групи, сектори, відділи, управління, старші, завідуючі, начальники, а тоді головні: головний інженер, головний технолог, головний механік, головний енергетик, а тоді заступники і нарешті сам генеральний Кузема Іван Кирилович.
Відчуваючи, як холодне й липуче розповзається йому й між лопатками, чужим голосом, відкашлюючись і гмикаючи, Твердохліб сказав секретарці, звідки він.
— Іван Кирилович вас жде,— сказала вона без емоцій і, натиснувши на якусь клавішу на пульті, що містився праворуч од її столу, тихо повідомила в простір:
— Товариш Твердохліб з прокуратури.
— Хай заходять,— прогримів простір втомленим басом.
З генеральними директорами Твердохліб ще справи ніколи не мав. Директори, керуючі, завідуючі — цим обмежувалася його сфера. Генеральні уявлялися якоюсь особливою расою, неодмінно лауреати і Герої (деякі, як дніпропетровський Макаров або ленінградський Пан-філов, уже й двічі, з бронзовими бюстами на батьківщині), важколиці, як великі актори, самою масою свого тіла пригнічують тебе, вказують на твою пересічність і, сказати б, малоефективність у могутньому механізмі грандіозної держави, і голоси в них теж незвичайні, саме отакі, як пролунав щойно, голоси, що належать уже й не окремим людям, а ідеї, яка веде за собою тисячі, мислі, що трощить і відкидає всі перепони аж до обмежень здорового глузду, простору, який поглинає не тільки все те, що в ньому живе, а й самий час, трансформуючи його для своїх жадібних потреб.
Саме такий генеральний директор сидів перед Твердо-хлібом у велетенському, обшитому, як і приймальня, світлим деревом кабінеті за широчезним столом, біля пультів, переговорних пристосувань, безлічі екранів та екранчиків і ще всілякої техніки, призначення якої відоме було тільки йому й аж ніяк не стосувалося ні прокуратури, ні слідчих.
Генеральний був тяжкий, масивний, великоголовий, лобатий, важколиций, як богдихан, великоокий, товстогубий, світлий сірий костюм вільно й вишукано облягав його генеральне тіло, великі білі руки спокійно лежали на столі, сірі очі котилися на Твердохліба, як величезні холодні валуни. А тут ще ця ідіотська папка з золотими ініціалами ТТ!
Він привітався. Генеральний кивнув і вдав, ніби хоче підвестися і подати руку, але сидів спокійно далі, а рукою махнув на стільці біля приставного столика:
— Влаштовуйтесь. Можете на дивані. Де хочете. Пробачте — не послав нікого, щоб зустріли.
— Цілком природно,— погмикуючи, промовив Твердохліб.— Я чоловік, власне, нецікавий. Хочу знати правду тільки про інших, а кому це подобається?
— А хто хоче знати правду про себе? — погрався своїм басом Іван Кирилович.— Я таких не зустрічав.
— До речі, повинен признатися, що я вперше зустрічаюся з генеральним директором,— тихо сказав Твердохліб, піддавшись отій грі директорського голосу, в якій промайнув натяк на довірливість.— Ні службово, ні просто в особистому плані... Не доводилося...
— А мені не доводилося з прокуратурою,— майже прихильно поглянув на нього директор.— Перевірки, комісії, начальство, замовники — це наше життя і наша боротьба, а прокурори? Що їм до моїх конденсаторів?
— Яв справі телевізорів,— мерщій прохопився Твердохліб.
— Так,— директор тяжко посовався на своєму троні. Лави підсудних не для нього. Вже швидше для самого Твердохліба.— А ви маєте хоча б приблизне уявлення про напрямок діяльності нашої фірми? Ці телеки — нуль одна десята процента в моїй продукції.
— Я саме думав над цим. Не моє це діло, але... Як же так виходить? Для народу нуль і одна десята, а для кого ж решта?
— А ось це вже не ваше діло,—дуже спокійно і дуже категорично заявив директор. Він не знав, з ким має справу, тому допустився цієї тактичної помилки, витлумачивши Твердохлібову стриманість як некомпетентність.
— Я прийшов до вас не як перехожий з вулиці,— прикриваючи повіками очі, щоб приховати їхній неприязний блиск, спокійно промовив Твердохліб.— Ви зненавиділи мене, ще й не бачивши, а цього робити не слід. Це вас принижує.
Директор котив на нього свої сірі, як камінні валуни, очі. Несподівано він засміявся, ставши на мить не директором, а просто великолобим хлопчаком. Власне, й не став, а так, ніби прозирнуло. Цікаво, скільки йому років? Можна дати сорок, можна й шістдесят. Несамовита робота нівелює вік.
Іван Кирилович одсміявся, і йому полегшало на душі.
— Я думав, юристи — психологи, а ви... Ненавидіти можна кого? Тільки того, кому ти завдав зла. А яке ж од мене зло вашому відомству і вам особисто? Я вас не знаю, а чого не знаєш, того ні любити, ні ненавидіти.
— У мене професія не для любові,— знову піддаючись грі його незбагненого настрою, зітхнув Твердохліб.— Ви вважаєте, що я йду до вас під барабанний бій і звуки фанфар? Аби ж то! В мені виспівує зовсім інше. І не виспівує, а просто скімлить. Але обов'язок веде мене залізною рукою, бо за мною закон і держава.
