Золоті копита - Логвин Юрій
Довелось свою частку здобичі продати, щоб розплатитись із боргами. Нічого, продав коня, ще й два гульдени лишилось на гульки… Коли приходить лист із прикордонної фортеці, що їм потрібен добрий стрілець. Бо дуже, мовляв, вже близько почали підходити турки. І комендант з великою радістю і чимшвидше вирядив мене у дорогу. Бо почала його донька задивлятись на мене. Особливо, коли я грав на моїй чарівній лютні і співав ті пісні, що мене навчив венецієць… Отож, сів я на свою муцу татарську кобилку, взяв у руки свою прекрасну лютню і потрюхав на південь. І моє лошатко зо мною. Я граю на лютні, а воно дріботить поруч своєї матки, ну просто витанцьовує. Всі, хто нас на шляху зустрічав, всі милувались моїм лошатком. А спека в ті дні там була страшна. Зараз у нас у полудень припікає, але і рівняти нема чого з тією спекотою, що впала тоді на Дунантул… Їхав я, їхав, співав та співав, поки горло пересохло. І вирішив я спинитись, викупатись і перепочити. А коли спека спаде, продовжу свій шлях. Спустився я з дороги в долину до річки. Знайшов над річкою затишну купу старих верб. Напоїв своїх гривастих друзяк, поставив їх у затінок… Та річка була там дуже вередлива — то слаба течія і глибоченні ями, то шалено мчить по каменях, гоготить так, що і крику не чути. Ну й, звичайно, може об ті камені не те, що людину, а й коня розбити… Відійшов я від своїх коней трохи вниз по течії і заліз у затишну ковбаню. Розлігся на округлих камінчиках — відмокаю від поту і пилюки. І душа аж мліє від такої насолоди в таку спеку. Коли чую крізь шум води, ніби сміх і галас на тому боці. Підвівся я з купелі і визираю з-за кущів. І бачу: на тому боці, майже навпроти мене, на тому боці дівчата купаються. Як побачили мене, почали дрочитись: і так, і так виставляються… З кошиків черешні дістають, дразнять-кличуть: "Іди до нас. Черешень дамо. "Знають, сучі дочки, що ніхто тут, може, на півмилі річку не перейде, та й не перепливе.
Омелько замовк, притишив хід і ніби до чогось прислухався.
Малий теж мовчав, пригадавши, як батько Омелько розповідав, розповідав, а тоді замовк, ніби заснув. А потім продовжив розповідь, як би й на мить не переривався. Так і зараз батько Омелько замовчав. А малий не питав його, чекав, коли козак сам почне далі розповідь.
Омелько йшов із заплющеними очима, міцно і, водночас, сторожко тримаючи вуздечку. І знов йому гула у вухах шалена річка, хлюпали і бризкали прохолодні струмені.
На тому боці над мілкою затокою четверо голих чи то дівчат, чи то молодих жінок викручувались, гасали, дрочились. Показували одна на одну: які у тої гарні цицьки, а в отої — які округлі сідниці, чи он у тої волосінь кошлата. Ну, тоді, побачивши, що вони нічого не стидаються, вийшов і собі з-за кущів. Руки підняв угору, м'язи напружив, живота втяг, а півень у нього вже стримів, як кілок. Дівчата як побачили, почали сміятись, за животи хапатись. Показують пальцями, що в нього півень маленький. Тільки одна товстуха якось мляво рухається, піднесла руку до очей, щоб відблиск від води не бив у очі, і приглядається до Омелька. А дівчата чорняві казяться — за цицьки одна одну хапають, за сідниці щипають, себе по животах ляскають, свої груди долонями стискають докупи і на Омелька наставляють.
Не витримав Омелько і кинувся у шалені струмені. Понесло його, закрутило, кілька разів накрило хвилею з головою. Але він виборов це змагання із течією, виплив на повільні води. І коли зачепив пальцями камінне дно, став на ноги.
Його швидкою водою знесло може на сотню сажнів нижче купальниць. То йому довелось брести до них по мілкій, але бурхливій, воді. На берег було не ступити — кущі зависли корінням просто у пінисту воду. Як Омелько плив, у воді все у нього опало. Але тепер почало напружуватись. Дівчата чорняві якусь мить стояли із виряченими очима. А тоді з вереском похапали своє шмаття та кошики і кинулись вузькою мулистою стежкою межи густими вербовими кущами. Товстуха стояла мовчки, підпершись рукою в круте пухле стегно. Омелько наблизився і добре роздивився, які в неї величезні рожеві груди, обсипані наче золотим ластовинням. І обличчя, і шия, і плечі. Омелько кинувся до неї. Вона ж раптом метнулась і заскочила у воду. Зайшла по пояс у воду і почала вивернутою долонею плюскати на нього водою. Омелько побрів на неї, не відвертаючи лиця від струменів води. І ось він вхопив її за мокрі гарячі плечі і притяг щосили до себе. Але вона вислизнула із його обіймів, оступилась і з плюскотом гепнулась у воду. Вода накрила її з головою і вона почала захлинатись. Омелько, не гаячи й миті, підхопив товстуху і витяг її на самий уріз води, на гарячий рідкий намул. І вона розвела ноги. І він з першого поштовху загнав їй півня до самого кореня. Вони вовтузились у рідкому гарячому намулі. Але Омелько відчув, що ця товстуха ще не зовсім роз'ятрилась, і тому не поспішав, але намагався занурюватись якомога глибше і сильніше. Щоб вона відчула всю його силу. І коли вона, зрештою, почала вся аж тремтіти, він кількома сильними і швидкими ударами докінчив справу. Товстуха зарепетувала на весь голос, засучила ногами. І почала хапати жменями намул і мазати Омелькові лице і спину… Потім вони піднялись, зайшли у воду і, не змовляючись, почали один одного обмивати від намулу… Коли вони відмились, вона показала: "Ходімо поласуємо черешнями…" Вони сиділи один навпроти одного, їли черешні і стріляли черешневими кісточками один в одного. Їй це страшенно сподобалось, особливо, як Омелько поцілював їй у сосці…
