Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан
Річ у тому, що найзапекліший ворог повс-танців переяславський реєстровий полковник Ілляш Караїмо-вич із групою вірних старшин зумів утекти з Переяслава. Са-ме він, як засвідчував польський хроніст, домініканський че-нець Симеон Окольський, що служив капеланом у польсько-му війську, прибув до Бара, цитадель якого стала штаб-квартирою коронного гетьмана. І це він своїми розповідями про жахливі злочини, які чиняться повстанцями по містах і селах, по маєтках польської шляхти, збуджував ненависть поляків і до повстанців, і взагалі, до українців, до православ-ного люду.
Під враженням від його розповідей, коронний гетьман Конецпольський звернувся зі спеціальним універсалом до старост, до польських урядовців та власників маєтків, яким наказував усіх причетних до повстання, всіх бунтарів за-арештовувати і направляти до Бара. Історики вже не раз ци-тували ту частину універсалу, в якій коронний гетьман велів польським урядовцям карати жінок та дітей повстанців, а "будинки їхні знищувати, бо краще, щоб на тих місцях росла кропива, ніж розмножувалися зрадники його королівської милості і Речі Посполитої".
Розстрілявши Кононовича, козаки віддали булаву реєстрового козацтва Павлюкові, завдяки чому він став геть-маном не тільки повстанської армії, але й усього українського козацтва. Ну а помічника-заступника він знай-шов в особі Василя Томиленка, який ще недавно сам був гетьманом реєстру.
Про серйозність намірів козацьких вождів свідчить уже хоча б той факт, що почали вони не з бойових дій, а з універсалів, тобто спеціальних послань, що поширювались по всіх навколишніх територіях. Як поставилося до них населення? Чимало охочих відгукнулося; формувалися та, чим могли, озброювалися, нові повстанські полки. Одначе і повстанців ще було замало, і зброя сяка-така. То ж чимало новобранців так і не встигли пройти хоч якогось там військового вишко-лу. До того ж, заходилося на зиму.
Розпалювати повстання взимку – річ сама собою май-же безнадійна. А тут ще й ватажок його припустився серйозної помилки: замість того, щоб відвести повстанців ближче до Січі, де на допомогу йому завжди могли прийти козаки, які ще не приєдналися до бунтівників, і де на будь-якому з островів можна було витримати натиск поляків, він спорудив табір поблизу села Кумейки під Чигирином. До то-го ж, як з'ясувалося з подальших подій, і місцину було обра-но невдало, і сам табір виявився не дуже надійним.
А тим часом, як повідомляє історик Голобуцький, "В Барі почали спішно готуватися до походу на Задніпров'я. Ілляшу Караїмовичу було доручено поїхати до Білої Церкви і зібрати тих реєстровців, котрі не приєдналися до повстання. Конецпольський стягував до Бара з навколишніх місць час-тини коронного війська. Проте жовніри збиралися неохоче. Сміливі перед беззбройним населенням, вони тепер, коли йшлося про боротьбу з козаками, згадували про Курукове та Ведвежі Лози, і про те, що "війна з цими повстанцями не така вже й легка"… Лиш приблизно через три місяці, 7 листопада 1637 року Конецпольський зміг виступити з Бара. Коронне військо, яке, разом із надвірними частинами магнатів та заго-нами шляхти, нараховувало близько шести тисяч осіб, руха-лося на північний схід чотирма колонами, з тим, щоб зійтися під Білою Церквою, розташованою поблизу зони повстання. Командування військом було доручене Миколі Потоцькому".
Відтепер війна вже була неминучою. Та перш ніж пе-рейти до розповіді про перебіг повстання, згадаймо, що ще перед ним, за гетьманування Томиленка, Павлюк зібрав загін козаків і повів його у Крим. Ні, не для того, щоб воювати з кримчаками, а щоб допомогти ханові у його боротьбі проти буджацьких татар. Чому я згадую про це? Та тому що, допомігши свого часу ханові впокорити Буджак, гетьман Павлюк тепер мав усі підстави сподіватись на допомогу орди в його боротьбі з поляками. Він і сподівався, але даремно... Та й чекати на татар слід було не під Чигирином.
Може, саме тому, щойно Скидан зі своїм рейдовим корпусом прибув до Чигирина, гетьман, зробивши його своїм заступником, доручив йому командування військами, а сам, із невеличким загоном, подався на Січ. Формально – для то-го, щоб взяти там певну кількість гармат, але не виключаю, що, ще до свого прибуття туди, він послав гінців у Крим, до хана. І, можливо, розраховував, що вже на Січі дочекається прибуття якщо не самого ординського війська, то хоча б ханських послів. От тільки ні татарських загонів, ні ханських послів так і не дочекався.
Слід віддати належне Скиданові: почуваючись повно-правним керівником повстання, він почав розсилати по навколишніх краях гінців з текстом універсалу, в якому про-понував усім повстанським загонам прибути під містечко Мошни, що неподалік Черкас, де 29 жовтня мав намір про-вести раду отаманів. Керуючись цим наміром, Скидан і сам подався зі своїм корпусом під Мошни і розташувався табо-ром на річці Вільшанці, за п'ятнадцять кілометрів від злиття її з Дніпром, яким, як він чекав, із Січі мало прибути підкріплення.
