Казка мого життя - Лепкий Богдан

Не лиш вона, а багато, багато з нас...

Як злобно насміхається над нами життя!

Може, актори тому й так люблять сцену, що на ній забувають про дійсність?

Перейшли. Я подивився за ними.

Це мені не раз приходило на гадку, коли я був у нашім мандрівнім театрі.

*

"Театр приїхав! Театр приїхав!" — кричу, вбігаючи до хати, і нараз мовкну на порозі їдальні.

Бачу на столі китайський сервіз до кави, червоний, як з коралю, з золотими оздобами, знак, що прийшли якісь рідкі гості. За столом дві незнайомі пані і так само незнайомий молодий пан.

Старша пані в чорній шовковій сукні, повновида, мило всміхнена, гарна, молодша в бронзовій суконці, з косою на голові в вінок. Вона ще краща від тамтої, лиш ху-дощава, майже марна.

В обох на шиях оксамитки, обі мають коронкові коміри й манжети, в обох золоті ланцюжки та великі, шту-дерно повикручувані брошки.

Молодий пан — білявий, синьоокий, старанно виголений. Він якийсь інший від усіх тих молодих типів, що я їх знаю. Високе чоло, рівний ніс, долішня щока трохи вперед.

Мені сім літ минуло. До гостей привик, а все ж таки хвилину стою на порозі й не знаю, що робити. Аж старша пані (хоч ще далеко не стара) повертається до мене:

— А хто це тобі казав, що театр приїхав?

— Хлопці.

— Які хлопці?

— А студенти. Верталися зі школи додому й казали, що вже й директорка фіакром присунула.

Гості в сміх. А я стою ні в цих ні в тих. Аж тітки: "Привітайся. Оце і є та пані директорка". Я привітався. А директорка:

— Це, мабуть, вашої сестри синок?

— Так, пані Теофіле. З Поділля приїхав до нас, із Крегульця, бо там тяжко нездужав.

Молодша гостя притягнула мене до себе.

— А ти знаєш, що таке театр?

— Знаю.

— Ого! Може, й був, як грали?

— Був у Лашківцях, але ще дитиною.

— Що ти кажеш, дитиною! — повторила, вимовляючи слово "ди-ти-но-ю" так якось, що я не знав, чи сміятися, чи гніватися на неї. Подивився: ні, на неї, мабуть, ще ніхто не гнівався.

— І подобалося тобі в театрі?

— Ні. Там був такий чортовий млин, як великий млинок до кави, і по дошках бігала "костуся з косою". Я перестрашився, розплакався, і мене винесли з того театру, що стайнею пах.

І знову сміх, і знов я стою ні в цих ні в тих. Не знаю, може, щось сказав не до речі?.. Але ж бо я казав правду. Театр в Лашківцях дійсно стайнею пах, бо там не раз ярмаркові коні стояли.

— А до нашого театру прийдеш?

— До якого вашого?

— А до того, що ми з ним приїхали. От бачиш, моя сестра є в нім директоркою, а я там граю.

— На чім?

І знову сміх, і знову я не розумію, чого. Аж гарна пані пояснює мені, що вона представляє в театрі то сільських дівчат, то панночок з міста, як роль їй приписує. "Прийди, — запрошує ввічливо, — то побачиш. А боятися не маєш чого, бо в нашім театрі нема ні чортового млина, ні страшної костусі.

— Прийду, як мене дідо або тітки візьмуть з собою. Я дуже хочу подивитися на театр, бо того, що я бачив у Лашківцях, нема що рахувати. Я був тоді дитиною.

— Авжеж. Ти був тоді дитиною, не те, що тепер, — повторює гарна пані таким голосом, що я знову не знаю, чи сміятися, чи гніватися на неї.

Але тепер вже знаю, що це сестри, ті дві незнайомі пані. Старша Теофіля, а молодшу мої тітки називають панною Марійкою . Старша є директоркою театру, а молодша грає у ньому. А того пана, що прийшов з ними, називають паном Плошевським105. Він, мабуть, також грає у театрі — так я собі гадаю. Виголений, як священик, а вбраний, як світський. Актор.

Всі вони балакають по-нашому, але так якось живо, гарно, що аж слухати мило. Часом буцім співають, деякі слова вимовляють інакше, ніж ми. Мабуть, так привикли балакати в театрі.

На другий день прислали нам велику жовту афішу, а на третій день дідо з тітками йшли на першу