— А за мною що ж: папа римський чи Ісаак Ньютон з його законами природи? У вас обов'язок який: тащить і не пущать, як казав класик, а мені,— він став загинати пальці,— продукцію дай, план виконай, зустрічні зобов'язання бери, замовникам догоди, суміжників ублажай, про людей подбай, щастя забезпеч, добрий настрій створи... А хто забезпечить щастя мені? Ви знаєте, скільки в мене заступників? Одинадцять. Більше ніж у Голови
Ради Міністрів. А чому? По кількості комісій, які мене без кінця перевіряють, контролюють, не дають ні дихати, ні жити. Це що — нормально?
Твердохліб уже вплив нарешті у води свого звичного спокою, і тепер його не лякали ніякі шторми.
— Контроль виражає важливу рису справді народного ладу,— сказав він, щосили намагаючись не збитися на повчальний тон.
— Та ви мислитель! — загримів директор.— Шкода, що не зустрів вас раніше. Коли ще мав трохи більше часу. А тепер не до мислення... Мені ця звичка нескінченних перевірок-недовірок ось де сидить!..
Він показав собі на потилицю і знов непорушним масивом навис над столом, над Твердохлібом, ніби питав: ну, що далі?
— У нас є дані, що через телевізори банк припинив фінансування вашого об'єднання і ви не маєте чим платити робітникам? — швидко спитав Твердохліб. І знов допустився помилки, чого завжди остерігався.
— Банк? Припинив? — Іван Кирилович відверто знущався з Твердохліба.— У вас є хоч найменше уявлення про наші масштаби? У мене тільки тут, на головному підприємстві, в одну зміну обідає дві тисячі чоловік! Вам доводилося бачити ресторан на дві тисячі місць?!
Він вільно, видно, за звичкою перескакував з "нашого" на "моє", і це виходило в нього з такою самою природною грайливістю, як і зміна модуляцій голосу.
— Ці ваші телевізори мені й за вухом не сверблять. І ця історія з ними... Мікроскопія!.. Міні-проблема... В мене просто не було часу зайнятися, та й ніколи не буде. У нас за ширвжиток відповідає шостий заступник. Це його парафія. Коли не заперечуєте, я кину його вам у жертву, а ви вже дивіться. У вас же Закон. Як там у того стародавнього грека:
Народжені не сьогодні й не вчора, вони безсмертні. Непреложні і неписані закони неба.
"Ось тобі й технократ,— подумалося Твердохлібу.— Сидить обплутаний проводами і цитує Софокла".
Директор на щось натиснув у себе на пульті, сказав у простір:
— Гляньте там, де Шостий. Хай зайде. Твердохліб злякався, що його візит до генерального
виявиться даремним. З не властивою для себе метушливістю став викладати те, заради чого, власне, опинився в цьому кабінеті:
— Хочу повідомити, Іване Кириловичу, що ми приступаємо до своєї роботи.
— Можете. Беріть мого Шостого і трясіть його, як грушу.
— З вашого дозволу я хотів би для початку познайомитися з виробництвом.
Директор натиснув на щось на своїх пультах, сказав у простір:
— Дайте когось з відділу інформації, хто там вільний, треба показати наше хазяйство представникові прокуратури.
Твердохліба спихали досить відверто і в темпі якнайактивнішої діловитості. Так ніби він якийсь екскурсант. Доводилося мовчати й терпіти.
Терпіння належить до найголовніших цнот його професії.
Нечутно відчинилися двері, і в кабінеті виник невисокий лисуватий чоловік, блідий, якийсь виснажений, худий, але водночас неприродно широкий, ніби навмисне розплющений. Усе в ньому було невиразне: постать, хода, очі, рухи.
— Знайомтесь,— звернувся до нього директор, киваючи на Твердохліба,— по твою душу.
— Борисоглібський,— невиразним, як і слід було сподіватися, голосом промовив Шостий.
— Твердохліб.
Сідати своєму заступникові директор не запропонував. Натомість підвівся сам. Твердохліб зробив те саме.
— Бажаю,— сказав директор, виходячи з-за столу. Потиснув нарешті Твердохлібові руку. Без надмірної енергії, невиразний потиск. Свідчення того, що Твердохліб не справив особливого враження і запам'ятається просто як неприємний епізод, а не особистість. Може, так і треба? Нащо слідчому особистість. Він щоразу вмирає в тій або іншій справі, намагається стати безплотним духом, ідеєю й принципом справедливості й честі, а більшого йому й не треба. Не треба нічого.
У приймальні й далі не було жодної живої душі. Стиль — як у високих інстанціях. Дресирована секретарка розганяє відвідувачів по таких далеких орбітах, що ні перехрещувалися, ні дотикалися. Твердохліб тримався ледь позаду Шостого. Судячи з тої грандіозної афери, яка творилася тут з телевізорами впродовж кількох років, це мав бути запеклий ділок з усіма типовими рисами зовнішності таких людей: енергійність, меткість, пронозливість, настирливість у всьому.
