Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан

То виходить, що вони випросили двох козацьких ватажків "для себе", аби помилувати їх? Й ось тут постає пи-тання: з якого це дива турки виявляють таку поблажливість? По деяких публікаціях дебатується версія про те, що в жилах Бута-Павлюка текла не лише словянська, але й турецька кров, або ж, можливо, кров так званого "литовського татари-на". Так само, як у жилах гетьмана Івана Барабаша – текла вірменська кров; у полковника Філона Джалалії – кров кримського татарина, а в Ілляша Караїмовича – караїмська. Саме цим, мовляв, пояснюють і псевдоніми Павла Павлюка "Полурус", "Баюк"…

Але якщо вже зайшлося про псевдоніми, то привертає увагу і така обставина… Автор статті в "Історії села Куль-чиць…" — "На розпуттях велелюдних" Іван Волчко-Кульчицький спробував пояснити появу псевдоніму "Пав-люк", вважаючи, що справжнім прізвищем цього гетьмана, який походить із Кульчиць, слід вважати Тулюк-Кульчицький. Ось що він з цього приводу пише: " Павло Ту-люк-Кульчицький заховав свій придомок за двома складни-ками: перший, з імені Пав, а другий, від кінцевого складу придомку – люк, і одержимо псевдонім – Павлюк. Серед інших його псевдонімів є: Павло Бут, Карпо Павлюк, Павлю-га, Баюк, Гудзан, Полурус. Цікавим є останній псевдонім, за яким, імовірно, зашифровано – "Павло русич".

Припущення є припущеннями, заперечувати їх немає сенсу. Тому я теж цілком припускаю, що козацького псевдоніма "Павлюк", майбутній гетьман витворив собі шляхом нескладної філологічної операції – поєднавши першу частину свого імені "Пав" із закінченням першої складової свого прізвища "Тулюк-Кульчицький". Але, захопившись, автор статті забув пояснити собі і читачам – а чому він впев-нений, що справжнім прізвищем гетьмана слід вважати саме таке – Тулюк-Кульчицький? На чому грунтується це тверд-ження? Хоча погоджуюсь, як жоден інший з козацьких вождів, Павлюк мав багато прізвищ і прізвиськ, які, подеколи викликаючи плутанину, гуляють по різних джерелах та дослідженнях. Щоправда, зустрічати серед них згадане в "Історії Кульчиць…" прізвище Тулюк-Кульчицький мені, як, мабуть, і багатьом іншим історикам, не доводилося.

У вже цитованій вище думі, присвяченій здобуттю ко-заками польської фортеці Кодак, натрапляємо на такі відомості. По тому, як курінний отаман Сулима кинув клич: "давайте, хлопці, заварим вражим ляхам пива!", першим обізвався "Павлюк-хорунжий". Оскільки в тогочасному козацтві військових звань не існувало, були тільки посади – сотник, полковник, полковий осавул, курінний.., то постало питання: чому автор цієї думи називає Павлюка "хорун-жим"? Невже тільки для ритму і рими? Виявляється, ні, у думі все відтворено правильно. Підтвердження цього знахо-димо в "Історії русів", автор якої Георгій Кониський пише: "На місце скинутого Перев'язки, року 1633-го (рік, виходячи з того, що далі йдеться про події під Кумейками, названо по-милково – Б. С.) обрали від козаків та чинів їхніх гетьманом хорунжого генерального Павлюгу".

Одразу поясню, що, в перекладі на сучасну армійську термінологію, це означає, що Павлюк був офіцером гене-рального штабу, в данному випадку штабу реєстрового ко-зацтва, що перебувало на королівській службі за контрактом. Саме ця висока посада й дозволяла йому висувати свою кан-дидатуру на посаду гетьмана реєстру. Але якщо він посідав таку значну посаду в реєстровому козацтві, то яким чином опинився в лавах повстанців-сулимівців?

Грунтуючись на історичних документах та матеріалах, Володимир Голобуцький з цього приводу повідомляє таке: "Наростання гніту спонукало населення, як і раніше, до втечі на Запоріжжя. Низи реєстрового козацтва зі свого боку праг-нули, як писав Л. Жолкевський в липні 1636 року, об'єднання з запорожцями. В їхньому середовищі все частіше лунали голоси, які вимагали забрати артилерію і йти на Запоріжжя.

Невдоволення в середовищі реєстровців одверто три-вожило правлячі кола. Адам Кисіль, сеймовий комісар з ко-зацьких справ, намагався вплинути на козаків та православне духовенство. Для залякування козаків Кисіль сфабрикував, від імені короля, універсал, який погрожував їм, у разі непо-кори, позбавленням усіх прав. Одначе ні погрози Кисіля, ні вмовляння старшин реєстру – Василя Томиленка (обіймав у цей час посаду старшого реєстру) і військового писаря Ону-шкевича – не дали бажаних наслідків. Серед реєстровців по-чалися хвилювання. Частина їх, разом із Мавлом Михнови-чем Бутом (Павлюком) подалася на Запоріжжя. Павлюк, який належав до заможних прошарків реєстрового козацтва, брав участь разом із Сулимою у штурмі Кодака".

Проте після помилування його як одного з організаторів повстання Сулими, Павлюка виключили з реєстру, відправили до його маєтку, або, як пише автор "Історії русів", було наказано "Павлюгу, виключивши з війська, залишити в спокої у його маєтку". На жаль, ніде не зазначається, в якому саме. Чи не в кульчицькому?

