Казка мого життя - Лепкий Богдан

Ціла Прага була тоді весела й розспівана, і що вважалося б навіть у Відні неможливим, те в Празі було цілком природне, бо це вистава, показ здобутків чеських рук і голів за час кількох століть.

Виставова площа була далеко за містом. їхалося електричним трамваєм. Була це новість для мене. Я ставав коло машиніста й пильно дивився, як він провадив віз. На площу входилося через ворітця з приладом, що числив гостей. Мільйоновий мав дістати дарунок і стати героєм дня. Але я тим щасливцем не був, ані ніхто з нашої прогулки. Зате, коли ми входили на площу, якісь органи заграли на наше привітання "Ой не ходи, Грицю". Сумна мелодія одної з найкращих наших пісень пригадала нам нашу чудову Україну, таку далеку й таку іншу, ніж те, що ми мали побачити на празькій виставі. А побачили ми дійсно дуже багато. Чеський промисел, народне господарство, культурні й мистецькі здобутки пересунулися перед нами в окремих, дуже добре влаштованих павільйонах. Тут нам показали, як робиться в цукроварні цукор, там — як полотна й сукна, ще в іншім павільйоні готовили на наших очах і подавали нам з хроном та муштардою смаковиті "парки".

Мене найбільше тягнув до себе павільйон чеського мистецтва. Стільки і таких різних образів укупі я ще ніколи не бачив. Голова крутилася, в очах мигтіло, я ходив по залах і дивився. Найбільше подобався мені Брожиків "Гус"150. Великі розміри образу, драматичний момент, психологічні студії історичних постатей, темне окружения і ясна постать національного мученика-героя, а до того ще й Шевченком поема151 про нього викликали й залишили надовго в моїй душі сильне й незатерте донині враження. Хотілось побачити щось таке з нашої історії, якийсь історичний момент, на якім могли би рости і кріпитися душі цілих поколінь. Та, на жаль, це бажання не здійснилося донині, хоч пробував його здійснити Микола Івасюк152 у своїм в'їзді Хмельницького. Релінові за-

• 153

порожщ , що пишуть листа до султана, з мистецького боку, може, й вище стояли від Брожикового "Гуса", але ідеологічно не могли з ним рівнятися і такого виховного значення не мали.

По п'ятьох невиспаних ночах був я так перевтомлений, що ледве видряпався на "Ґрад"154 і в тамошній кафедрі, в коронаційній каплиці, як сів на хвилину на лавці, так зараз і заснув. Але добряга Чайковський в пору запримітив, що мене між прогульковцями нема, вернувся, збудив мене і забрав з собою.

1 знову вистава, і знову вечеря, на яку запросив нас наш гостинний господар, пан Шведа, власник аптеки на Старім Наместі. По вечері пішли ми на морожене до турецької кав'ярні, де кельнери були турки в тюрбанах і в своїх узористих халатах. З нами був Василь Яворський, відомий політичний діяч в Бережанщині та в Новім Санчу на Лемківщині. Веселий, дотепний чоловік, великий охотник до жартів, носив коротку чорну бороду і досить скидався на турка. Грошей йому не бракувало, бо мав нафтові уділи і так звані проценти. Самим мороженим і навіть чорною кавою по-турецьки не вдоволився: казав подати коньяк чи лікер якоїсь незвичайної марки. Кельнер, що ходив як мумія і не відзивався, бо був турок, не спішився й не приносив ніякого напитку. Яворський повторив своє бажання раз і другий, а за третім узявся за боки, зробив грізну міну і зарепетував буцімто по-турецьки:

— Шахум алахум, буком побіяхом, холєра азіятіка, пурга!

Наш турок зігнувся в чотири погибелі, склав руки навхрест на грудях і пролепетав чисто брідським діалектом:

— Ентшульдіген, пурец, айх вар нур цво монат ін Константінопел, нур цво монат.

Наш стіл зайшовся гомеричним сміхом, усі сусідні також, господар недобрим оком подивився на нас, але не слушно, бо на другий день, як оповідають, про цю сцену поширилося по всій виставовій площі й до його "правдиво турецької кав'ярні" нахлинуло ще більше гостей, ніж перед тим.

Пізно вночі, а краще сказати, над раном, вернулися ми додому. Наш гостинний господар провадив нас. Високий, заживний, з палицею, як із булавою, вдавав тамбора від війської оркестри. Я ледве ноги волочив за собою. П'ять недоспаних, або й цілком безсонних, ночей. Насилу роздягнувся, упав на отоману й заснув, як муха.

І був би спав Бог знає як довго, коли б не збудив мене грімкий голос: "Сплюху, пора вставати!" Буджуся, протираю очі і довго не можу прийти до себе. Де я і звідки тут узявся? У голові шум, як у млині. Гуркотить залізниця, співає "Боян", грають органи "Гриця", тисячі людей пересуваються з павільйону до павільйону, хрупотить пісок на виставовій площі... Ага, це Прага. Ось яка вона, та Злата Прага!

Дивлюся, а доктор Чайковський також сидить на ліжку й очі тре руками, тільки Гладшювич зливається вже зимною водою при умивальні. А наш господар стоїть на порозі і сміється: "А то сплюхи, 17 годин переспали, і ще їм мало! Збирайтеся скоро, бо нас чекає робота!"

Зібралися і пішли до роботи.

