Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Помилувавшись ратушею, що, мов дзвіниця, тяглася в небо своею вежею, вони пішли в'юнкими вуличками на Старокиївську фортецю-гору. Михайло знай озирався на величезну статую Феміди, яка стояла з мечем в одній руці і з терезами в другій над самим входом до ратуші. Не менше вразила його й фігура з міді архістратига Михаїла, що ударяв сталевим списом у пащу змія, як тільки били вгорі на вежі дзигарі.
— Оце так диво!
— А в темряві при кожному ударі списа із пащі іскри сиплються, — всміхаючись, сказав Григорій.
— Подивимося?
— Аякже. На те й приїхали.
З узвозу видно стало увесь Поділ. Оточені Дніпром, Почайною й двома валами, церкви, хати й садки при них кормилися, мов на базарі люди. Лише подекуди викреслювалися не дуже чітко майдани, вулиці й двори цехів. Біля Притики стояло безліч рибальських човників з тонкими щоглами і трохи більших суден. По Дніпру снували сонно, розморені безвітрям, спекою, два-три вітрильники. А над Трухановим зелено-жовтим островом на сонці зблискували,
неначе срібні, чайки.
— Яка краса, який безмежний простір! — зітхнув Михайло.
— Київ... — промовив Григорій коротко. У грудях його знов защеміла терпка жура, щось невиразно схоже на почуття, що виникає лише при зустрічі з давно залишеним чарівним рідним краєм. І не гадав, що так запала в душу ця златоглава і сто разів руйнована високочола мати всіх руських міст, чи городів, як сказано у літописця Нестора... Цікаво, чи стародавні люди також любили красу природи? А може, тільки сонце, яке їх гріло, та літній теплий дощик, в якого кожна крапля була зерном? Але чому ж вони селилися в таких місцях, що й досі є наймальовничішими — на берегах, ще й на високих кручах?..
— Напевно, предки наші були поетами, — сказав Михаиле, немов підслухавши його думки. —Або філософами...
— Чи просто воїнами, — відповів собі й Михайлові Сковорода. —У Серпухов! я чув таке прислів'я: "Не до жиру, быть бы живу". Город — це не поезія, а огороджений з усіх боків валом та частоколом шматок землі, де заховатись можна від ворогів, відбити напад, перечекати лиху годину. На лихоліття ж не поскупилась доля цього уславленого старого міста. Як глянеш у глибину віків — то тільки хто його не воював! Свої, чужі... І всі палили, нищили, стирали з лиця землі. А він стоїть, наш стольний Київ, неначе фенікс, який воскрес із попелу...
— Ви так говорите, мов народилися й зросли у Києві, — лукаво мовив хлопець.
— Бо він — сама історія! — гукнув Григорій і рушив далі, вгору. Біля воріт він зупинився й заговорив неквапно, тихо, але схвильовано, про наболіле: — Дивитись гірко, як легковажно, байдуже проходять люди мимо свого минулого...
Михайло почервонів.
— Моє минуле — мов комариний ніс, — сховався мерщій за жарт. — Неповних двадцять років...
— Людина, яка шанує, знає і любить історію свого народу, живе не вік, а стільки, скільки її народ, її земля, країна, — вів далі так само тихо, ніби роздумуючи, Сковорода. — Мені здається іноді, що я ходив з Олегом на Візантію, хрестив киян із Володимиром, обороняв ці стіни від Батия, громив із Хмелем шляхту і визволяв з Сірком братів із ханської неволі... Минуле — скарб наш, коріння, жили, що напувають нас земними соками і без яких ми не розів'ємося і повсихаємо. Минуле нас згуртовує, дає снагу долати труднощі, а ще — надію, і, мабуть, це найголовніше і найпрекрасніше. Як без надії жити?! Не сподіватися, що завтра зійде сонце, не вірити, що день розвіє темряву, що зло впаде й на його місце прийде добро, наука, щастя... Це не життя, це животіння!
