Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Він не вслухався навіть, а насолоджувався, пив, як вино, як воду в гарячу літню днину, й не помічав, що плаче. Господи, лише заради оцих хвилин, цієї пісні він ладен був прийти сюди із Харкова!
Коли затихла пісня, Сковорода спинив студента, який з байдужим видом проходив мимо до Академії, і запитав:
— Скажи, козаче, хто написав це чудо?
— Наш Березовський, — промовив гордо той. — Он він стоїть у капелії, біля колон, праворуч.
То був русявий стрункий юнак з обличчям ангела, який засмаг, полями ходячи пліч-о-пліч із тими, хто вирощує хліб насущний. Сковорода наблизився і зміг розгледіти його великі, напевне, сірі чи світло-сині очі, що, як магніт, притягували, скоряли й змушували забути все на світі, навіть самого себе.
Тим часом хор почав жниварську пісню, яку виконували і десять років тому.
— Я хочу їсти, — шепнув Михайло.
— Зараз...
Вони тихенько вийшли з юрби міщан, козацтва й похмурих підданців, які приїхали на храм до вільних родичів, і попрямували у монастир. Оглянувши з усіх боків нову дзвіницю, присіли у холодку на лаві й дістали з торби цибулю, хліб та сало.
Григорієві не хтілось їсти, і він, лишивши хлопця снідати, побрів до бурси. Хоча убога ця оселя була колись не раз у гніві проклята, а все ж тягло до неї, бо тут минули його найкращі роки, його холодна й голодна молодість, літа надій і прагнень. Навкруг безлюдно й тихо — всі на майдані, в місті, де розгорялося свято, яке за звичаєм бушує тут три дні й три ночі...
Чолом тобі, старенька! Десь, кажуть (він чув про це у Харкові), на іншім дворищі уже звели для бурси з нового дерева високий білий зруб... 1 сумно й радісно. Хай розкошують хлопці, нехай не капає на їхні мудрі голови брудна вода зі стелі, не продувають протяги палкі юначі груди, такі беззахисні перед сухотами й всіляким іншим злом!
Пішов поволі далі. Постоявши біля могили Сагайдачного, узяв ліворуч, до Академії. Чув голоси, розмови, кроки... Ішов не сам, а в товаристві тих, що порозкидані по всій імперії як божі й царські слуги. Сміх, жарти, вислови із тільки що прочитаних книжок та лекцій...
— Григорій Савич? — почулось нагло. Сковорода розплющив очі й побачив поруч послушника в старій, подертій рясі.
— Так. Чим служити можу?
— Вас кличе ректор.
— Отець Самійло?
— Прошу, — сказав, кивнувши, той.
— Я тут не сам, — згадав Григорій про друга. — Зі мною
хлопець із Харкова, студент Колегіуму. Біля дзвіниці снідає...
— Я розшукаю і приведу.
— А може, ви йому покажете наш монастир?
— Будь ласка. Прошу!
Послушник привів Григорія до келій ректора, впустив у сіни, а сам подався шукати хлопця з Харкова.
Сковорода постояв трохи, звикаючи до напівтемряви, і відчинив знайомі двері.
— Дозвольте...
— Заходь, заходь, Григорію! — пішов Миславський йому назустріч. Обняв, притис до себе, поцілував. — А я дивлюся: він чи не він?
— Змінився й ти, Самійле, — сказав Григорій. — Змарнів, заріс, як схимник...
— І не питай, — зітхнув Миславський скрушно. — Гадаєш, легко носити хрест начальницький... А як же ти?
Він посадив Григорія в старе, потерте крісло, яке придбав ще Прокопович, сам сів навпроти й приготувався слухати.
— Ходжу-броджу, — сказав Григорій. — Тепер учителюю в Харкові. Л то був трохи у Переяславі, у Ковраї навчав дитину панську, Москву відвідав із Каліграфом, ніч переспав у Троїце-Сергієвій, де владарює нині наш Ляшевсцький.
