Казка мого життя - Лепкий Богдан

З одними зживаємося ближче, з другими ні. Минають літа, і час затирає не одне обличчя — воно линяє. Як фотографія на сонні. Тільки учителів своїх з гімназії не забуваємо ніколи. Вони живуть в нашій уяві такими, як були колись, зі своїми добрими й злими прикметами, хоч, щоправда, ті лихі прикмети глибше врізуються в нашу пам'ять, бо чоловік легше й скоріше запримічує злі сторони свого ближнього, ніж добрі... От так воно й зі мною.

Усіх своїх гімназійних учителів бачу так живо, немов то би мене від них ділило не півсотні літ з гаком, а декілька місяців або й днів тільки. Ніяк не можу погодитися з гадкою, що їх давно вже між живими не стало і що коли б я нині приїхав до Бережан і зайшов до гімназії, не в ратуші, а в новім, величавім будинку, то не застав би там ані одного з них. Новий будинок і нові люди, старе відійшло в минуле. Тільки згадки живуть...

Згадую бережанських професорів — і тих, що вчили мене, і тих, що я їх тільки у місті стрічав або в гімназії.

Між ними було чимало з нашими й німецькими прізвищами. Ліхтенштейна й Брандта я вже не застав. Але Ліхтенштейн мусив бути добрий для своїх учеників, бо пам'ятаю, що коли я ще до народної школи ходив, то се-маки й осьмаки на задушні дні вбирали його гріб білими хризантемами та світили свічки. Про Брандта казали, що палив, як вогонь.

За моїх часів були: Нойбург, Гохгекер, Флях, Штайнер і Шпіцер. Два перші — римо-католицькі катехити, Штайнер учив польської мови, Флях — німецької, а Шпіцер — історії та географії.

На ні одного з них нарікати не можу, а Шпіцера згадую вдячним серцем, бо я від нього дуже багато навчився. Географію треба було знати, як якусь поему про землю і про її становище у вселенній. Шпіцер не признавав шкільного підручника, викладав, товариші записували виклади і літографували, а потім виучували "на бляшку", як У Бережанах казалося. Глоб, теллюрій, сліпі мали — відповідай! Часом одно пропущене слово — й "недостаточно". Я мав дуже добру пам'ять і географії виучувався скоро, але деякі з моїх товаришів були дуже бідні. По ночах "кували" Шпіцерові скрипта.

Шпіцер хоч не був полоністом, чомусь-то у вищій гімназії учив нас польського. Історію літератури диктував, Ці скорі диктати також записували й літографували. їх вчили напам'ять. Я раз не вивчив і говорив своїми словами. Професор зразу помітно здивувався, був обурений на мене, але я відповідав добре і дістав навіть дуже добру ноту. З тої пори викладів напам'ять уже не кував. При шкільній лектурі польських поетів найтрудніші місця попадалися мені. 1 якось мав я щастя, що вдоволяв вибагливого професора. Пам'ятаю, що в сьомому класі казав мені професор Шпіцер читати велику імпровізацію в "Дзядах" Міцкевича84. Якраз на це увійшов інспектор, Іван Ле-вицький.

— Прошу дальше читати, — звернувся до мене.

Я читав і пояснював, а професор Шпіцер дивився крізь вікно, немовбито його й не було. Інспектор ставив різні питання, я відповідав.

—— ^и це вже було перероблюване в класі? — спитався.

— Ні. Це читаємо перший раз.

— А звідки ви знаєте так добре?

— З тексту, пане раднику.

Я читав до кінця години, інспектор нікого більше не питав, старші товариші дякували мені, а професор Шпіцер дістав похвалу на конференції.

Шпіцер, як я вже згадував, був гострий і невблаганний, але злої ноти задурно не дав. Доброї також ні. З ніким не жив. У його хаті, скільки собі пригадую, бував тільки один судовий радник.

Не подібний до нього був германіст Флях.

Колись, мабуть, красунь, за моїх часів бочка на двох тоненьких ногах, з головою в габігу, з невеличкими боко-бородами і з золотим цвікером. Як входив у клас, то насамперед видно було великий живіт, а тоді що лиш цвікер і — решту. Два ученики підбігали до нього. Скидали пальто, вішали на кілку, третій брав капелюх і палицю, четвертий відчиняв катедру, розкладав денник, мочав перо в чорнило і чекав, аж професор з глибоким викликом "уф!" сяде на кріслі. Крісло деколи не лише тріщало, але й ломилося. Дам приносив друге. Флях кляв по-німецьки. Він взагалі балакав з нами лиш по-німецьки, і ми хоч-не-хоч мусили навчитися тієї мови. Вибрані твори німецької літератури, від "Мінни фон Барнгельм"85 до "Валленштейна"86, пояснював нам також по-німецьки. Мені німецька мова не робила таких труднощів, як латинська або грецька, і я вже в четвертому класі прочитав цілого Шекспіра в німецьких перекладах.

Професор Флях восени та зимою добре вчив, але літом видно було, як йому важко приходилося сидіти в класі. В кожній кишені мав хусточку, щоб обтирати піт. Та, не дивлячись на те, все був одягнений вибагливо. Літом біла камізелька, лакери, рижевий капелюх, сподні з пепіти. "Wiener Mode"*.

Любив дивитися на гарних панночок. Хлопці це знали, як звичайно знають ученики "дефект" своїх професорів. Найкращу бережанську панночку, струнку й тоненьку блондину, прозивали вони "конопелькою". Бувало, один з товаришів, що сидів біля вікна, дивився, чи не появиться вона в Ринку. А як надійшла, вставав і натягав шию в тім напрямі.

— Що ти там бачиш? — гукав професор.

