Казка мого життя - Лепкий Богдан
Я мав трохи дрібних — роздав.
Був би нову, чорну маринарку скинув з себе і дав котромусь, — так страшенно радів, що збувся тієї біди. На долині перед гімназією чекав на мене дядько Лонгин і забрав до себе на вечерю. Я був голодний, як вовк, але їсти не міг. Насилу заспокоїв голод.
Коні з дому чекали на мене. Сів на візок і поїхав. Коні буцім знали, шо мені спішно, й летіли, як птахи. В хаті ніхто не спав. Дожидали мене. Мама вийшли до брами.
— Як же там?
— Здав.
— Славити Бога, — більше нічого не могли сказати.
— Здав, здав! — пішло по цілій хаті.
Господи, хто годен гідно описати цю радість і цю першу спокійну ніч по матурі!
УКРАЇНСЬКА ПРОГУЛКА ДО ПРАГИ
Якраз у тому році, коли я здав матуру, була вистава в Празі. Я не дуже-то рвався їхати. Мені хотілося перші такі довгі вакації пересидіти в хаті. Я так любив село, жнива ^ чудові краєвиди Бережанщини, так був прив'язати до^ родини, — пощо мені шукати розваги десь по чужих, Д&-* леких краях? І так маю їхати по вакаціях до Відня, до академії мистецтв.
Але батьків приятель, Андрій Чайковський, намовив батька, щоб я поїхав. Казав: "Не скоро буде така добра нагода побачити Чехію і її культурні надбання. їхатимемо окремим поїздом, з хором "Бояна", з представниками наших товариств, з визначними людьми. Це також має своє значення". Поти намовляв, поки не намовив.
І поїхали ми Лібром (себто кіньми фіакерника Лібра) до Зарванички, а звідти залізницею до Львова. Заїхали до покійного Дам'яна Гладиловича, що був швагром Чай-ковського і мого дядька Лонгіна Глібовицького. Гладило-вич, знаменитий педагог і діяльний патріот, зробив на мене незабутнє враження. У розмові про наші актуальні справи він усе вмів сказати щось цікаве й доцільне, слів на вітер не сіяв.
На вечерю забрав мене Чайковський до Нафтули137, бо мав там із кимось побачитися. Я перший раз був у вели-коміськім ресторані, що славився своєю вепровою печенею з картоплями та з капустою і своїм окоцімським пивом. Ні вепровою, ні окоцімом я не захопився, натомість здивувало мене, що до Чайковського все хтось підходив і вітався з ним сердечно. Були це його знайомі, що поприїздили з різних міст і мали разом із нами їхати до Праги.
На другий день оглядали ми, щоправда, тільки в переході, Львів. По Бережанах зробив він на мене величезне враження, зокрема св. Юр138 і Волоська церква139, бо наші установи, такі, як "Просвіта" й "Наукове Товариство ім. Шевченка"140, містилися тоді ще в дуже тісних і бідних локалях. Одинокою прикрасою "Просвіти" був великих розмірів портрет Федоровича141, а ціла бібліотека тов. ім. Шевченка зберігалася в кількох невеликих шафах, таких, як на одяги. Вхід до товариства був у брамі старого готелю Жоржа, одно— чи двоповерхової кам'яниці з великим подвір'ям. У тім подвір'ї на першім поверсі був зал "Фрозіну", де грав звичайно наш театр після того, як йому відмовили зали "Народного Дому"1 . 9І> Вже не пригадую собі, коли від'їхав наш поїзд, але ііам'ятаю, що на двірець вийшла сила народу, знайомих і сьояків тих, що їхали. Прощанням не було кінця. Аж наш мужеський хор вийшов із возів, уставився на пероні й заспівав "Крилець, крилець"143. Хто був на залізничім двірці, прибіг послухати, бо й було що почути. Хор великий, голоси сильні й чисті, співаки в знаменитих настроях — їхали в широкий світ, — молодість розпирала їм груди.
Гучні оплески, й на загальне бажання заспівали "Над Прутом у лузі"144. А тоді трубка і "Прошен всядаць". Ще раз обійми, цілунки, виклики: "Щасливої дороги!", "А пишіть!" — і поїзд рушає з місця. Мають білі хусточки, простягаються руки з поїзда й до поїзда — їдемо.
Я вже другий раз в житті так не їхав. Ціла валка возів, а скрізь самі свої люди. Та ще які! Цвіт молоді, еліта нашого громадянства, показ жіночої краси. Багато в національних одягах, Венгринович, як гуцул, з дзьобенкою, тайстрою і топірцем. Жаль тільки, що не зголив чорної борідки в клин, бо гуцули з бородами не ходять. Степан Федак, тоді ще молодий адвокат, де ходить — жартує.
Прогулку провадить професор Володимир Шухевич145. Через рам'я на ремінці мужеська подорожня торба. У руці олівець і нотатник: все щось записує, то гуцульські етнографічні матеріали від гостей з-над Прута й Черемоша, то найвсілякіші бажання членів прогулки.
Хором заправляє професор Анатоль Вахнянин, старший поважний громадянин. Але й він не від того, щоб посміятися та блиснути своїм небуденним дотепом. Його помічником є Остап Нижанківський, автор "Гуляли, гуляли" та "Окрушків", красунь, якому рівного не легко знайти. Високий, стрункий, синьоокий, легко скучерявлена чуприна. Розмріяні очі під цвікером, на вустах нерозгадана усмішка — митець.
Наш поїзд надзвичайний, його нема в так званому розкладі їзди. На малих станціях не стає, зате на великих зупиняється довше. Тоді виходять з міста делегації, виголошують промови. Вахнянин, Шухевич і ще деякі із старших громадян відповідають, а хор співає "По морю, по морю" та "Гей же до чарки, мій брате!" Не з огляду на слова тих пісень, лиш тому, що їх мелодія така грімка і жвава, що просто пориває слухачів.
