Золоті копита - Логвин Юрій

На третій день почнеться переміна. Тоді тільки зорітимуть на небі зірки. Лиско тут ходив — він нас і вночі виведе на старі козацькі проходи. А вони вночі не рипнуться… Диви, як Бубка — сьогодні він розкошує. Кулешу не просить, все кістки мордує…

— Батьку, розкажіть, що далі було. Я спати зовсім не хочу.

— Ні, синку. На сьогодні досить! Завтра рано встанемо. Треба все ретельно передивитись, перепакувати і далі, далі козацькими проходами. Омелько розрівняв теплий пісок поруч із земляною пічуркою. Постелив свій жупан. І поклав на одну полу малого, а другою його накрив.

— Спи! Сьогодні вже я казанок почищу — і помию. Бубка тебе стерегтиме. Спи…

8. ТУРЕЦЬКІ ПСИ

Малий прокинувся на урізі ночі, коли ще на чорній небесній бані несамовито сяяли всі зорі. А тонесенька скибка місяця, що перейшов у свою останню квартиру, горіла розплавленим сріблом.

Було так тихо, що чулось все: як дихають Буланко і Лиско, як далеко за долиною деркотить дрімлюга, як бо-зна де бреше лисиця. І все заливало дзюрчання цвіркунів — головних музик липневої ночі.

Бубка кудись зник. Певно тому й прокинувся хлопчик, що пес не грів йому більше спину.

Не було під сосною і козака. "Невже оце батько досі чистять казан і відмивають біля джерел начиння? А може де пішли полювати і Бубку взяли з собою? А вони мені сказали, щоб я не боявся, бо мене стерегтиме Бубка". Малий хотів покликати Бубку. Та не наважився, йому наче заціпило. Здавалось, що десь тут поруч щось діється невідоме. Він прислухався. І справді, його вухо вловило незвичні звуки — наче тупотіння якесь, і з невеличкими проміжками часу наче легенький свист. Малий потихеньку виліз із козачого жупана. І навкарачки, потихеньку, завмираючи і спиняючись, поповз до краю груда. Він проплазував стежкою межи тернинами і визирнув з-за останнього куща. Внизу, на малесенькім лисім клаптику землі горіли чотири свічки. Якраз по чотирьох кутах. По самісінькій середині цього клаптика крутився батько Омелько. Голий по пояс. Шаровари, закасані до колін, роздувались при швидкому русі, мов спідниця. На голові не смушева шапка, а накручено шовковий пояс. Омелько, ні на мить не спиняючись, крутився з права наліво. Босою лівою ногою він ніби встромився в заглибину, а правою сильно, швидко відштовхувався. Розкручувався все швидше і швидше. Після кожних семи обертів підстрибував і шаблею рубав повітря. Помахи шаблі прискорювались, свист повітря все посилювався. Вертіння перетворилось у шалені стрибки із блискавичними ударами шаблі.

Вогники свічок тріпотіли, коливались, схилялись до землі, але не згасали.

Хоч малий ніколи не бачив чародіїв і не знав, як вони чаклують, та зразу зрозумів — це чародійство.

Тим часом козак досяг такої швидкості, що здавався велетенською живою дзи? ою межи чотирьох палахкотливих свічок.

І враз він… ніби, ніби до половини занурився під землю! Зробив кілька шалених обертів. І раптом викинув руку із шаблею вперед. За один розмах зрубав вогонь усіх чотирьох свічок.

Темрява засліпила очі хлопчикові. Тільки з чорної глибини світився один червоний волосок догораючого? ноту.

Якихось певних звуків хлопчик не міг розрізнити, бо до дзюрчання цвіркунів додались чи то схлипування, чи то приглушене хихотіння в кінці долини.

Хлопчика почало трусити.

Потім його вдарило гарячим і всього облило потом. Він порачкував назад, назад до сосни, швидко і тихо. Боявся повернутись спиною до схилу.