— Конопелька під церквою стоїть.

— Я тобі дам конопельку, ти, шибенику якийсь. Маєш двійку! Сідай!

А все ж таки ніби розсерджений професор підходив до вікна, дивився в напрямі церкви і вже до кінця години був у добрім настрої.

Професор Флях мав багато знайомих між дідичами, посесорами й сільськими священиками. З деякими любив піти на сніданок до Гервого.

І це помітили студенти.

t знову подібна сценка, як з конопелькою.

— Що ти там бачиш за тим вікном?

— Старий Макогон приїхав.

— Сідай, мовчи, ти, "яткенгунд"** якийсь! — кричав Флях, але до кінця години вже не питав, лише казав дальше читати. А на паузі йшов до Гервого. Та, незважаючи на ці грішки, Флях належав до тих професорів, що їх ученики боялися й поважали.

* Лайливе слово, псяюхо (євр.). — Ред.

Інакше ставилися до Штейнера. Цей знав свій предмет, але не вмів викладати, і хоч вимагав багато, ученики пщповідали собі в класі, писали пояснення на книжці, той, що відповідав, чіпав карточку на спину товариша, що сИдів перед ним, словом — обдурювали й шахрували професора, як могли. Він сердився, ловив хлопців на цих шахрайствах, сипав злі ноти і з кожним днем ставав гіркіший і гірший. Не любив своїх учнів і боявся їх, бо вони де тільки могли докучали йому, стинали рожі в городці, складали сміховиїі куплети в його честь, рисували його карикатури тощо.

Виходило якесь цілком непотрібне трагічне непорозуміння. Непотрібне, бо цей професор, мабуть, колись з найкращими намірами вступав до служби. Також обидва латинські катехити не тішилися великими симпатіями своїх учнів.

І не тішився великою симпатією проф[есор] від латини й греки Тома Г. Він був оженений з донькою бере-жанського бурмістра Мерля, власника великого склепу, готелю, пекарні і т. д. Взяв за нею гарний посаг, жив по-панськи й одягався, як великий пан. їздив повозом тестя. На лекції приготовлявся дуже старанно, але й від учеників вимагав такого самого підготовлення. Треба було препа-рацію ділити на кілька частин. Пояснення тексту, граматика, так звані реалії і т. д. Зокрема, при Плавті та при Софоклові88 давало це дуже багато праці, більше, ніж було часу й сили. Тому два-три робили таку препарацію, а інші відписували. Не було іншої ради.

Та ще знали ученики, що професор був сином дуже бідних батьків, а дійшов до великого панства, і з того приводу пускали в рух усякі анекдоти. Мале місто, що скажеш на однім кінці, то на другім почують, дійде воно й До відома адресата і — готове непорозуміння. Але цей адресат мав мурований ґрунт під ногами і не брав собі тих притиків надто до серця. "Пада, ґада, же то ніц"*, — казав, бувало.

З професорів-українців, чи там русинів, як тоді казали, тямлю: Дуткевича, Насальського, Єловицького, Не-чую-Вербицького, Саната і Бачинського. Волчука й Віновського я вже не застав. Волчук помер, а Віновський пішов із Бережан, залишаючи по собі славу незвичайно спосібної людини, але надто близької до Бакха89. Він пізніше, мабуть, у Відні, скінчив медицину і був лікарем.

* Говори, старий, люблю слухати (полъсък.). *~ Ред.

Про Юліана Насальського я вже згадував. Маленький, дряхленький чоловічок з великою охотою працювати для молоді і для справи. Збирав запопадливо, а часом аж настирливо, гроші на нашу бурсу і видавав першу бібліотеку для молоді. Не його вина, що письменники не все давали йому відповідний матеріал, та як воно не було б, молодь діставала від нього книжу для читання у рідній мові тоді, як читати майже не було що.

Нечуя-Вербицький був лиш короткий час у Бережанах. Учив рідної мови в нижчій гімназії, латини та греки. Ми не знали, звідки він, із Наддніпрянщини чи Лемківщини, досить, що вживав деяких слів, яких ми не вживали, а деякі наголошував інакше, ніж ми. Тому насміхалися з нього хлопчиська, не вчилися, галасували, докучали безталанній жертві хлоп'ячої глупоти, поки не пішов від нас. А був це чоловік добрий та інтелігентний.

В деяких класах учив рідної мови Єловицький.

1 він балакав не "по-нашому", але це був не суплент, а "дійсний учитель", і йому нелегко було "доїхати до кінця".

Санат учив математики у вищій гімназії і провадив бурсу. Математику знав знаменито, бурсу провадив твердою рукою. Любив лови і спів.

Іноді прийшов з казино пізно вночі та будив диригента бурсацького хору, Гапія, словами: "Гапій, запій!" Не було ради. Гапій зривався на рівні ноги, хор також, і — співали. Але про бурсаків Санат дуже дбав і не дав їм кривди зробити. Носив довгу бороду і тому часом приходив до класу без краватки.

Найзамітнішим з професорів-українців був Петро Дут-кевич, природник, що в деяких класах учив іноді також математики.

Кінчив філософію у Відні і крім широкого знання мав також великий життєвий досвід.

Як чогось у Бережанах ніхто не знав, то йшли до Дут-кевича. Не знаю, чи бувало таке, щоби він на питання не відповів. Ходячий лексикон. Зоологію й ботаніку викладав так, що ми сиділи, мов заворожені. Звірята й рослини жили в його словах. При ботаніці не кінчилося на Лінею90 і на описі рослини, він подавав її замітні прикмети, і коли Це була крайова рослина, то казав, де її можна знайти. Наш край знав, як своє власне подвір'я, кожний горбок, кожну річку, кожний лісок.