Казка мого життя - Лепкий Богдан

Мешкав у хаті директора Чачковського, мав величезний сад, город і городець на квіти. Плекав овочі, городовину й квіти такі, яких ніде не було. Боже борони, щоби йому ученик приніс фіалки, конвалії або рожі. Всі це знали, й ніхто не важився приносити. Але не знав того новик, що недавно прийшов до Бережан з Бучача. Поставив на кафедрі перед годиною Дуткевича розкішну китицю рож. Дуткевич глянув і став вибирати з китиці одну по одній. "Ця з городу Мерля, — казав, — ця від бурмістра, оця від каноніка, а ця... — хвилина мовчанки, — а ця від мене. На, маєш, візьми собі назад!"

Язик мав гострий і дотеп небуденний. Як кого прит шпилив, то вже пиши пропало.

Та ще одного зі своїх професорів забув я згадати, а саме мазура Глінського, історика. Він прийшов до нас із заходу, саме тоді, як ми в п'ятому класі брали реформи Гракхів9].

На першій лекції виложив і спитався: хто це повторить?

Я встав і повторив дуже докладно. Глінський видивився на мене: "Бій же ся Бога, а ти що маєш у тій великій голові?!"

Я спаленів.

З тої пори повторював кожний виклад, діставав відзначаючі ноти і при матурі не здавав історії, що було величезною пільгою.

Майже рівночасно з Глінським прийшов Микола Ба-чинський. Учив латини, греки й української мови. Середнього росту, кріпкої будови тіла, носив коротко стрижену бороду і мав примівку: "Так єсть отже". "Так єсть отже, пане добродію, ти на нині лекції не навчився". Прийшов до Бережан старорусином, та незабаром став не тільки свідомим, але й діяльним українцем. І не тільки він, але й ціла його родина: жінка, сини й доньки. Добродійка Ба-чинська піклувалася бурсою для бідних селянських хлопців, себто другою нашою бурсою в Бережанах, де батьки привозили харчі із села і не потребували платити за своїх синів готівкою. Харч був невибагливий, селянський, мешкання також. Пані Бачинська брала живу участь в усіх наших товариствах і в усіх імпрезах. Доньки співали всі в "Бояні", виступали в аматорськім театрі і т.д. Сини, Володимир92, пізніший відомий політичний діяч, Теодозій, суддя, Євзевій, теперішній парох Бережан, і Омелян, музика, гімназійний директор, уже молодими хлопцями заправлялися до народної праці. Володимир ходив по читальнях, виголошував відчити, організував "Січі"93, всюди було його повно. Незвичайно спосібний, знаходив на це час, а вроджена проворність давала йому змогу робити так, що влада не придиралася до нього. Селяни к^или його, навіть москвофіли, яких не бракувало в повіті. Його товаришем у тій роботі був Зенон Кузеля94 й ще декілька інших, таких, як вони. Та це вже дещо пізніші часи. За мого побуту в гімназії Микола Бачинський був відомий як добрий, але суворий професор. В дійсності що лиш від нього почалась у нашому класі систематична і солідна наука рідної мови, а саме від хрестоматії Омеляна Ого-новського, тоді одинокого, справді доброго шкільного підручника. Була там старослов'янська граматика, приспо-соблена до читання й розуміння пам'ятників нашої старої літератури. Мусили ми її вивчитися напам'ять, що нам не дуже-то подобалося. І всі пояснення до текстів, зокрема до "Слова о полку", треба було знати, бо як ні, то діставав двійку, себто недостаточну ноту. Взагалі проф[есор] Бачинський звертав на граматику пильну увагу, хоч і знання історії літератури також вимагав. Домашні завдання треба було писати не від руки, а солідно, бо як ні, то професор не тільки дав недостаточну ноту, але ще й скартав учени-ка, а часом і зшитком жбурнув. "Гадаєш, що коли це рідна мова, так можна нею що-будь і як-будь писати? Я тебе переконаю, що ні, — так єсть отже, пане добродію! Перше подумай, а тоді що лиш пиши, розумієш?"

♦

Отаких учителів мав я в бережанській гімназії. Одні мене вчили довше, другі коротше, від одних більше навчився, від других менше. Часом з їхньої вини, а часом з моєї. В п'ятому класі ріс я, немов на дріжджах, і ніяк не міг виспатися. Часом на годині засипляв, такий був утомлений і безсилий. Зокрема, на годині математики, якої не любив, бо мене куди більше тягнула до себе філологія. Фізики вчив нас дуже добрий фізик, Єзьорський. Він любив експериментувати. Приносив з фізичного, доволі багатого кабінету якийсь прилад і починав дослід. Але мало коли він удавався. Прилад часто-густо мав дефект, що його в Бережанах годі було направити, й експеримент не вдавався, а час пішов намарне. Так було не з одним. До історії заохотив мене вже в нижчій гімназії професор Карло Равер, пізніший автор шкільних підручників. Викладав він такою гарною мовою і так живо, що я, слухаючи, приміром, викладів про греків, переносився цілою душею ген далеко в Елладу95, яка протягом двох соток літ створила таку незрівняно високу культуру.