Приповз під сосну, заліз у жупан. Знов кинуло в холод. Він закрутився у цупкий суконний жупан. Жупан міцно тхнув болотом, свіжим дьогтем і козацьким потом.

"Що робити, що робити? Виходить, батько, названий, — а чародій? А як мене теж зачаклує! Треба тікати! Почне сіріти — втечу! А зараз прикинусь, ніби сплю… Од татар втік і від чародія втечу! І Бубку заберу…" Від тих думок малому відпустило, і напливла на нього тепла млость, і він розчинився у важкім сні.

У нього стугоніло і калатало серце від сильного жару, було важко дихати… І ще з обох боків крізь жупан боляче тиснули соснові корені. У голові паморочилось, ставало млосно. Він наче гойдався в сідлі на коні, а не лежав під важким козацьким жупаном. Від спекоти в нього пересохло в роті. Спробував вилізти з-під жупана, щоб піти до ручаю і напитись холодної води. — Синку! Куди ти пнешся — впадеш під копита! — Схилився над ним Омелько — довговусий, зарослий тижневою бородою.

— Га?! — Скрикнув малий і розкліпив очі. — Я пити хо-чу, пити хочу! — Слава тобі, Господи! Пий, синку, пий! Зразу легше стане. — Омелько однією рукою підняв за плечі малого, другою притиснув до пересохлих вуст баклагу. Малий зробив кілька ковтків.

— Гірка вода. Від неї нудить.

— Пий, синку! Це від лихоманки. То ти надихався отам в долинці гарячого болотного повітря, коли ми зілля зрізали. От тебе й почало тіпати. Ти й марив і зовсім зомлілий лежав.

Малий підвів голову і обдивився навколо. Побачив, що він висить на ношах межи Буланком і Лиском. А ноші зроблено з двох довгих жердин, козацького жупана і липового лика. Жердини добре прив'язані до сідел.

Буланко іде попереду — Лиско позаду.

— Батьку! А Лискові важко. У нього рани…

— Нічого. Тільки дві ранки ще не затяглись. Але шисти їх не торкаються. Твій Лиско вже оклигав, тепер твоя черга. Видужуй — швидше в сідло сядеш. — Батьку, дайте ще зілля! Я хочу на коня сісти.

— Оце козацька розмова! Пий та видужуй. Зілля заговорене.

Малий кривився, морщив носа, здригався, але пив.

— Батьку, а ви псів заговорили? — По якомусь часі спитав малий, прикриваючись від сонця ліктем.

— Ще на псів силу витрачати? Та я їм у падлі підкинув цар-зілля. Як знайдуть собаки нашу стоянку, обов'язково падла вхоплять. Ні собака, ні вовк, ні лисиця не можуть падло обминути! Коли ми з тобою дійдемо до Козацького броду, зілля їх задушить.

— А як це задушить?

— Ну, це страшна таємниця. Від цар-зілля нема ліку. Від нього і кінь всохне, і людина і, звичайно, собака. Боронь Боже! Давати цар-зілля — і великий гріх, і страшенний злочин. Цар-зілля вживають тільки несамовиті, прокляті Богом і людьми, злочинці. Якби не погані прикмети та не скрута з твоєю лихоманкою, ось тобі, синку, святий хрест, ніколи б не те що собаці, але й яничарові не поклав би.

— А як вони не візьмуть падла?

— Еге! Я ж тобі кажу, що собакам, вовкам та лисицям падло — то лакітки. Вони, як знайдуть падло, то качаються по ньому, і тоді біжать до своїх родичів. Ті їх обнюхують і собі біжать по запаху падла скуштувати… Ще й ведмідь любить падло, але тут ведмедів немає… Ну, а якщо вовки й лисиці наїдяться отруєного падла і здохнуть, то що? Ти сам бачив — скільки нашого християнського трупу подзьобаного та об'їденого по шляхах валяється. Якщо поздихають звірі-трупоїди, то на мені і гріха нема!.. А ці гади, бач, женуть за мною… Бог мені свідок — я ж їм турка, мою лицарську здобич, віддав. А вони хотіли ще й тебе забрати. Щоб ти їхньому пану за кріпака був?! Двічі тебе хотіли сиротою зробити! І мене хотіли полонити. До ката на допит і тортури віддати. Ще й стріляли в мене. І ще вони божевільного чоловіка зацькували собаками. А це що — не гріх і не злочин?! Отож, коли їхні пси пожеруть принаду і сконають, то чи буде на мені гріх? А не буде… А вони лишаться без своїх псів-людоловів. І якщо ти зовсім одужаєш — я з ними битимусь. Якщо будеш слабенький — втечемо від них нашими проходами. Отож, синку, ти не бійся. Їм нас не схопити, як би вони не пнулись.