Не знаю, чи тому, що я ще молодше виглядав, ніж був, чи, може, завдяки білому фільцовому капелюхові, що мені купив у дарунку Чайковський, і тій турецькій краватці, яку я дістав від Гладиловича, досить, що чеські студенти й студентки приставали до мене й випитувалися, як нам, українцям, у Галичині живеться? Я розказував, що знав і як знав, не забуваючи також про наших русофілів та їхні затії. Навіть не запримітив, що за мною стежать два "юноші" з-під прапора москвофілів Геровських155 із Здоровенними, буцімто буршівськими, а на ділі з бандитськими палицями. Отож коли раз верталися ми з вис-тавової площі на Старе Наместі і я відстав трохи від свого товариства, бо задивився на якусь виставу, ці много-надійні "юноші" кинулися на мене з палицями.

На щастя, мої добрі опікуни почули крик, прибігли і напасники щезли, як камфора. З тої пори я вже був обережніший.

У Празі, ясна річ, мав я нагоду пізнати багато визначних чехів, чешок і словаків, як ось: Урбана Ваянського156, що пізніше перекладав мої поезії, Адольфа Черного157, котрому посилав я огляди нашої літератури до його "Слованского Світа", достойну пару Наперстків, Ружену Єсенську та інших. Я подивляв їх простоту в поведенні, роботящість і патріотизм — не на словах, а на ділі. Музей Наперстків158 був реальним виявом того патріотизму.

Дуже сильне, можна сказати, блискуче враження зробив на мене концерт нашого "Бояна" в празькім "Народнім Дівадлі"159. Я перший раз бачив великоміський театральний зал, так щільно заповнені ложі і всі місця, які лиш були.

Хор був великий, зіспіваний, голоси сильні, чисті, дібрані. Диригенти (А. Вахнянин і Нижанківський) такі, що кращих годі собі було уявити. У тенорах співав пізніший оперний співак Гушалевич160 (батько Гени Гуша-левичівної, відомої сопраністки берлінської королівської опери "Unter den Linden"). Чехи привітали нашого "Бояна" дуже сердечно. По кожній точці "Дівадло" гуділо й шуміло, як водопад. Зал довго не міг заспокоїтися. А коли заспівали "Закувала та сива зозуля" (диригував Остап Нижанківський), то цей ентузіазм дійшов до свого апогею. Крик і шум не заспокоювався так довго, доки хор не повторив пісні. Посипалися квіти і лаврові вінці ("Боян" дістав срібний).

Наші славні празькі професори, Горбачевський161 і Пулюй162, гостили диригентів і декого з хору вечерею. Загалом цей концерт був верхом осягів нашої прогулки. Він викликав серед чехів значне зацікавлення нашою справою, хоч до парламентарної арени його відгуки не долетіли. Чеські політики цікавилися тоді Росією куди більше, ніж нами. Росія — це був велетень, хоч і на глиняних ногах, а все-таки велетень, а ми, — що таке були ми, українці?

З великою силою нових вражень і з передсмаком того, що значить великий світ, вернувся я до моїх Бережан. Як же вони змаліли і змарніли!

Кам'яниці буцім у землю повростали, гори поприсідали, вулиці хтось поскорочував, вуличний рух смішно зменшився, люди буцім не ходили, а посувалися з пересічною скорістю слимаків. Тільки став на могутній греблі шумів з такою силою, як колись за моїх хлоп'ячих літ. А все ж таки, коли би хтось казав був мені вибирати між Прагою і Бережанами, я, не надумуючися багато, вибрав би ці останні.

У Бережанах відпочив я годинку-дві, подякував Чай-ковському за все добре й поїхав додому. Рад був на крилах летіти, бо ніколи ще так далеко від своїх не відлітав. Як же сердечно вітався я із усіма, як не міг набалакатися з батьком, мамою і ріднею! Як вони тішилися, що я цілий вернувся з такої далекої дороги. Певно молилися за мене, тільки того мені не казали.

— Постеліть йому скоро, — говорив батько, — бо він утомлений і сплячий.

Чиста постіль, відчинене вікно, рожі зазирають до нього і пахнуть, — кажіть, що хочете, а нема то, як у батька й мами. Всюди добре, а дома найліпше.

В ГОСТИНУ НА ПОДІЛЛЯ

Мале подільське містечко, декілька тисяч мешканців. Посередині ринок без ратуша. Три-чотири кам'яниці в стилі віденського ренесансу, а краще сказати, без стилю, і багато, багато домів та дімків, заїздів і склепів з балкончиками на дерев'яних і кам'яних стовпах, з віконцями й без них. Всі вони пооббивані вітром та пообштуркувані людьми під час ярмарків і худобою, що ранком переходить туди на пашу, а ввечір вертається назад. У вікнах висять клітки з пташками, що сумно співають, і стоять глечики з квітами, що цвітуть, мов за напасть. Та ще ви побачите у Цих вікнах жіночі голови, що цілими годинами торчать і Дивляться на ринок. Що вони там цікавого побачать — не знаю. Раз у рік линвоскок по линві туди й назад перебіжить, а там усі ті самі крами й крамики, той самий Рейвах, шум і крик. Одні продають, другі купують, а всі сеРДЯться чогось, кленуть і зневажають себе. Понад дахи заглядає на ринок церковна баня з блискучим хрестом і гостро затесана вежа костела.

Я також розглядаюся кругом за дядьковими кіньми — нема. Питаюся у заїзді, де вони звичайно стають — ще не було. Може, спізнилися, приїдуть. Що лиш полуднє, ще час. Тепер і так сонце дуже палить. Захвалюють, який то нині добрий обід. ІДУ і їм.

А по обіді донька хазяйки подає мені чорну каву і старий часопис. Бавить мене розмовою про останні події у місті. Вдаю, що вони мене цікавлять. Так минає година, дві і три. А коней як не було, так і нема. Мабуть, щось непередбаченого зайшло і не приїдуть, бо коли б мали приїхати, то вже були б.