Одною з причин, що я вчився нерівно, раз діставав на свідоцтвах відзначаючі ноти, то знов тільки добрі були, були, смішно сказати, домашні завдання: українські, польські й німецькі. Писав я їх легко й діставав знамениті ноти. Помітили це товариші а навіть ученики з вищих класів і просили, щоби їм написати завдання. Я був хлопцем м'якої вдачі, не міг відмовити і писав тих завдань не раз п'ять, шість одного дня. Не навчився лекції, а завдання понаписував. Раз було так. Мешкали зо мною два семаки, чи навіть восьмаки (я був у п'ятому класі). Один поляк, а другий українець. Обидва паничі, сини багатих батьків. Гарно вбиралися й ходили на танці до школи Скварчинського на Сівку, над ставом. Раз, вечором, збираються вони на так званий "комітет", аж один з них каже: "Ах! Ми забули, що завтра маємо віддати Штайне-рові завдання "Гадки й почування на вид зоряної ночі". Як не віддамо — двійка, а писати нема коли, бо пізно вернемося додому. Знаєш ти що? — звертається до мене. — Напиши нам, але коротко, щоб ми на паузах у школі могли переписати".

Я випрошувався, казав, що воно неможливо, щоб п'ятак писав для семака чи для абітурієнта завдання, — не помогло. Пиши й пиши!

1 я написав. Минув якийсь там тиждень, приходимо на обід зі школи, і оба мої клієнти гладять мене по голові і кажуть: "Справуйся так далі". Штайнер дав "дуже добре" і казав, що дав би був відзначаючо, коли б не дві похибки орфографічні.

Відтоді мусив я їм писати всі завдання, хоч як не раз часу не мав.

Навіть при матурі прийшлося писати, якщо не цілі завдання, так хоч диспозиції перше для других, а тоді що лиш поспішно для себе. Але як же не було писати сусідові, що мав 28 літ і вже навіть у війську служив. Він не мав коли падати при матурі. І подумайте: цей сусід був пізніше начальником залізничної станції і під час великої війни96 заладував мене з родиною до возу "сорок мужа, шість коней", коли пришилося перед ворогом утікати. "Ти мене рятував при матурі, — казав, — так я тобі віддячуся тепер".

Коли я нині, з такої далекої перспективи, дивлюся на висліди педагогічної праці бережанської гімназії, то мушу признати, що були вони незвичайні.

Бо не забуваймо, що Бережани — це в повнім значенні слова провінціональне містечко. До залізниці (до Золочева або до Бурштина) було тоді щось шість чи сім миль, ні музею, ні публічної бібліотеки не було. Молодь обмежувалася до того, що їй давала школа. Брак залізниці в місті не давав біднішим спромоги поїхати до Львова, піти до великого театру, оглянути музеї, тамошні гарні церкви тощо. Не один із нас перший раз бачив залізницю що лиш по матурі, як їхав записуватися на університет. Тоді побачив також кінний трамвай і газові лампи, ще без сіток.

А все ж таки з Бережан протягом одного століття вийшло так багато визначних людей, як, може, із ні одної середньої школи в краю.

Що ж було причиною тих осягів?

Гадаю, що в першу чергу дух, який витав над бере-жанською гімназією, ота щаслива сполука свободи з почуттям обов'язку. Ученики могли не боятися, але й мусили вчитися.

Вони шанували своїх учителів, але й учителі їх не зневажали. Була традиційна границя, яку ні одні, ні другі не переступали. Добрий і мудрий директор оберігав її. Дбав, Щоб нікому не сталася кривда. Дивився, щоб учителі не вимагали ані забагато, ані замало від своїх учнів і щоб Учні не надуживали доброти своїх учителів. А якщо молодий, початкуючий учитель не міг собі порадити з хлопцями, то видно було, що не мав він педагогічного хисту. Директор був господарем і провідником школи. Інспектор візитував її раз на кілька літ і дивився на висліди праці Учительського збору, а не на те, чи вчителі точно притримуються згори накинених інструкцій. З годинником у руці ніхто не вчив. Ніхто не визначував, скільки хвилин має тривати стара лекція, а скільки нова, ніхто не казав учителеві, як він має стилізувати питання, ніхто його шкільної праці не путав усякими "вільно й не вільно". Мудрий директор знав, що найкращі висліди здобуває учитель, який вчить так, як йому досвід диктує, який у науку свою душу вкладає і не боїться, що шкільна влада кожної хвилини знехтує його спосіб навчання. Директор не нівечив індивідуальності вчителя, а вчитель не нехтував індивідуальності ученика. А між учителями були дійсно індивідуальності не будь-які. Досить пригадати Соневицького, Дутке-вича, Шпіцера. Були це люди великого знання й немалого досвіду. Не ходили, як воли в ярмах, не дрижали перед владою, не гнулися перед інспектором, кожний із них був свідомий своїх прав і був готовий боронити їх кожної хвилини.

Мало котрий тримався підручника, як сліпий плота, мало котрий зазначував нову лекцію словами "звідси —-доти", знали силу живого слова й розуміли, що добрий виклад і навіть повільний диктат робить більше враження, ніж друковані листки.

Те, що кожний учитель мав свій спосіб навчання, ніяк не шкодило науці. Навпаки, кожна лекція мала свій характер і викликала свій окремий настрій.

Не було нудно в класі. Одно тільки лихо, що деякі вчителі все ж таки вимагали забагато, як ось, приміром, класичний філолог Гарліцький. На його годину навіть спосібніші ученики мусили приготовлятися три або й чотири години. А ще як на той самий день припали години Шпіцера, то треба було недоспати ночі, щоб не піти не-приготованим до школи. Знав це директор і казав відповідно робити розклад годин, а при так званій про-моції та при класифікації промовляв за учеником. Так тоді й менше спосібні ученики хоч іноді й повторювали деякі класи, а все ж таки гімназію кінчали.

З поведениям учеників також всіляко бувало.