Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан
Це був М'якошинський. Лишивши жінку та доньок, Сулима подався в хату з гостем. Говорили до пізньої ночі. У понеділок прибулий козак зник із Куль-чиць, хоч за ним шукали польські вояки. Ще того самого дня Іван із родиною пішов на кладовище помолитися на гробах своїх батьків, бо й мати померла два роки тому, і, попрощав-шись із ріднею, передав маєток своєму братові Остапові. Цей виплатив йому досить значну суму, а потім зробили акт купівлі-продажу перед королівським урядником у Самборі.
Про ці справи мало хто знав. А що Сулима кудись вибирається, то, крім брата та пан-отця, таки ніхто. Останню неділю в Кульчицях відсвяткували дуже врочисто. Заповіли Службу Божу за живих і померлих роду Сулимів та зробили малу гостину для вибраних гостей. Чогось дивно було гос-тям, що Параня мала заплакані очі… Коло півночі прокинув-ся Іван та легенько розбудив жінку. Обидвоє розбудили в сусідній кімнаті донечок. Помолилися спільно і скоро почали одягатись у дорогу. Сулима передав жінці портрет, а сам пішов на подвір'я. Осідлав коней і розбудив сусіда. Сусід Марко запряг коней у карету, і примістив подругу й дітей Сулими.
Тихо покотилася карета з поперев'язуваними соломою колесами в напрямі на схід. У Бучачі чекав на них М'я-кошинський та забрав Сулимів до свого зимівника біля Чер-кас. Там залишилася Параня з Марусею, Оксаною, Лесею та маленькою Софійкою. М'якошинський теж уже був кілько років одружений і мав трьох дітей, його пані Наталка була родом iз Києва. Обидві жінки почали нове життя на зимівнику.
Знову ж Микита та Іван подалися на Січ. Тут запорожці повернулися саме з невдалого походу на Крим. Дотеперішнього гетьмана-невдаху Чорного скинуто, а на йо-го місце вибрано Івана Сулиму. Але він там довго не побув, а в травні почав адмініструвати маєтки Жолкевських на Переяславщині. Там була й пані Параня з доньками. Так прожив Іван Сулима п'ять років у спокої, працюючи та вихо-вуючи своїх діток. А ж знову одної днини виїхав з якимось козаком у степ, попрощавшися тепло з дружиною і дочками".
У цьому уривкові найбільш інтригуючим є уривок з фрази: " Сулима передав жінці портрет…". Якби мовлено було: "передав ікону", запитань не виникало б. А до чого тут портрет, якого Сулима передає дружині, з котрою разом вирушає в далеку дорогу? І взагалі, про який потрет ідеться? На жаль, Буженко не завдав собі клопоту прояснити ситуацію, а головне пояснити суть цього дійства. Одначе відповідь проста – йдеться про вже згадуваний портрет Папи Римського. Напевне, Сулима не виключав того, що в дорозі поляки можуть заарештувати його, і сподівався, що в дружи-ни цей потрет, слава про який давно гуляла Річчю Посполи-тою, нехай і дивом, але збережеться.
Що ж це за історія з появою в гетьмана медальйончика з портретом Папи? О, вона невід'ємно пов'язана з першим етапом козацького буття Сулими. В оповіданні "Над Кодаць-ким порогом" Адріан Кащенко підводить свого читача до цього періоду в такий спосіб:
" …З Сагайдачним Сулима й Кафу турецьку здобував, і Трапезунд за Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгорода вогнем випалював, а нарешті під Хотином, ря-туючи Польщу, бився з турками у великому бойовищі, скільки ж менших походів та сутичок з ворогами відбув він, так того й не підлічити… Та тільки під час одного з морських походів, коли запорозькі чайки викинуло хуртовиною на турецькі береги, він попався туркам у бранці. Зрадівши, що захопили свого лютого ворога, турки віддали Сулиму на одну з воєнних турецьких галер…
Чимало літ пробув Сулима у такій тяжкій неволі і, можливо, що не визволився б з неї довіку, коли б галера, на котрій він плавав, не взяла участі у морському бої з італійцями у Середземному морі, біля грецьких берегів. Під час того бою, коли на турецькій галері зчинилися пальба й галас, а невольники лишилися без догляду, Сулимі пощасти-ло розбити на своїх кайданах замка, а вночі, коли турецька галера знову плила по морю, доглядачі ж поснули, він скинув свої кайдани й, підлізши нишком до галерського ключника, заколов його сонного та, одібравши ключі, одімкнув усіх товаришів-невольників. Одімкнуті невольники, озброївшись, декого з турків повбивали, а триста душ взяли в бранці та й попливли до італійських берегів.
Нарешті Сулима прибув у землю, що була тоді під владою римського папи, і подарував йому захоплену турець-ку галеру, а разом із нею триста турків-бранців. Оповідання про цю подію розійшлися по всьому світу, і ймення Йвана Сулими вславилося всюди".
Ось така версія письменника, в якій, одначе, ні слова не мовлено про те, що, прийнявши в подарунок галеру з трьомастами бранцями-турками, понтифік Павло V Боргезе якраз і винагородив заслуги Сулими в боротьбі проти османів золотим медальйоном зі своїм портретом. Таким чином він став єдиним за всю історію українського козацтва отаманом, подвиги якого було відзначено такою високою ватиканською нагородою.