Проте Павлюк прибув суходолом, маючи з собою лише вісім гармат. Запорожців він привів небагато, тому що близь-ко чотирьох тисяч із них воліли залишатися на Січі, на випа-док нападу татар. " З приходом Павлюка козацьке військо збільшилося до десяти тисяч осіб, — читаємо в монографії "Запорізьке козацтво". — Одначе озброєні були козаки дуже погано. " Не всі мають рушниці, — занотовував Окольський зі слів очевидця, — декотрі озброєні рогатинами, косами та со-кирами". Великої нужди зазнавали повстанці і в продовольстві – упродовж кількох років у Придніпров'ї три-вала засуха, причому вигоріли не лише хліба, але й трави… Реєстровців та запорожців було не більше чотирьох тисяч… Зупинившись у Мошнах, Павлюк та Скидан чекали підходу повстанських загонів із Задніпров'я. Протее козаки, що зібралися там під проводом Остряниці (понад восьми тисяч), а також загін отамана Кизима, який прибув з-під Києва, не поспішали з переправою на правий берег".
3
З приводу того, чому саме Остряниця не поспішав з'єднуватися з військом Павлюка, можна розпочинати цілу полеміку: і ріка почала братися кригою, але ще занадто тон-кою; і селяни-повстанці не хотіли залишати рідні краї, та ще й напередодні лютих морозів; та й, не виключено, що Остря-ниця міг очікувати, чим завершаться перші битви між право-бережними повстанцями і поляками, бо ж і сам він претенду-вав на гетьманську булаву…
Зрозуміло, що розгортати цю полеміку ми не будемо. Зараз цікавить інше: чому, так і не здобувши підтримки Остряниці, гетьман Павлюк повів своє слабко озброєне, значно менше за чисельністю від польського, військо під Ку-мейки, аби штурмувати добре укріплений, наснажений артилерією табір поляків? Якою логікою, яким розрахунком він при цьому керувався?
А слід завважити, що табір свій Потоцький завбачливо розташував у дуже зручному для оборони місці, адже з одно-го боку він прикривався великим болотом і річкою, а з трьох інших – возами, поставленими аж у десять рядів. Тобто про-битися через таку загорожу, не зруйнувавши її осадною артилерією, було практично неможливо. Тим паче, що, як свідчить хроніст, одразу за возами стояли добре озброєні во-гнепальною зброєю піхотні полки та гарматні батареї, а за ними чекала свого часу закута в панцирі кіннота. Не кажучи вже про те, що Потоцький мав на п'ять тисяч вояків більше, ніж Павлюк.
Чому я так докладно зупиняюся на цьому? Та тому що мистецтво війни має свої закони, один із яких попереджає, що при спробі здобути будь-яке укріплення, штурмуючі повинні мати щонайменше втричі більше людей. Так, згоден, траплялися випадки, коли штурмуючі здобували перемогу, не маючи цієї переваги. Але на що розраховував Павлюк, веду-чи слабко озброєних повстанців на цей конкретний, чудово захищений польський табір, у якому вдосталь було всього: і захисних бар'єрів, й артилерії, і кінноти – збагнути важко. Ось як описує цей наступ хроніст-капелан Окольський:
"Наступ селян становив собою досить вражаюче видо-вище: вони йшли табором, вишикуваним у шість рядів, з чо-тирма гарматами попереду, двома — по боках і двома — позаду, а всередині між ними йшло військо.., правильно поділене на полки та сотні. Повстанцям не можна було дорікнути у відсутності кмітливості та майстерності. Козаки йшли з роз-горнутими прапорами. Біля самого ворожого табору шлях їм перегородило болото. Козаки змушені були зупинитися. До того ж, сильний вітер, який віяв з боку Кумейок, підпалених самими жителями, ніс козакам у вічі дим і горячий попіл. Павлюк наказав відступати. Свій відхід козаки прикривали пальбою з гармат і самопалів.
Потоцький вирішив не дозволити козакам закласти табір та окопатися під Кумейками і негайно кинув проти них свою кінноту. Зупинившись на рівному місці, козаки встигли нашвидкоруч оточити себе шістьма рядами возів. Проте їм не вистачило часу зміцнити свій табір, котрий виявився вразли-вим у багатьох місцях… Тільки з четвертого разу загону поляків під командування сина польного гетьмана Петра По-тоцького вдалося увірватися в табір. Але через певний час козаки зуміли закрити пролом, і загін П. Потоцького виявив-ся в оточенні.
Микола Потоцький намагався виручити сина, який по-трапив у біду, і полки за полками кидав на козацький табір. Окольський пише, що поляки "підступали до нього зі свіжими полками до самого вечора". Потоцькому підвезли п'ять нових гармат. Значних втрат завдавала козакам польсь-ка кіннота, тому що " у козаків, — за словами П'ясецького, —кінноти було мало, та й та була поганою". Становище козаків ставало важким. Жовніри П. Потоцького підпалили в козаць-кому таборі вози з сіном і соломою та висадили в повітря склад з порохом.
Щоб заготувати нові запаси його, Павлюк з невеликим загоном подався вночі до Чигирина, на околицях якого зна-ходилися селiтрові варниці. Разом із гетьманом для набору підмоги вирушив і Скидан. Начальство над табором прийняв талановитий і невстрашимий козацький ватажок Дмитро Тимофійович Гуня. Під його керівництвом битва з наступаю-чим ворогом тривала до пізньої ночі. Під час битви П. По-тоцькому з залишками жовнірів вдалося вирватися з козаць-кого табору. Лише біля третьої ночі битва почала вщухати.