— Побачив світу... — промовив ректор журно. Чи співчував, чи заздрив — не втямиш. — А чом це в тебе такий плебейський вигляд? — спитав несміливо. — Погано платять?
— Hi. Так мені зручніше. В камзолах я, мов у ярмі корова. Платня добряча.
— Ну й слава богу... А в нас біда. Торік зняли грошову царську поміч, і ми живемо, як жебраки, на те, що випросимо в митрополита, в Лаври та в благодійників. Імператриця тисне, щоб із нас зробити опудало собі на втіху й на глум усій Європі.
— У нас чутки ходили, що з Академії зробити хочуть університет, — сказав Григорій.
— Коли 6 хотіли, не відхилили б того проекту, який подав імператриці гетьман, — сказав Миславський. — Лиш рік минув, а вже немає й самого гетьмана. Граф Розумовський е, а пана гетьмана... — розвів руками. — Рум'янцев швидко вкоськає! Цей жартувати не любить... Ще козаки не раз заплачуть, мазкою вмившися!
Він стих, схилив на груди голову, мов задрімав. Григорієві було шкода Миславського, шкода гетьманства і козаків, але його не приголомшила ця новина, бо він давно знав ціну царям та їхнім прихвосням, що стелять м'яко, а спати ой як твердо. Ніхто ніколи не подарує волі!
— Тепер сиджу й пишу новий статут для Академії, — підвів Миславський голову. — Вигадую, як повернути так, аби були і кози ситі і сіно ціле... Господи, як я стомився за ці три роки ректорства! Тут треба крамаря, а не філософа — на таляр гендля іі лише на гріш науки. І всі погрожують, терзають, смикають, неначе ми ляльки вертепні.
Підвівшись, він заходив по келії, якимось чудом не зачіпаючи і нп скидаючи книжок, сувоїв, аркушів, які лежали скрізь, де тільки можна було покласти чи притулити. Самійло був невисокий, шпетний; у чернечій скуфії й про стоволосий, без клобука. На скронях і в бороді біліла памопозь.
— Як альма-матер, місто? Напевно, скучив?
— Скучив, — признався щиро Сковорода. — Навіть за бурсою.
— Нову будуємо, — промовив Миславський з гордістю й насупив брови. — На добрий лад, потрібно було б із каменю. Та що поробиш — гроші!
— Чув, чув. Ще в Харкові.
— Ти у Колегіумі?
— Та поки що...
— Чого навчаєш — поетики чи філософії?
— Клас синтаксими. І грецька мова.
— Чому? — спитав Миславський хмуро.
— Я ж не чернець.
— То пострижись.
— Не хочу! — промовив різко Сковорода. Миславський знав Григорія й не став допитуватися, чому та як. Він знову сів у крісло й схилив на груди голову.
— Я запросив би тебе сюди... — озвався згодом. — Але боюся, що й нас самих порозганяють скоро, як пацюків... Імператриця недобрим духом дише на Академію. Й на Україну... В Санкт-Петербурзі колишні наші хлопці, а нині різні чини духовні й світські, наперекір щось мовили, коли надумала громити гетьманство й ламати звичаї, то їх величність так розгнівилася, що ладна з'їсти не тільки тих ослушників, а й Академію, що їх навчала, й народ, з якого вийшли.
— Монарх-філософ, монарх-мудрець, оточений жерцями муз, Мінерва...
— Що ти бурмочеш? — перепитав Миславський.
— А, так собі. Це я зіадав Грицька Козицького й Мо тоноса. Стрічався з ними в Москві, ще дев'ять років тому. Вони ж бо марили таким монархом...
— О-о, діоскури тепер далеко підуть! — сказав Миславський. — Розумні, вперті, спритні. Я чув, вони вже не в Академії, а при дворі, чиновні. Цариці в око впали, бо догодили чимось на царині нових законів, які сама складала. Вікторія! Йдуть хлопці вгору.
— Ну що ж, дай боже нашому теляті та вовка піймати, — всміхнувся Сковорода. Миславський махнув рукою:
— Як англійці кажуть, усе пекло вимощене добрими намірами... Де ти спинився?