Проте вічному бунтареві Павлюку в маєтку не сиділося, отож, перечекавши кілька місяців, поки в Варшаві пристрасті дещо вгамуються, він подався на Запоріжжя і не-забаром був обраний на Січі гетьманом нереєстрового козац-тва.

2

Зараз уже ніхто достеменно не знає, коли саме він при-був туди, і як відбувалося обрання; як невідомо й те, прибув він на Січ сам, чи вже в супроводі хоча б невеличкого загону однодумців. За версією Голобуцького, події розгорталися таким чином: "Для того, щоб утримати в покорі ту частину реєстру, яка залишилася на волості, Адам Кисіль і польний гетьман Микола Потоцький призначили на початку травня 1637 року раду на річці Росаві. На раді Кисіль і Потоцький провели "чистку" реєстру. В списки вносили тільки тих, за кого поручалася старшина і підстарости. Тут же реєстровцям було роздано платню, яку вони вже давно не отримували. "Нарешті, — з полегшенням писав Кисіль, — військо очищене і зведене в реєстр".

Та щойно Кисіль і Потоцький поїхали з ради, як їм повідомили, що реєстровці хотять скинути старшину і пода-тися слідом за Павлюком на Запоріжжя. Кисіль і Потоцький отримали тривожну звістку: населення продає волів і коней і купує зброю – самопали. У цей час, наприкінці травня 1637 року, Павлюк, із загоном запорожців та реєстровиків, рапто-во з'явився у Черкасах, захопив реєстрову артилерію і знову подався на Запоріжжя. Із Запоріжжя, де він був обраний гетьманом, Павлюк звернувся до українського народу з універсалом. Він закликав усіх іти на Запоріжжя, вступати до козацького війська, а панам та урядникам погрожував жор-стокою розправою, якщо вони добровільно не відмовляться від влади над тими з підданих, котрі проголосять себе коза-ками.

Верхівка реєстру дорікала Томиленкові в потуранні Павлюку і позбавила його посади старшого. Старшим було обрано переяславського полковника Саву Кононовича. Повідомляючи коронному гетьману про відхід Павлюка і козаків на Запоріжжя, старшина просила направити в район Черкас коронне військо і покарати родини бунтівників… Ко-нецпольський, побоюючись, аби й ті реестровці, котрі ще залишилися, не подалися за Павлюком, наказав Кононовичу зібрати реєстр і прибути з ним до Південного Бугу, де знахо-дилася головна квартира коронного гетьмана. Проте старши-на не встигла виконати цього розпорядження. В перших чис-лах серпня 1637 року козацьке військо під проводом Павлю-ка виступило з Запоріжжя і пішло на волость".

Отже, ще одне масштабне криваве повстання… Чи на часі воно було? Історія людства знає чимало прикладів, коли та чи інша громада вдавалася до стихійного бунту, до якого призводили спалах емоцій, вулканічне виверження люті, не-минучість насильства як акту помсти. Проте цього разу все виглядало не так. Ясна річ, невдоволення і бродіння настроїв в окупованій поляками Україні тривало постійно, але Павлюк явно належав до тих отаманів, які не стільки використовують повстанську ситуацію, скільки самі створюють її.

Павлюк свідомо провокував чергову повстанську війну з Польщею, незважаючи на те, що лише нещодавно затих бу-ревій повстання Івана Сулими, і що він чудово розумів: бо-йові дії доведеться вести уже пізньої осені та взимку, долаю-чи негоду, бездоріжжя, морози і відсутність продовольства, оскільки два останні роки видавалися неврожайними. А го-ловне, новоявлений гетьман не міг не розуміти, що, виводячи своїх повстанців на волость, він змушений буде воювати не стільки проти поляків, скільки проти реєстрових та інших городових козаків, які ще тільки оговтувалися від жорстоких репресій, породжених недавнім невдалим повстанням.

Всі ці обставини Павлюк мав би врахувати, проте не врахував, і вороття назад, у мирне співіснування з Польщею та з реєстровим козацтвом уже не було. Судячи з усього, він мав намір розгромити сили реєстрового козацтва ще до під-ходу коронного польського війська, і в такий спосіб заволо-діти Лівобережжям України, з її переяславськими, полтавсь-кими та іншими козацькими територіями. Перетворивши на свою штаб-квартиру та на місце збору повстанських сил сла-бко укріплений Крилов, він сформував рейдовий корпус під командуванням полковників Карпа Скидана та Семена Бихо-вця, і наказав йому захопити гетьманську столицю реєстро-вого козацтва Переяслав, а також приєднати до себе повстан-ські загони Лівобережжя.

Розрахунок виявився правильним: поява трьотисячного загону запорожців на лівому березі призвела до виникнення нових бунтарських територій, але вже тоді і Скидан, і сам Павлюк, відчули: масового всенародного повстання не ви-святиться. Так, селянські загони ладні громити місцеві помі-щицькі маєтки, але дуже неохоче погоджуються на те, щоб вирушати на правобережжя, в далекі чужі краї і ставати до бою з професійним польським військом.

Скориставшись підтримкою частини реєстрових коза-ків, рейдовий корпус досить легко здобув Переяслав, і всіх реєстровиків, які не мали наміру підтримувати повстання, козаки винищили, а кілька десятків старшин, на чолі зі стар-шим реєстру Кононовичем, до речі, московітом за національ-ністю, та військовим писарем Онушкевичем, взяли в полон і привезли на Правобережжя, до Чигирина. Рішення козацької ради було жорстким: усіх полонених стратити, як зрадників.

Але цілковитого відчуття перемоги на реєстровцями Скидан не зазнав.