Казка мого життя - Лепкий Богдан

Ролі з сильними демонічними акцентами виїмково добре виконувала передчасно для нашого мистецтва померла Попілева.

Трагічним артистом, і то великої міри, був Володислав Плошевський. Поляк, що міг у своїм театрі дійти до куди більшого розголосу й слави, так щиро прив'язався до української сцени, що посвятив їй свої нерви, здоров'я, життя. Ролями своїми, як, приміром, Франца Мора в Шіллерових "Розбійниках" або Гаспара в "Корневільських дзвонах", так переймався, що пані на залі мліли, а його треба було в гардеробі чути.

В інший світ переносили нас Стечинський116, Стефу-рак, Підвисоцькаш й Танська-Осиповичеваш. Жанр, комедія, побутовщина знаходили в них знаменитих представників. Хто хотів щиро посміятися, ішов на виставу, де Підвисоцька й Осиповичева, дві сільські жінки-цокотухи, сварилися з собою. Був це справжній концертовий дует сварки. Найповніший реалізм. Осиповичева навіть не потребувала грати. Вона говорила. Часом один зворот голови, одно скривлення уст, один порух брови або кивок рукою — і постать зарисовувалася виразно містко, пластично.

Стечинський як лиш появився на сцені, то вже цілий зал попадав в веселий настрій. Як циганський барон був він кращий і більше характеристичний від віденських артистів.

Митцем до так званих чорних характерів був Іван Гриневецький119, мабуть, найкращий з наших режисерів.

Він не обмежував і не стіснював творчої спроможності поодиноких акторів, але й цілість драматичних творів мав заєдно на оці.

Опереткових співачок ніколи в нас не бракувало. До найкращих належали Клішевська, молодша Радкевичівна, Лопатинська, Фіцнерівна й другі.

Клішевська пізніше була першою "дівою" львівського польського театру, але її літа, проведені на нашій сцені, мали ту свіжість і той приваб молодості, якого навіть найбільша рутина не може заступити.

За нею тоді божеволіли. Це не видумка, а суща правда. В Бережанах з вистави "Корневільські дзвони" мусили вивести з залу одного вищого урядовця, що здурів із захоплення Клішевською. Прикрий і жалюгідний інцидент. Але що ж! Амур, це невідступний товариш театру, та ще в тих часах, коли не було кіно, коли театр у провінціональ-ному городі був одиноким місцем, з котрого мистецтво розсівало свої чари.

Як називалася штука, на якій я перший раз був у нашім театрі в Бережанах, не пам'ятаю. Але дуже добре пригадую собі, які настрої я пережив цього вечора.

Вистави починалися в годині пів до восьмої. Молодь вже в сьомій бігла до замку, щоб зайняти якнайближчі стоячі місця. Старші не приходили скорше, аж на рату-шевій вежі вибило чверть на восьму. Вони здебільшого мали наперед куплені білети й не боялися, щоб їм бракло місць. У перших рядах бачилося судців, професорів, лікарів, адвокатів, священиків, офіцерів, цілу бережанську еліту. Дідо не любив сидіти близько сцени, бо казав, що чути суфлера і видно грим. Мав дуже добрий слух і не носив окулярів.

Перше, на що я звернув увагу, це була, розуміється, куртина, бурячкова, з темнішими, аж до чорної краски включно, згортками й золотими прикрасами. Нова, а вже мала одну дірку, буцім її миша вигризла. А в тій дірці то появлялося, то зникало якесь цікаве, людське око. Мене це бавило, але я не питався нікого, що воно значить, бо знав, що в театрі треба сидіти тихо. Від тієї куртини заносило якимись особливими театральними пахощами. Перед куртиною сиділа музика. Декількох я пізнав, це були бе-режанські музиканти: Клех, Кліма, Стейкаль і Цізар,

інших я не знав, — вони приїхали з театром. Музика почала грати. Мені найбільше подобався цей, що грав на басі. Він був малий, а бас такий великий. Мене дивувало, як він міг невеликими пальцями натискати на такі грубі струни.

Музика замовкла, дзвінок, і куртина підноситься вгору, як ролета при вікнах у дідовій хаті.

Маленька зупинка — видно парубоцькі чоботи й жіночі чобітки, але це триває лиш хвилину, чути голос "Тягни!", і занавіса підсувається високо, відслонюючи гурт святочно вдягнених селян і селянок на тлі якоїсь "вільної околиці".

Поміж ними пізнаю Марійку і її старшу сестру, Тео-філю Романовичку. Марійка грає молоду сільську дівчину, Теофіля старшу жінку. Марійку від першого слова пізнав я по її щебетливім голосі, вона так балакає, як би співала, а грає, немовби родилася сільською дівчиною. Теофіля нагадує мені тих поважних селянок, що я їх знав ще з Крегульця, тільки обі вони вбрані дещо інакше, ніж у Крегульці селянки вбиралися. Увесь час стежу за ними й змісту штуки не ловлю, він порозриваними шматками дістається до моєї свідомості.

На павзі високий жид, у сірім англезі, з плеканою бородою, розносить у кошику невеличкі сіро-зелені грушки. Тітка купує кілька, їмо, знамениті, ще кращі від наших дуль і панен.

Того старозаконного, в англезі і без пейсів, я знаю. Він нині рано. приходив з довгим списком театральних реквізитів і позичав у тіток, що в театрі треба було на нинішню виставу. Казав, що приходитиме часто, бо паня директорка посилає його до "вельможних панночок" і каже, що може йти туди, як у дім.