Одначе повернімося до його кар'єри адміністратора. На думку історика В. Модзалевського, яка, знову ж таки, грунтується на відомостях "Сулимівського архіву", даних А. Стороженка, викладених в його "Очерках Переяславской старины, к биграфии казацкого гетьмана И.М. Сулимы" та інших дослідженнях, десь на початку 1629 року, наш гетьман "облишив політичну діяльність і жив в Україні, влаштовую-чи, мабуть, свої родинні та майнові справи. Так, 1629 року він перебував на службі у "воєводини руської" Софії Даниловичевої, доньки Станіслава Жолкевського, і був у її маєтках помічником урядника Яроша Глоговського. Того ж року, за наказом Глоговського, брав участь у збройному нападі та розоренні села Тростянця, яке належало Пустельно-Нікольському монастиреві.
Жолкевський цінував Сулиму і подарував йому зі своїх володінь ділянку землі, на якій згодом були засновані три села – Сулимівка, Лебедин і Кучаків. Проте Сулима недовго жив в Україні. Є відомості ( лист від 1675 року запорізького кошового Сірка до кримського хана), що в 1633 році Сулима з козаками виступав проти турків, причому йому вдалося по-грабувати й розорити Азов".
Ця оповідка впорядковує значний масив інформації, роз'яснюючи, зокрема, чому в деяких історичних джерелах, що стосуються адміністраторської служби Сулими в маєтках, поруч із прізвищем Жолкевського, чомусь з'являється прізвище Даниловичів. Причому історик підтверджує, що перша згадка про службу Сулими в Жолкевських датується багатьма роками раніше. Так, він пише, що Сулима, "за по-ходженням своїм належав, очевидно, до любецької шляхти і вперше згадується під 1615 роком, коли він служив у Станіслава Жолкевського, будучи одним з офіціалів у його маєтках.
Початок його історичної діяльності відноситься до 1628 року. В цей час запорожці були втягнуті в міжусобиці кримських ханів Джанібека та Мухаммеда, причому вони тримали бік Мухаммеда, тому що були підкуплені на його користь щедрими пожертвами брата – Шагін-Гірея. Беручи участь у конфліктах цих ханів, козаки кілька разів ходили на Крим, але ватажки, яких вони обирали, або ж гинули, або ж відсторонювалися від влади самими козаками, які вважали, що вибір їх виявився невдалим. У такий тривожний для запорожців час і був обраний гетьманом Сулима. В своєму листі Христифору Радзивілу від 29 грудня 1628 року Сулима іменує себе гетьманом і просить про представництво перед королем у справі взаємин козаків із Шагін-Гіреєм. По тому Сулима облишив політичну діяльність і жив в Україні…".
Як ви вже зрозуміли, можна вдаватися до різних версій буття Сулими до того періоду, коли він здійснив основний подвиг свого життя – знищення польської фортеці Кодак. Але зрозуміло одне: господарська діяльність у власних маєтках, як і служба в маєтках родини Жолкевських, до козацької душі його не припала. Найімовірніше — через яск-раво виражену авантюрну вдачу. До того ж, перебуваючи в маєтках відомого польського полководця й політика, він чи-мало знав про події в світі, а особливо про те, що робиться в Україні та на Січі; його уяву полонили перекази й легенди про подвиги козацьких ватажків у степах, на морі та під стінами турецьких фортець.
Чи не романтика козацького лицарства, потяг до при-год і прагнення випробувати власну долю, а можливо, й якісь особисті причини, знову покликали Сулиму на Січ? Але так чи так, а козацька воля стала його стихією. Він бере участь і в степових походах проти кримських татар, і в походах морем до турецьких фортець; у боях на північному та південному узбережжях Чорного моря...
Незабаром слава його як хороброго, мужнього і тямо-витого вояка стала дуже гучною. Отож, під час воєн Польщі зі Швецією та Московією, коли багатьох козаків залучили до цих кампаній, всі інші, хто залишився пильнувати південних кордонів на Січі, обрали Сулиму своїм гетьманом. Під його проводом набагато побільшало морських рейдів проти османів. Тобто, по суті, в пору першого етапу свого гетьма-нування Іван Сулима став ніби морським гетьманом запорожців – здібним, енергійним і наполегливим у спробах ос-лабити Крим і Туреччину.
Як ми побачимо згодом, помітили це й у Європі. Та й взагалі, на відміну від багатьох інших українських гетьманів, які стояли при владі довше і битви вигравали гучніші, Сулимі судилось увійти не тільки в українську та польську історії, а й в історію католицького світу.
Давайте повернемось до того часу, коли, під час одно-го з морських походів, Іван Сулима потрапив у полон до турків. Оскільки він ще був молодим і фізично витривалим, турки не стратили його, а закували в кайдани і посадили вес-лярем на військовій галері. Деякі історичні джерела свідчать, що неволя його тривала близько п'ятнадцяти років. Важко сказати, скільки саме вона тривала насправді, проте п'ятнад-цять років – явне перебільшення. Викроїти такий значний відтинок часу з хроніки буття козацького отамана просто не-можливо. Безсумнівним лишається тільки те, що впродовж усього свого полону Сулима не втрачав надії визволитися з нього, і лишень чекав слушної нагоди.
Трапилась вона, як уже мовилося, в Середземному морі. А було так. Відчуваючи, що християнському світові загрожує ісламська експансія, Папа Римський Павло V, кот-рого підтримала світська влада Італії, спорядив флот, який брав участь у війні з Туреччиною.
