т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у нього з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем.

- О, ловкая баба! - згодився теж весело й Фомушка.- Я вам говорю, такая баба, что... угу! - він навіть головою крутнув.- А вот какая она, можно сказать, сладострастная, распутная... Что она только видєливаєт, єжелі би ви зналі!.. Пєвіца так не сдєлаєт! А вот, єслі би она отказалась вийті за мєня - кажісь, нє знаю, что с собою сдєлал би... Ілі запіл би мьортвую, ілі повєсілся на желєзном крючкє!

- А скорєє б запіл? Да? - зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.

- Ах ви, комік, комік! - ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху.- Жаль мнє вас, чудака етакого! Славний ви всьо такі малий!

- А мнє, ви думаєтє, нє жаль себя? - скрикнув Фомушка.- Жаль до сльоз просто! І посовєтоваться нє с кєм... Вот спасібо вам, ви всьо такі... Єслі би я смєл,- додав він трохи несміливо - предложіть вам...

- С удовольствієм, Фомушка, с удовольствієм!.. Ви нє обіжаєтісь, что я вас Фомушкой називаю?

- Нєт, нєт, напротів. Я хотєл вас просіть випіть на брудершафт... В знак, значіт, памяті...

- Ха-ха-ха! - засміявся Микола.- Да с превелікім удовольствієм. На «ти», значіт?

- На «ти», на «ти» - радісно підхопив Фомушка.- Я думаю, бєлєнькой? - повернувся він до Миколи.

- Всьо одно!

- Больше, знаєтє, торжественості!

І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.

- Теперь рука за руку? - спитав Микола.

- Да.

Випили, витерли поважно губи й поцілувались.

- Ну, тєпєрь іді к чорту! - вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно... ущіпнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.

Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася в середині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки якнебудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.

«Не треба було більше пити,- пробігла в нього думка.- Погано... Треба пива випити, може, освіжить».

- Єсть єщо піво? - звернувся він до Фомушки.

- Піво? - схопився той зараз же.- Єсть! Тут под столом цєлий погреб. О!

Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.

- Хорошєє піво,- похвалив він.

- Да, ето прекрасноє піво,- згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була «прекрасная».

І знов обидва замислились.

- Малороса!.. Малороса!.. Українця… - вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.

- Малороса! Малороса! - почулось уже в дверях і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.

- Колєґа, козачка! - зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.

- Да я нє танцую, господа! - засміявся Микола.

- Ну-ну! Нічего: ви малорос... Ви нє должни отказиваться! - заторохтіла якась панночка, ще, як здавалось Миколі, знайома йому.- Ето ваш національный танец! Какой же ви малорос, єслі нє умєєтє танцовать козачка! Стидно, стыдно!

Миколі знов захотілося сміятись і... навіть танцювати.

«А от же візьму й покажу вам!» - подумав він і рішуче встав, сміючись. Але ноги чогось стали як дерев’яні, ніби чужі і якось чудно пересовувалися з місця. Він хитнувсь і схопився за «колєґу».

- Осторожно, колєґа! - піддержав його той.- Хотя на кораблє качка большая, но нужно нос дєржать по вєтру.

- Нічого, нічего - заспокоїв його Микола.- Ето пустякі! Ви, может бить, думаєте, что...

- Нічего я нє думаю,- перебив його «колєґа», ведучи під руку й направляючи до дверей.- Всьо благополучно, і ми будєм танцевать!

«Їй-богу, вони думають, що я п’яний!» - аж скрикнув про себе Микола, й ця здогадка ще більше звеселила його.

- Потом ви нам спойотє что-нібудь із малоруского,- щебетала панночка, йдучи поруч.- Всє малороси хорошо поют... А сначала протанцуєтє козачка.

«Я вам таки й покажу, як треба танцювати!» - думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.

- Круг! Круг! - закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.

- Господа!.. Будьтє добри!.. Круг, круг! Станьтє к стєнам! - кричали й бігали якісь два студенти.

«Той, здається, дирижер»,- подумав Микола, слідкуючи за одним.

- Господа! Нєльзя же так. Віноват... Колєґа, пожалуйтє!..

Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.

- Пожалуста, козачок!.. Запорожскій! - крикнув один із дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.

- Ну! - хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав.- Ужарьтє-ка!

Піяніно загреміло.

«Ех, матері його ковінька! - весело пронеслось у Миколиній голові,- я вам покажу, як українці танцюють!» - і, піймавши такт, стукнув, ударив ногою й наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака... А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з нього та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив «мисліте» і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піяніно змовкло і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.

-