Він знову стих, замислився. Але коли зійшли на гору, у Старокиївську фортецю, де двоє з кожних трьох зустрічних були солдати. Сковорода вернувся до філософії:
— Знання минулого дає нам змогу пізнати глибше свій народ і себе в ньому. Найогидніше — це яничари, перевертні, які застряли нанівдорозі, свого цураються, а до чужого не дотяглися. Усе хороше па своєму місці та в своїй мірі, і все те красне, що е природне, чисте і непідроблене... — Помовчавши, він посміхнувся: — У Петербурзі я надивився на наших мавп напудрених, що позабували, яка їх мати народила й вигодувала! Щоправда, тепер і в Києві, та й в нашім славнім Харкові, таких до біса телепнів... Оце Михайлівський золотоверхий собор, ровесник Лаври, — вказав рукою на височенний величний храм і взяв за плечі хлопця: — Поглянь, як будували ми з тобою, коли столиць теперішніх ще не було й на світі!
Біля Софії їх наздогнав гурт майстрових, одягнених хто у міщанські, а хто в козацькі строї. Напідпитку, веселі, збуджені, дядьки зривалися співати щось сороміцьке, перекидалися словами, жартами. З'поміж гуляк впадав у вічі високий широкоплечий вусатий дід. Простоволосий, грізний, він ішов рішуче, гінко, ніби міряв ногами вулицю і прикидав на око, що й де прибрати або поставити.
Сковорода хоч не одразу, але впізнав у цьому дідові уславленого майстра діл кам'яних та архітектурних Степана Ковніра.
— Поглянь сюди, — штовхнув Михайла, що роздивлявся храм. — Оце Ковнір, який поставив дзвіницю Братського монастиря...
— Де, де? — стенувся хлопець.
Немов почувши, що тут про нього мовиться, Ковнір спинився, окинув пильним поглядом двох пілігримів, які так довго і так захоплено тупцюють біля Софії, й ступив до них.
— Милуєтеся? — спитав суворо.
— Добридень вам, пане Ковніре, — скинув бриля Григорій. — Таки як бо гарно!
Ковнір примружив очі, мов приміряючися до урочистої старої церкви.
— А як ти відаєш, що я Ковнір? — спитав небавом.
— Хто ж вас не знає в Києві!
— Так ти киянин?
— Ні. Я тут учився в Академії. А це приїхали вдвох ось із хлопцем із Харкова, щоб подивитися на славне місто...
— Хлопці! — гукнув Ковнір. — ПроСІТЬ гостей! Не осоромте цеху каменярів і митців-муровщиків!
— Ласкаво просимо!
— На хліб, на сіль!
— Та на горілку!
— До Мотрі в гості!
— До Мотрі, братці! Ми ж не були ще в Мотрі! Каменярі взяли під руки Сковороду й Михайла і потягли до шинку. Крик, регіт, галас — мов увесь Київ з'юрмився у нині тихе місто Ярославове.
Метка шинкарка вибігла аж за ворота стрічати дорогих гостей. Закудкудакала, защебетала:
— Господи, Степан Дем'янович! Яким це вітром? Давненько ви не були у мене. Зводьте, прошу, гості дорогі! Варваро, Варко!
Служниця винесла на срібній таці велику пляшку й чарку, і господиня із власних рук почастувала спершу Ковніра, а потім інших. Подаючи Михайлові, вона лукаво сяйнула синіми, як бірюза, очима:
— А де ж це ви взяли таку дитину? Ну просто квіточка! — і залилася сміхом, як соловейко піснею. Михайло зачервонівся.
— Це гість наш, із Харкова,— пригладив Ковнір розкішні сиві вуса.
— Не роззявляй роток на чужий шматок! — додав рябий вертлявий каменяр, ущипнувши Мотрю.
— Тпрусь! — тупнула вона ногою і повернулася знов до Михайла: — Пий, пий, козаче. А може, тобі принести моні? Михайло рвучко випив, закашлявся.
