Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан
Але в такому випадку, який сенс був у знищенні фортеці, спордуженої під боком у Січі? Навпаки, її слід було фортифікаційно, а також людьми та гарматами зміцнити і перетворити на свою базу для вишколу повстанців і молодих козаків.
Сама наявність під контролем гетьмана такої фортеці викликала б у повстанців відчуття впевненості. Мало того, поруч можна було спорудити ще й традиційний польовий табір, який би прикривав фортецю з боку степової рівнини. Ми ж, — якщо покладатися на провідну версію науковців, — бачимо, що спочатку Сулима вщент зруйнував цю фортецю, а потім почав влаштовувати на її руїнах свій табір. Абсурд!
Так ось, залишивши неподалік руїн фортеці, у плавнях, сотню козаків, Сулима, за одними відомостями, відійшов на Січ, за іншими подався до Кременчука, щоб підняти на пов-стання тамтешіх козаків та населення. На мій погляд, ці версії не суперечать одна одній. Сулима справді міг побувати на Січі, щоб відзвітувати перед січовим лицарством та пере-дати йому частину трофеїв, особливо гармат, а потім виру-шити до Кременчука, і взагалі "на волость", піднімати пов-стання.
А вдаватися до цього слід було; розрахунок на те, що на зруйнування фортеці Польща відреагує дуже мляво, тому що коронний гетьман Конецпольський з основними силами армії перебуває в Прибалтиці, готуючись до війни зі Швецією, не справдився. До війни справа взагалі не дійшла, мало того, вже 12 вересня 1635 року, тобто через місяць після падіння Кодака, між цими країнами було укладено мирну угоду. Не виправдався і розрахунок на те, що поляки не на-важаться так одразу перекидати військо в південні степи, а коли й наважаться, то на це знадобиться багато часу.
Адам Кисіль, який виконував у цей час обов'язки ко-ронного гетьмана в Україні, проблему формування караль-ного корпусу вирішив просто, і для польської влади майже традиційно. Спільно з переяславським старостою Лукашем Жолкевським, вони виробили дуже простий, але дієвий план. Ящо чекати коронного гетьмана з військом, роздмухається справжнє велике повстання. А навіщо доводити до цього? Нехай українці винищують українців, козаки – козаків, тільки реєстрові – нереєстрових та повстанських. Як поясню-вав згодом цю ситуацію сам Адам Кисіль, етнічний українець за походженням, "поки Річ Посполита послала б сюди своє військо, ми б (тобто поляки та вірні королеві українці) тут, в Україні, всі загинули".
Зрозуміло, що в Варшаві знищення такої могутньої фортеці, та ще й упродовж однієї ночі; фортеці, яка проіснувала всього лиш місяць, викликало справжнісінький шок. Коли ж трохи оговтались, зрозуміли: козаки вирішили воювати на два фронти – і проти них, і проти турків. Але чи стане їм на це сили?.. Так чи інакше, а мерщій, мало не на-швидкуруч, замирившись зі своїми, донедавна непримиренними, ворогами – шведами, король Владислав IV кинувся особисто з'ясовувати, що воно таке діється на південних кордонах володінь...
У ролі "інспектора" виступив сам коронний гетьман, тобто головнокомандувач польських військ, Конецпольський. Одразу слід сказати, що, крім поляків, до його війська входи-ло й кілька підрозділів реєстрових козаків на чолі з полков-никами Ілляшем Караїмовичем та Іваном Барабашем. Їх і ви-користав безпосередній виконавець наказу "інспектора", польський комісар в Україні Адам Кисіль, щоб придушити, як він сподівався, ще в зародку, повстання Сулими.
А повстання розпалювалось. Об'єднавши загін, що штурмував Кодак, з іншими запорожцями та загонами повстанців, які вже почали сходитися з навколишніх країв, Сулима повів усіх їх на Чигирин, далі на Черкаси. Здобув сильно укріплений Корсунь. Армія його зростала день у день. По-стало питання: що далі? Київ? І – велика Визвольна війна з Польщею?
Можливо, так воно й сталося б. Іван Сулима був справді талановитим, розумним і досить авторитетним геть-маном та полководцем, щоб зрушити і повести за собою весь український народ. По суті, він уже розпочав ту справу, яку потім довершив Богдан Хмельницький.
Та, як уже мовилося, Адам Кисіль не збирався розгор-тати якихось бойових дій з повстанцями, воліючи вдатися до тактики хитрощів. Однієї ночі до табору Сулими прийшли Караїмович і Барабаш зі своїми козаками, завели балачку про кривди од поляків, питали поради, як перейти на бік повстанців. Сулима знав цих людей особисто, і йому й на думку не спало, що вони можуть бути польськими емісарами. При-йняв їх як товаришів – гостинно. Частував щедро. Та коли всі – у тому числі і Сулима та його заступник Павло Павлюк, разом з іншою старшиною, що була за столом, – поснули, зрадники пов'язали їх і привезли до польського табору.
Але це загальна канва подій. А ось як змальовує їх в уже відомому нам оповіданні "Над Кодацьким порогом" Адріан Кащенко (1858-1921), якому, згадаймо, належать документальні оповідання та історичні нариси: "Гетьман Са-гайдачний"; "Кость Гордієнко-Головко – останній лицар За-порожжя", "На руїнах Січі"…
"… Конецпольський урочисто дав присягу, що й во-лос не спаде з голови Сулими, бо він і сам, мовляв, шанує такого великого вояку й оборонця святого хреста. Тоді дехто з козацької старшини, а між ними й Ілляш та Барабаш, пішли до запорозького табору й упевнили Сулиму, що реєстрові козаки, як і під час повстання Тараса Трясила, хочуть перей-ти на бік запорожців. Сулима дуже зрадів, цілувався з реєстровими та просив скоріше переходити з козаками до його табору, щоб тоді разом ударити на поляків.