Ті зустрічі й пргаіти на чеській території прибирають спонтанічний характер. Жінок закидують квітами, мужчин —, папіросами й цигарами. Підносять адреси й альбоми міст.^
Для мене все це таке нове й незвичайне, що я сиджу в гарячім вагоні, мов одурманений. Забуваю про сон і втому. Але не забув про них наш незрівнянний провідник, професор Шухевич. В одному з більших міст замовив готелі, щоб ми виспалися та набрали сил до дальшої дороги. Та куди там! Ще ми не вспіли обмитися й перебрати білля (спека була страшенна!), як в готелі, куди заїхав Шухевич, появився посадник міста в товаристві ще двох панів із міської ради та просив, щоб наша прогулка зробила місту честь і прийшла на вечір до тутешнього "Сокола"147.
Хоч як утомлені, пішли ми на цей вечір. І не жалували. Я перший раз побачив, що таке чеський "Сокіл". Гарний будинок, великий зал. Показ гімнастичних вправ аж до фехтунку на рапіри й флорети включно, по вправах вечеря з чеськими національними стравами і зі славним чеським пільзнером. Обслугували нас не кельнери у фраках, а "слєчні" в коротких спідничках з вишиваними запасками та в блузках, прибраних кружевами й мережками. Може, й не було між ними надто багато гарних, зате всі були здорові, рум'яні і жваві. А які ввічливі та щебетливі! Провінціональний хлопець, що недавно тому здав матуру, почувався несміливим та збентеженим тією ввічливістю й не знав, як має дякувати за ті трикольори, що ними його так щедро обдаровувано.
По вечері малий відпочинок, прохід по сокільськім городі, а там танці. Заграла сокільська оркестра, і молоді чехи з українками й українці з чешками пішли в танець.
Коротка літня ніч і — "як гарно сонце сходить!" Який чудовий світ! Як добре бути молодим і здоровим! Тільки чого ті очі, мовби хто до них піску насипав, чого вони так печуть? А тут про спання нема що й гадати, бо треба їхати далі.
Та недалеко ми заїхали. ^На якійсь станції казав нам професор Шухевич висідати.
— Поїдемо на снідання до замку графа Гарраха, славного своїми споминами про Валленштайна.
Як поїдемо, то й поїдемо! Професор Шухевич не любив, щоб йому противитися, був із покоління Євг. Олес-ницького148, Олександра Барвінського'49, Анатоля Вахня-нина, тих наших визначних мужів, що їх буцім Бог створив на провідників народу.
Заледве ми вспіли обмитися на двірці, як заїхало яких, може, сорок повозів, карет і ляндо з замку графа Гарраха. Замок був високо на горі, гора крутиться спіраллю. Ми з Чайковським, Теофілем Гладиловичем і ще з двома-трьома панами, яких прізвищ вже не тямлю, їхали в однім із перших повозів. Я озирнувся і гадав, що це казка. Мові якийсь велетенський карусель закрутився в моїх очах, з поводами, з кіньми і з панями в різнобарвних сукнях, крутився так довго, поки не закрутилося в голові і поки чоловік не став собі гадати, що це гора крутиться разом із нами.
Самого графа не було на замку. Спроваджував нас його управитель і пояснював історію цього великопанського гнізда. Я 30-літню війну знав дуже добре, і з підручника, і з праці Фрідріха ІШллера, тому-то кожна подробиця незвичайно мене цікавила. А вже багатства й розкоші, які я тут побачив, просто ошоломили мене.
Снідання, і то таке, що й за добрий обід стало б, подали нам у парку. Ранок, свіже повітря, казковий краєвид веліли нам забути про всі невигоди дотеперішньої мандрівки.
Аж ось і Золота Прага.
Добра то річ їхати прогулкою, та ще з таким провідником, якого ми мали. Не треба журитися ні картами їзди, ні клунками, ні що будеш їсти, ані де будеш спати. Все за тебе обдумано і все для тебе підготовано. Але-але! Навіть така їзда має свої недостачі. Ти зв'язаний гуртом. Куди громада, туди й баба. Не можеш затриматися довше на якімсь місці і при якомусь предметі, що тебе особливо зацікавив, тільки мусиш іти далі, туди, куди йдуть інші.
Але у Празі так якось добре складалося, що мене цікавило здебільшого те саме, чим цікавився мій добрий опікун Андрій Чайковський. Ми відбивалися від гурта й самі давали собі раду. Чайковський дуже любив історію, був трохи слов'янофілом (Шевченкове: "Щоб усі слов'яни стали рідними братами"), я почув від нього не одну цікаву подробицю про чеське минуле й теперішнє.
Празькі готелі в часі вистави були переповнені. Виста-вовий комітет призначив для нас квартири по приватних домах. Я з д-ром Чайковським та Фільком Гладиловичем
(так ми його називали в родині) попав до аптекаря Шведи, що мав свою "лєкарну" на Старому Наместі.
Був це або старий кавалер, або солом'яний вдовець, якого жінка виїхала на село на час літніх канікул, а він залишився сам з лакеєм, кухаркою і покоївкою у великім старосвітськім родиннім мешканні. Дістали ми там простору спальню з двома ліжками й отоманою. (Отомана, ясна річ, припала мені.) Наш господар був здоровий чех, "бон віван", кожної хвилини готовий випити жахливу кількість пільзнера та посміятися грімким, безжурним сміхом. Він уважав своїм господарським обов'язком показати нам не лиш найцінніші пам'ятники празької старовини, але й щонайкращі тамошні ресторани. Провадив нас із палицею вгору, як із булавою, з якоюсь веселою чеською піснею на вустах.