— Ой лишенько! — удавано злякалась Мотря.— Що, пташечко, попало не в те, де хліб, а в те, де паска? — Повівши звабно стегнами й, неначе кішка, вигнувшись, вона розсипала блакитні іскри погляду і попливла, як пава:— Прошу до хати, гості дорогі!
У шинку було завізно, гамірно. На покуті, порозстібавши тісні мундири, сиділи довкола пляшки москалі. Вони, видати, були давненько тут, бо розмовляли криком, та ще и усі разом. Посеред хати, немов без батька діти, пили похмуро козаки. Імператриця їх поробила сиротами, а незабаром (чутки ходили) поробить підданцями чи пікінерами... Ледь не в порозі, за невисоким довгим столом гуляла київська й захожа з усіх-усюд сірома. Тут веселилися, як хто хотів, бездумно, щедро й відчайдушне.
Шинкарка прибрала стіл неподалік шинквасу й удвох із Варкою на величезних тацях принесла для майстрових печене, варене, горілку, мед, вишнівку, слив'янку та чужоземні вина.
Каменярі й митці-муровщики аж очі вирячили, до краю вражені такою розкішшю.
— Мотре, ти при своєму розумі?
— Ти ж нас із торбами пустиш!
— Не скигліть, дітоньки,— втішала їх шинкарка.— Це пан Ковнір замовив, а ваше діло пити і заїдати...
— Ковніру слава!
— Віват!
Зраділа братія метнулася до ватажка, але старий їх зупинив спокійним, владним жестом.
— Сідайте, хлопці, бо передумаю. Ми заросилися, а наші гості, мов ще й не снідали...
— Ми снідали. В монастирі,— сказав Григорій.
— Вхопили шилом патоки,— всміхнувся майстер, садовлячи насамперед гостей.
Каменярі притихли, взяли в облогу стіл. І почалася трапеза. Пили і їли дружно. Напевно, так і трудилися ці невгамовні люди, без зайвих слів, невтомно, сплавляючи руками й розумом в одне прекрасне ціле вапно і камінь, красу і міцність. У них були великі грубі руки робітників і обличчя святих пророків. Вони, звичайно, знали собі ціну, проте не чванилися; поважали свого ватага, але не лестили, не плазували перед його особою. Та й сам великий майстер не козирився перед простими смертними, а розмовляв і пив та їв, як рівний з рівними, хіба що старший віком.
На третій чарці Ковнір спіткнувся й, лише пригубивши, відсунув геть.
— Чого ти, батьку? — затурбувалися каменярі. — Горілка кепська?
— Ні, оковита добра, — зітхнув старий. — Літа не ті... Сімдесятий — це вам не жарти! Вже щось здоров'я, хлопці...
— Оттакої?
— Та що з тобою?
— Аз слаб і немощен...
— Го-го-го-го!
— Згадай-но, батьку, як ти кулачив старосту!
— Так то ж коли...
— Ти й зараз, батьку, ведмедю шию звернеш! Старий примружився, пригладив вуса й, не поспішаючи, поважно випив.
— Оце по-нашому, по-каменярськи! — гукнув Рябий і теж хильнув на радощах.
І раптом у шинку стало тихо. Москалі й ті замовкли, пооберталися до сусіднього стола. Похмуро, важко, — як і пили, — з-за нього встали козаки, розрахувались золотом і, брязкаючи кривими шаблями, суворим гуртом посунули до дверей.
— Гуля козацтво на власних похоронах... — сказав хтось журно.
— Не пропадуть, — додав Рябий. — Ми ж ось живемо...
— Живемо? — перепитав Ковнір. — Ми скніємо, а не живемо! Хто я такий?
— Ти архітектор, батьку, великий майстер! — гукнули дружно каменярі. Мабуть, не вперше чули таке запитання.
— Великий підданець, чернецький раб! — ударив Ковнір об стіл долонею. Помовчав трохи й заговорив з такою тугою, що в Григорія закам'яніло серце: — Вже сімдесят, життя прожито... А що зробив я, що збудував...
— Побійся бога, батьку, — устряв Рябий.