Другого дня всі шість тисяч реєстрових козаків увійшли і табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають із запорожцями до спілки; старші ж реєстровики робили своє діло. Вони ввечері пили та їли разом із Сулимою, а вночі, ко-ли той уже спав, заткнули йому рота, зв'язали руки й одвезли до Конецпольського, а той зразу ж, під великою вартою, ви-рядив його до Варшави. Кинулися ранком запорожці гетьма-на, аж його нема. Поки довідалися, що сталося, минуло півдня, і Сулима був уже далеко.
Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але ті ні в чому не були винні, старшина ж їхня, зробивши своє діло, не вернулася більше до запорозького табору. Довго держали поляки славного запорозького геть-мана у варшавській в'язниці. Королеві шкода було карати його смертю, як засудив сейм, бо в ті часи боротьби христи-янських народів з бусурманами Сулима був красою і cлавою цієї боротьби; проте польське панство вимагало у короля смерті козацькому гетьманові за те, що через нього повстанці-селяни поруйнували їхні маєтки, і нарешті король мусив скоритися панам".
Але, знову ж таки, це дещо олітературена версія. А як відтворює ці ж таки події у своїй монографії історик Голо-буцький? Ясна річ, тут маємо певні відмінності, проте зверніть увагу: науковець підтверджує, що повстанці справді влаштували свій табір на руїнах Кодацької фортеці. "Пус-каючи в хід обіцянки та підкуп, — читаємо в цій праці, — Кисіль підговорив частину реєстрової старшини, і вона пода-лася з реєстровими полками до Кодака. Та ще до виступу старшина послала до Кодака купку зрадників, котрі під ви-глядом утікачів повинні були проникнути в Кодак і сприяти захопленню фортеці. Зрадники наблизилися до фортеці і по-чали вмовляти запорожців впустити їх, оскільки за ними же-неться погоня – "ляхи хотять бити". Вони говорили: "прийміть нас до себе, щоб ми могли боронитися разом". Підозріваючи зраду, запорожці спочатку не повірили їм, а потім, піддаючись їх проханням та клятвам, все ж таки впус-тили до фортеці.
Незабаром до фортеці прибула реєстрова старшина з військом. Розпочалася тривала облога. Запорожці мужньо захищалися, відбиваючи один приступ за другим. Реєстровці втратили тисячу осіб убитими. Тим часом розпочалася зима. В фортеці не вистачало не тільки продовольства, пороху і свинця, але навіть дров. Захисники жорстоко страждали від голоду і зимових холодів. У цей важкий для них час посили-ли свою діяльність зрадники. Вони організували змову, схо-пили Сулиму та п'ятьох інших ватажків і видали реєстровій старшині.
Закувавши Сулиму та його товаришів у кайдани, старши-ни, які раніше обіцяли зберегти їм життя, відправили всіх до Варшави, панам на розправу. Інших запорожців поляки кара-ли на місці: іх спотворювали, відрізали носи та вуха і засила-ли на роботи в маєток Конецпольського – до Гадяча. Кодак потрапив до рук реєстровців, напевне, в самому кінці 1635 року".
Різними виданнями гуляє інша версія останньої битви Су-лими. Вона відрізняється тим, що свій табір повстанці нібито влаштували не в кодацькій фортеці, а на одному з дніпровських островів. Але, якщо це так, тоді зовсім по-іншому мала б виглядати сама битва, адже, перш ніж брати табір в облогу, реєстровцям треба було б форсувати Дніпро. Згідно з іншою версією, Сулиму нібито ніхто в повстансько-му таборі по-зрадницьки не захоплював, просто офицери-реєстровці вмовили його піти до табіру противника на пере-говори, а вже там...
Саме такої версії дотримується, наприклад, В. Сергійчук, який у праці "Іменем Війська Запорозького" стверджує, що офіцери реєстру підмовили оточення Сулими, переконуючи: "якщо не видасте Сулиму, всі загинете". А далі він пише: "Довідавшись про ці умови, гетьман разом із своїми найб-лижчими побратимами, зваживши, очевидно, всі обставини, передусім сили вірних козаків, вирішив добровільно здатися, одержавши від реєстровиків запевнення в тому, що їм гарантується життя. Насправді ж Сулиму з п'ятьма найближ-чими сподвижниками відіслали до Варшави, інших покарано на місці. Польський хроніст Окольський свідчить: "Вуха об-тято і послано в Гадяч насипати вали".
… Втім, які б версії ми не осмислювали, безперечним фактом залишається одне: "похмілля" для гетьмана виявило-ся найтяжчим із досі знаних – просто жахливим. Сулиму, Павлюка та кількох інших учасників "товариського" бенкету Конецпольський справді відіслав до Варшави. Якийсь час король не наважувався стратити Сулиму, оскільки той мав нагороду від самого Папи Римського і завжди носив при собі отой медальйончик із портретом Павла V. Але опосередкова-не заступництво Папи не врятувало гетьмана. На його лихо, у Варшаві саме перебували турецькі й татарські посли. Вони палали такою ненавистю до Сулими, а найбільше, як стверд-жував літописець Самійло Величко, не могли пробачити недавніх нападів на Азов, що зажадали від Польщі негайної – і то лютої – кари для нього.
