Казка мого життя - Лепкий Богдан
Молодші, може, й забагато часу витрачували на пилку й на кічку, що за моїх часів була їх найбільш улюбленою забавою, може, літом забагато купшшся, а зимою совгалися на ставі. Старші, знов, зокрема ті, що вже мали двадцять кілька літ, любили собі навіть у карти кинути, у Швадрона в круглі заграти або в крамничці "На сходках" випити пляшку тонкого вина, але й на такі тяжкі гріхи бере-жанські педагоги дивилися не по-професорськи, лиш по-батьківськи. Господар класу закликав до свого кабінету, картав і грозив, катехит кричав, часом директор сказав своє тверде слово, іноді конференція ухвалила кілька годин карцеру, й на тім кінчалося. Прогнання з гімназії належали до дуже виїмкових випадків. Що лиш коло 1890, як вже директора Куровського не було, стали проганяти за політичні провини. Але й то не багатьох стрінула така жорстока кара.
У такій гімназії і під проводом таких учителів ходив я вісім літ до бережанської гімназії. Ні одного класу не повторював. Свідоцтва мав, як кажу, раз кращі, а раз менше блискучі, це вже моя вина, бо я забагато часу присвячував рисункам, читанню книжок та писанню чужих завдань, а деяких предметів, як ось математики та фізики, не любив і мало їх учився. А все ж таки з пустою головою з Бережан не вийшов, так само не вийшов я ані фізичним, ані моральним калікою. Як чого мені не дали Бережани, то сміливості й відваги пробиватися крізь життя. Але це вже не вина ані школи, ні вчителів, так складалися мої життєві умовини. Мною безнастанно піклувалися батьки, дідо й тітки. Я був найстарший син, внук і сестрінок.
ЩЕ ЗНАЙОМІ
Образ Бережан під кінець вісімдесятих та з початком Дев'ятдесятих років минулого століття був би неповний, коли б я не згадав ще про деяких людей та про деякі події.
У першу чергу приходять мені на гадку Андрій Чай-ковський97 та Дам'ян Савчак.
Перший із Самбірщини, славної своєю ходачковою Іцляхтою, другий лемко, що до кінця життя не позбувся ані своєї лемківської вдачі, ані тамошньої говірки. Чай-ковський прийшов до Бережан як адвокатський кандидат, ^вчак як суддя.
Обидва були приятелями мого батька. Савчак майже однолітець, Чайковський від батька й Савчака на кілька літ молодший.
Оба мали помітно гарні жінки. Савчакова з генеральського роду Домбровських, Чайковська з Гладило-вичів, сестра професора Дам'яна Гладиловича98, одного з визначних наших культурних і політичних діячів. Наталя Чайковська, брюнетка з великими, зеленкуватими очима, з добрячою, сумовитою усмішкою, Савчакова, синьоока, жива, життєрадісна, обі вносили з собою в товариство, в яке увійшли, ті окремі настрої, що їх лиш гарні й достойні жінки внести можуть. Хоч молоді були і незвичайної краси, поводилися так, що навіть найгостріші дензори повітової моральності не могли їм ніякого закиду зробити. Були окрасою бережанського жіноцтва, а їхні доми вогнищами нашого культурного й патріотичного життя.
У Чайковських перебувала старша сестра пані Чай-ковської, Олеся. З нею оженився мій дядько, Лонгин Глібовицький, по втраті своєї першої дружини Іванни Голінатівної з Коцюбинець. Наші родини посвоячилися. Вони часто відвідували себе. Савчаки також. Я, тоді ученик IV гімназійного класу, дуже любив, як Чайковські приходили до нас або ми йшли до них, бо Чайковський був оповідачем з Божої ласки. Живої вдачі, дотепний, дуже добрий оборонець у справах карних, до того офіцер з боснійської війни99, як стане, бувало, розказувати, то наслухатися не можна. Живцем переносив чоловіка у ті події, що про них розказував. Людей малював, як живих, вдавав їх спосіб говорения, рухи, міміку облич, все одно, чи брав теми з війни, чи з судового залу розправ, чи з життя ходачкової шляхти. Так само, як мій дядько Омелян. Куди краще балакав, ніж писав. Тут не пера треба було, а грамофонової пластинки. Та ще співав гарно, зокрема жартівливі пісні.
Не знаю, чи котрий з наших акторів співав краще: "Ой під вишнею, під черешнею, стояв старий з молодою, наче з ягодою".
Іншої вдачі був Дам'ян Савчак. Високий, стрункий, з русявою борідкою в клин, ходив злегка похилений, буцім спомини лемківських гараздів і студентської, не так давньої біди пригнічували його. Ніяк не міг позбутися лемківських наголосів і вживав деяких лемківських слів та зворотів. Не пив, у карти не грав, так, як і Чайковський, зате любив поїхати на село та під церквою або в священика, по відправі, побалакати собі з господарями, хоч знав, що влада не дивилася на те добрим оком.
Савчак, Чайковський і мій батько, а згодом також отець Михайло Мосора, що прийшов до Поручина по моїм батькові, й Тимотей Старух зі Слободи освідомили й піднесли культурно Бережанщину так, що стала вона з колись глухого голосним повітом. Так само й сусідня Ро-гатинщина, дякуючи таким світлим одиницям, як панотці Городецький, Яворський, Розлуцький та інші, освідомила-ся дуже скоро, чого найкращим доказом була тамошня українська приватна гімназія, зорганізована й вивінувана якнайкраще.