— Ото, синку, зробив я дурницю. Поперся, добра б йому не було, на той берег. До тих чорнявок. Ні, брешу, тільки троє були чорняві. А четверта, Магда, була руда. Всі вони йшли на ярмарок, несли повні кошики черешень. Коли чорнявки побачили, що я перебрався через ту бурхливу річку, вони втекли. А Магда лишилась. Вона була просто вражена, що я не тільки наважився, а й неушкодженим подолав бистрину. Посміхається мені так приязно і запрошує скуштувати черешень та її коржиків. Потім витягає вона таку дивну пляшку — внизу пузата, а горло тонке і отаке довге. І каже, що це найсолодше угорське вино і дає мені, щоб я скуштував. Я так, може три-чотири рази ковтнув. А мені як зашумить у голові, як закрутиться. Отут би мені схаменутись, а я ще й ще ковтаю. Смішно мені зробилося, що я враз сп'янів… Був я геть п'яний, а все ж згадав про кобилку. Вийшов на берег із кущів. Дивлюсь на свій берег і не бачу ні кобилки, ні лошати. Як тверезий я поліз у воду, то тепер, геть п'яний, ні миті не вагаючись, кинувся у шалений потік. І нараз відчуваю: руки й ноги наче скаменіли, не хочуть мене слухатись і на дно тягнуть… Ледь-ледь не захлинувся і виповз на свій берег. Та якось вже вчепився за лози та й звівся на ноги. А ноги мене ну зовсім не тримають. Та треба йти шукати моїх рідненьких коників…
— Батьку! Ота Магда — вона чародійка і чародійським вином вас напоїла. — Е-е-е-е, синку. Тут не в чарах справа — я себе виснажив важкими військовими вправами. У мене тоді отакенні м'язи наросли. Від вправ я став сильним, як ніколи, а до пиття геть, ну геть, ослаб… Ну, підвівся я, щоб бігти та шукати коней. І тут, я-ак лупоне мене ззаду в потилицю. Раз! — все перекинулось догори ногами, розлетілось на всі боки. Прийшов я до пам'яті, а рухатись так важко, так важко… Тільки ступлю крок — біль б'є в тім'я і в потилицю, все в очах тьмариться. Їй Богу, якби міг плакати, то плакав би — легше б стало… Якось вже додибав туди, де лишив кобилу з лошам… Ні кобилки, ні лошати. На траві і по кущах розкидані рештки моїх лахів… Добре, що шапку в розвилку між гілками не помітили та шаблю не здогадались біля ковбаньки шукати. Але піхви поцупили. І сідло татарське лишили — дуже примітне. Позбирав все, що лишилось. Підперезався сагайдачний ременем поверх сорочки, бо й штани забрали, повісив лук і сагайдак. Пов'язав сідло з порожніми торбами і на одне плече поклав. Голу шаблю на друге плече і виповз на шлях… Чвалаю битим шляхом — а ні де ні душі. В голові раз по раз наче хто з мушкета стріляє. Як крізь туман бачу: ось і село на обрії об'явилось. Але зовсім мені млосно зробилось. Зійшов я зі шляху та сів під деревом. І не доберу: чи то я умліваю від болю, чи дрімаю від слабості… Коли щось рипить і наче гуркотить. Визирнув я обережно з-за дерева. Бачу: товстий дядечко, наче на корчмаря схожий, штовхає поперед себе возика. І просто в ті зарості, де я притулився. І все він озирається, все обертається. І видно, дуже, дуже поспішає… Я від болю геть здихаю, але я якось напружився і вийшов з-за дерева. Як побачив мене цей товстун із шаблею в руці — як дремене геть. Пострибав, як кізонька, хоча отакенне черево мав. Возик він кинув. А у возику лежала ота сама мишаста сука. Помордована вона була страшенно. Шкіра з голови з половиною вуха висить на око. Обидві передні лапи перебиті. З розпоротої пахвини звисає петля кишок. Але ще дихала.
Сам я конаю від болю, а, вірніше, від слабості. Але шкода мені стало: живе сотворіння. Пов'язав їй лапи ликом — щоб не сіпалась. Перетяг з возика на чисту траву. Першим ділом запхав кишки в рану. Взяв свою голку улюблену — чогось вона в мене була на рівна, а крива, і двічі прошив рану. А шити не боявся, бо бачив, як наш псар зашивав панського хорта після полювання на вепра. Ці падлюки поцупили мій турецький мушкет, але порохівницю, бач, лишили. А в ній було повно найкращого пилку від плавуна. Цей пилок і в затравочний порох найкращий, і для ракет незамінний. А як рани гоїть — ти сам на Лискові бачив. Присипав я зашиту рану та й заходився над мордою бідолашної суки… Перебиті лапи поприв'язував до паличок. Накосив шаблею здоровенну купу татарського зілля. І вмостив на ньому на возику підрихтовану суку. Та ще й вмостив на возик сідло і спорожнілі мої сакви. І попер возика по шляху… Дивна штука: почав конаючу суку доглядати — і самому стало легше. Довго я йшов, довго й важко. Але, зрештою, дійшов до Чорної фортеці… Збіглася вся залога і поселяни, що фортецю ремонтували. Всі, як один, вирячились на мене. А я кажу їм, щоб коменданта покликали. Вийшов комендант і почав кричати на мене, чого я в такому вигляді і де я пропився? Я не став йому нічого пояснювати, тільки витяг листа із шапки і подав йому.