— Батьку! Не бійтеся, що я їх боюсь. Я тепер нікого не боюся.

— Справді не боїшся. Чого це.

— Бо ви, батьку, чародій! Ви їх зачаруєте?.. А де Бубка?

— Бубка на аркані, щоб не вернувся та не вхопив падла. Сердиться він на мене, але я не хотів легковажити. Немає живої тварі без слабини… В однієї іспанської пані, знаменитої і багатющої, була дуже коштовна сучка.

Отакісінька, як цуценятко. Розумна на диво…

— Розумніша за Бубку?

— Куди там Бубці!.. Але собака є собака — тільки виведуть її вигуляти, обов'язково людське гівно знайде і нажереться…

— Батьку, а у вас був свій собака, ну зовсім свій?..

— Не собака, а сука була… Може не така розумна, як у тієї герцогині сучка, але дуже вірна. А завбільшки така, що може вдвічі більша за Бубку. — Невже такі собаки бувають?

— Бувають ще більші. Але то вже інша справа. Тих собак я лише бачив. — Де ви їх бачили?

— Та в Гішпанії, коли втік з полону від маврів. Вони там охороняли гішпанські фортеці. А на шию їм вдягають обручки із сталевими колючками. — Для чого?

— Щоб ні вовк, ні чужий собака не могли їм горло перегризти. А людина не могла задушити.

— От би нашому Бубці зробити колючу обручку!

— Дай час, і обов'язково зробимо, тільки спочатку цих псарів кривавих упораємо. Зараз найголовніше, щоб вони наш слід не загубили до самого броду. Ми повинні йти так, ніби ми не знаємо, що вони за нами женуться. Для цього треба на видних місцях вогонь розводити, десь якусь гілку, ніби вона нам заважає, зламати. Десь на молодій липці пас лика зідрати… Нам з тобою, синку, потрібно, щоб вони підійшли десь за днів два після нас до Козацького броду. Там із чверть милі до броду дорога йде у вузенькім ярку із крутими стінами. Точнісінько така, як ота дорога, де я своє перше геройство учинив. Коли тільки вони під'їдуть до броду, ми за їхньою спиною перегородимо дорогу. І вони у пастку потраплять…

— А в нас возів нема!…

— Молодець, синку 1 Бачу, в тебе голова козацька! Та на те, що нема у нас возів, є рада. Там над самісінькою дорогою ростуть старі липи. Ми одну чи дві липи підрубаємо. Коли ті проїдуть майже весь ярок, ми повалимо підрубані липи. Вони впадуть і завалять дорогу. Отоді я з ними і побесідую. — Батьку! Ми за спиною їм липами загородимо дорогу, а вони тоді од нас через брід перебредуть і втечуть на той берег.

— Добре мислиш, хвалю. Але щоб не перейшли броду, я перед самою водою ямки покопаю, гострі кілочки у них постромляю… Зараз нам треба привести їх до броду. Яке там місце гарне — сам побачиш. Цей берег низький. Лісом порослий. Але перед самим бродом, ліворуч над дорогою піднімається земля, як здоровенна, просто велетенська, кругла могила. І на ній старезні кучеряві липи. На тому боці трохи вище берег і весь кам'яний. Навіть скелі, завбільшки з хату. Межи скелями вузький прохід до броду.