— Та ще ніде.
— Ласкаво прошу, доки я тут, для тебе завжди знайдеться келія!
Сковорода розчулився.
— Спасибі, брате...
Постукавши й не дочекавшись дозволу, хтось увійшов. Григорій глянув і занімів: то був юнак із хору, той, композитор.
— Пробачте, отче... — зніяковівши, спинився він у порозі. — Гадав, що ви самі...
— Заходь, заходь, Максиме, — сказав Миславський лагідно й кивнув у бік Григорія: — Це мій товариш по навчанню, теж композитор, Григорій Савич Сковорода.
Сковорода підвівся й пішов назустріч хлопцеві.
— Я чув сьогодні чудову вашу пісню, — заговорив схвильовано. — Як композитор я вам годжуся в учні...
— Ну що ви, що ви! — почервонів юнак.
— Я плакав, слухаючи, — признався щиро Сковорода. — У вас талант, і неабиякий!
— Ми котрий рік йому те саме кажемо, — втрутився ректор. — А він сміється...
— Я ж не сміюся, — засяяв хлопець усмішкою.
— Показали його графу Рум'янцеву, так той аж ручки тер од задоволення. А голос, Грицьку, який голос у нього! Його височество пан губернатор звелів чекати, з собою візьме Максима нашого до Петербурга...
Останню фразу Миславський вимовив із явним жалем.
— Сьогодні їду, — озвався тихо Березовський. — Був тільки що гонець від графа.
Миславський, крутячи на палець бороду, дивився кудись собі під ноги.
Сковорода не зводив погляду з обличчя хлопця, щоб залишити в пам'яті, закарбувати на все життя, бо не надіявся колись зустрітись знову. Санкт-Петербург — великий млин, що перемелює людей, мов зерно.
— Ну, що ж, — підвівся важко ректор. — Прощай, Максиме. Не забувай нас, грішних. І рідну землю теж... — Обнявши й поцілувавши тричі, додав суворо: — Не поспішай, не лізь в уставники, а вчися, вчися — у всіх і всюди! Просись в Італію.
Юнак ковтнув зрадливі сльози:
— Я буду вчитися. І не забуду, хто я...
Сковорода також поцілував Максима, дістав із-за пазухи свою сопілку, яку зробив з калини ще в Ковраї, й тицьнув у руки хлопцеві.
— Візьми, Максиме. Це — чарівна сопілка. Вона розгонить тугу й вливає силу в серце. У ній усі пісні, які ти чув од матері, від кобзарів, комонників, ремісників, студентів, _і навіть ті, яких не чув ніколи, але які живуть у душі народу і не дають їй вмерти із роду в рід, як слово, як слава наших предків.
— Спасибі, батьку... — сказав Максим крізь сльози й поцілував сопілку, мов запорожець шаблю. — На все життя, до смерті! — Він повернувся рвучко й пішов із келії.
— Благослови його дорогу, господи... — прошепотів Миславський.
Він підійшов до столу й почав гортати якісь папери. Його обличчя все більше й більше хмарилося.
— Спливає, як за водою, найліпший цвіт народу, — промовив згодом журно. — І ми безсилі стримати і дати йому під сонцем місце... Нонсенс! Замість високих помислів, державних дум і філософії я мушу порпатися у цих параграфах, убогих пунктах, які обсмоктуєш з усіх боків, аби були гладенькі, круглі, мов п'ятаки! — жбурнув на стіл папери, сів і заплющив очі.
— Трудись, Самійле, а я піду, — озвався тихо Сковорода. — Я ж тут не сам, а з хлопцем...
Миславський кинувся.
— З тобою син?!
— Ні. Учень, друг.
— То ви приходьте...
— Спасибі, будемо.
Григорій тихо вийшов і причинив старі дубові двері. Нехай спочине, вгамує серце-рану цей вічний страдник, мученик. Йому болять усі жалі, печалі, сльози, якими щедро обдарувала доля колись могутнє й веселе плем'я русів.
Наступного дня Сковорода повів Михайла дивитись місто.