Ш

О дев'ятій годині військові трубачі трублять під замком, на хвилину приглушують слова, що падуть зі сцени, але мені пригадується, як то я перший раз їхав з Крегуль-Ця до Бережан і до міста доїздив якраз тоді, коли так само Грали. Вибила й десята. Мені хочеться спати, але я того нікому не кажу, бо хіба тільки діти можуть спати в театрі.

Аж скінчилася остання дія; оплески, куртина то спускається, то підноситься вгору. Актори виходять на сцену й кланяються. А потім перед спущеною занавісок) стає котрийсь із них, дякує гостям, що так численно прибули, й заповідає, що театр буде грати завтра. Знову оплески, й оркестр грає прощального марша. Гості ще хвилину розмовляють з собою, чекаючи, щоби другі вийшли, бо в дверях дуже тісно, хоч двері ті такі широкі, як брама, — а потім і собі йдуть. Скрипить дерев'яний поміст, тріщать старі сходи, коло каплиці стоїть грізний вояк на варті. Деякі гості вступають іще на морожене до цукорні Єгра, студенти розбігаються по станціях. За ними біжать спомини з нинішньої вистави. Чути голосні зітхання: "Ах, як вона грала, як вона грала!" Місяць підсміхається з них.

Годинник на ратушевій вежі видзвонює північ, Єгер замикає цукорню, з готелю Сімона від'їздить остання бричка, Ринком від Адамівки в напрямі містечка переходить поліціянт у рогатівці і з кривою шаблюкою.

Бережанці можуть спати спокійно.

♦

З тої пори я часто бував у театрі.

Як полинялі картини, пересуваються переді мною: "Маруся", "Галька", "Верховинці", "Розбійники", "Дами й іусари", "Ніч в Апенінах", "Зі ступеня на ступінь" й інші драми й комедії, свої й перекладні або перероблені з чужих літератур. За мого побуту в Бережанах наш театр приїздив кілька разів. Зразу під управою Теофілі Романович, а від року 1882-го під дирекцією Гриневецького й Біберовича.

Якийсь час грав на замку, а пізніше в дерев'яній буді на невеличкій площі перед замком.

Як я був у V класі, то заходом Андрія Чайковського, великого любителя театру, збудовано на Адамівці, недалеко фари, літній, тимчасовий театр. Мав він просто небувалий успіх. Ходили всі, без різниці віри й національності. Театр мав артисток та артистів непересічної міри. Репертуар збагатився і нашими оригінальними творами, й перекладами з чужих мов. В оркестрі сиділо десять добрих музикантів, декорації малював декоратор львівськог Скарбківського театру (мабуть, Балько), актори й акторк не грали "Чорноморців" у гуцульських одягах а^ "Довбуша"121 в наддніпрянських. Це вже був справжні' театр, а не якась бідна мандрівна акторська трупа. Люд> не йшли до нього ані з милосердя, ані з почуття народного обов'язку, лише тому, що хотіли побачити дійсно добру виставу.

На "Чорноморцях" та на "Корневільських дзвонах' бувало стільки народу, що театр аж тріщав. Ученики нашої гімназії ходили, як замотиличені. Сипалися двійки, професори грозили, що дирекція заборонить ходити до театру, — не помагало. Для них був тільки театр, актори і" розуміється, акторки. Побачити їх, як грають, співають і танцюють, — це була їхня одинока мрія. Кинути на сцену китицю рож та якнайголосніше гукнути "славно!" — це був їх святий обов'язок. Старша братія тільки й журби мала, де і яким способом добути 50 чи 60 крейцарів на другорядне крісло, молодші вдоволялися й стоячим місцем за 20 чи за 25 нових. Деякі з "малих" хитромудро діставалися до театру: то помагали добувати театральні реквізити, то перепускали їх знайомі молоді актори, що мешкали на студентських станціях, то непомітно після павз всувалися до залу.

Було двох таких з другого чи з третього класу, що в суботу могли ще піти на представлення, а на неділю не мали вже за що. Ні старих черевиків на продаш, ні лиш-ньої книжки, нічого, ну нічого!

А якраз у неділю грали "Барона циганського"'22 з Клішевською, Радкевичівною, Лясковським, Осиповиче-вою і, що найважніше, зі Стечинським у ролі багатого свинаря. Та ж то люди гинуть зі сміху, дивлячися на нього і слухаючи, як він співає. І як тут не піти?

"Мусимо піти", — сказали собі хлопчиська і поставили на своїм. Паню обдурили, що йдуть на неділю додому, взяли від неї на дорогу хліба з ковбасою, сховали по пля-Щині зимної води до кишені і пішли. До вечора грали в кічку в Руриськах і на Сторожиськах, а вечером — до театру. Купили білети, били браво, кричали "Славно!", одним словом, поводилися як не можна краще. А по виставі не спішилися додому, лиш непомітно скрилися за декорації, що були наготовлені для завтрішньої вистави, і, як замкнули буду, перенеслися звідтіля під сцену. Там переспали ніч і пересиділи день, а під вечір, як стали сходитись музиканти й почалася звичайна сварка між ними за крісла, а між молодшими акторами за чоботи й шаровари, вони непомітно шульнули на зал, стали собі чемно в густих лавах студентських і захоплювалися "Бароном циганським" із Клішевською й зі Стечинським, якого пізніше так успішно заступав Рубчак.

Ні, ні, не було такої жертви, що її не приніс би бере-жанський гімназист для нашого театру.

А коли цей театр від'їхав, то гімназія ходила, як задурманена. В місті було так пусто і нудно, мов у хаті, що в ній бракло когось дуже близького й дорогого. Не було куди піти ввечері, а вечори ставали все довші й довші, бо це до зими йшло, а не до весни.