Бережанщина, Рогатинщина й Підгаеччина творили тоді виїмково свідому українську округу. Коли я був у четвертому класі, впав на нашу родину дуже важкий удар. Не стало мого доброго діда. Ще цілий рік сиділи ми на бере-жанськім приходстві, бо парохією завідував отець Соневицький. Але по році треба було виноситися з ампірового двірка до партерового дому в Ринку, де була аптека Дурста. Забракло прегарного саду, чудового виду на Бережани й доброго повітря. Я ходив, як замотиличений.
Раз у полуднє, по школі, замість на нове мешкання, що було коло самої гімназії, побіг, як бігав цілих сім літ, на Олімп. Відчинив хвіртку, перебіг кам'яні сходи на ґанку і що лиш у першім покою прийшов до себе і зрозумів, що я в чужій хаті. Зніяковів. Перепросив нескладними словами нових мешканців і, засоромлений та засмучений, з прибитим серцем, побіг на нове мешкання у Ринку. Тільки питалися, чого я так спізнився на обід, а я довго не міг їм відповісти, бо жаль стискав мене за горло. Але і в Ринку не мешкали ми довго. Тітки виїхали до Поручина, а мене дали на станцію до пані Глібовицької, нашої далекої своячки, на Місточку. Вона, вдовиця по священику (з дому Рудницька), мала свій власний дімок і тримала Учеників на станції. З її синами Денисом, Софроном і Климом, пізнішим професором математики в Перемишлі, я дружив. Було мені там добре і не чужо, але брак свіжого повітря, до якого я привик був, мешкаючи в діда, погано відбився на моєму здоров'ї. Я став хворіти. Вигнався, як тичка, змарнів і кашляв. Ходив заспаний, як кіт. Тільки завдання для других писав і читав, читав, читав, що лиш у руки впало. Між іншим повісті Достоєвського. Вони мене нервували до краю. Напроти, коло хреста, мешкав маляр Хомик. Тільки й було моєї розваги, що піду, бувало, до нього й дивлюся, як він малює образи до сільських іконостасів. Зі мною мешкав також мій приятель Гургула. З ним ходив я на проходи дорогою аж до Лісник. Він читав виклади польської літератури, я одним ухом впускав слова, а другим випускав, поки не сіли під деревом та не стали балакати про свої рідні села і про свої родини. Що там тепер і як там тепер? — це були наші найлюбіші теми. А життя українське в Бережанах і в повіті розвивалося з дня на день щораз буйніше. Бережани дістали окружний суд і скарбову дирекцію. Між судовиками прийшов радник Кашевко, скарбовим директором став Василь Яворський, патріот, пізніший організатор Лемківщини.
Обидва люди багаті. Яворський навіть дуже багатий, власник нафтових теренів і копалень. Не потребували вони тремтіти за свої становища, працювали для народу. Яворський мав чудовий тенор, його мрією був добрий хор. Згодом оснували в Бережанах "Бояна", що був одним із кращих у краю. Кашевко став головою "Бесіди"100. По селах виростали, як гриби по дощі, "Просвіти"101, а згодом також і "Січі". Гімназійні ученики, хоч не явно, а все ж таки брали участь у тій праці, розуміється, лиш старші, і то деякі, спосібніші.
Та це вже здебільшого діялося тоді, як я пішов на університет до Відня.
А поки що треба було здати матуру.
ЖИТТЯ І СЦЕНА І
Мандрівний польський театр. Мабуть, Возняковського102. Товариші ходили на вистави, пішов і я. Як же не піти? Грали Словацького "Мазепу"103. Я читав цю драму й захоплювався нею, цікавий був, як вона вийде на сцені. Особливо цікавив мене сам Мазепа,
козацький син і королівський паж, любимець короля і — жінок. Заверниголова і лицар. Ще й який!
Хто грав Мазепу — вже не пам'ятаю. Давно вивітрились з моєї голови враження, що з ними вийшов я того вечора з театру. Та одно певне: актор, що грав Мазепу, не вдоволив мене. Був він дуже й дуже далекий від того Мазепи, що малювався в моїй уяві, коли я читав драму Словацького. Мандрівний артист рішуче не доріс до свого завдання. Вітер від степу і подих пахощів з будуару жінки воєводи, салонові форми і козацька щирість, а до того ще й вірш, що грає всіма привабами мистецького слова, — ні, ні, це було понад сили молодого мандрівного актора. Зате дуже подобалася мені жінка воєводи, Амелія. Також молоденька акторка, але дуже талановита, що вчулася і зрозуміла свою роль. До того мала дуже милий орган мови. Слухалося її слів, як співу. У першім акті вона говорить небагато, грає рухами й мімікою лиця. Але ті рухи, особливо в полонезі, що його провадить сам король Ян Казимир, були не тільки незвичайно граціозні, але й достойні. Була це велика, хоч, мабуть, не дуже-то щаслива пані. Забувалося про недостачі в одязі, в декораціях і в оркестрі, бачилося гарну й достойну магнатку...
Снилася мені.
На другий день позимніло, пустився дощ зі снігом, така погода, яка часто-густо буває в нас в половині листопада.
Я чекав на товариша в сінях одної кам'яниці... Вечір, нудно...
Хтось надходить... Дрібні жіночі кроки... Розмова: "От і вже зима, — каже один голос. — А мій плащ вітром підшитий і короткий, лиш по коліна. Зимно!"
А другий голос на те: "Мені не тільки зимно, але і в ноги мокро. Підошви — одна велика діра, а підзолювати нема за що. Просила директора, навіть ринського не має..."
Це ті самі, що вчора виступали в "Мазепі".
Одна грала каштелянову, друга Амелію.
Каштелянова нарікала на свій вітром підшитий плащ, Амелія на діряві черевики.
Нарікала тим самим, таким милим для уха голосом, ніби співала...
Скільки разів приходила мені на гадку та молода артистка мандрівного театру.
Вчора грала велику паню, а нині нарікає на воду в черевиках...
