т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий. Говорі, любіш?

- Не «говорі», а говори!..

- Ах, оставь пожалуста, хоть тєпєрь... Говорі... Ну, скорєй!

- Люблю… - задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.

Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум’ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.

- Ввійде хтонебудь… - одкинувсь трохи назад Микола.

- Плєвать, плєвать, пусть входят! Я люблю, люблю... Слишіш ти! Цєлуй, цєлуй!..

Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.

- Ти мой, мой! Слишіш ти, проклятий! - прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.

- Загризу!.. Всєго загризу! Боліт! Нє смєй, нє смєй,- ти мой! Я хочу, і ти будєш мой с своєй чістотой, нєвінностью, ідєямі... і всєм... Слишіш!.. Ти ж любиш... Любіш же? Да? Больше всєго?

- Люблю, люблю...

У Миколи крутилась голова.

- Бросіш всьо ето?.. Нє будєш больше мучіть «просвєщенієм»? Да? Любіл і прєждє, ілі «просвєщал»?.. Всьо равно будєш мой!.. Я всьо пущу в ход... Слишіш ти!..

- Люблю! люблю… - важко прохрипів Микола, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на нього переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум’ям било від Галі.

- Ти мой, мой!.. Я тєбя нікому нє отдам, слишіш! Уб’ю, еслі завтра нє прідьош... ти слово дал... Оставіш всьо і прідьош.

- Оставлю, оставлю...

В двері щось постукало.

- Ідуть! - штовхнула вона його і швидко одкинулась назад.

- Ну, а вона вам що? - важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала:

- Говорітє чтонібудь... Скорєє! Можно! - гукнула вона до дверей.

- А вона каже...

Двері розчинились і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й забачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:

- А я іщу вас!

- Та так таки й упала? - закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.

- До... до... лу? - ледве вимовляючи, прокричала Галя.- Ха-ха-ха!

Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж починав сміятись.

- А... а... ви? - виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку й ще голоснішим залилась реготом.

- Да что такоє? - засміявся й Фомушка.

- Ох, ох, ха-ха-ха-ха!

Фомушка нічого не розумів.

- Что-то, відно, смєшноє! - догадався він.

Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи й навіть сам Фомушка зареготався.

- Ох, ох, Фома Лу... Лукіч!.. Дайтє... по...жалу..йста води,- викрикнула Галя.

Фомушка повернувся й полетів.

- Ну, цєлуй. Єщо... Будєт... Прідьош завтра? Да?

- Прийду, прийду...

- Мой?

- Твій, твій...

- Ну, будєт... Пусті... Ідьот...

Вона пригладила волосся, поправила злегка пом’яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.

- Даже води захотєлі,- ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи склянку.- Ето что то смєшноє! - додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.

Але Галя навіть і не усміхнулась.

- Вредно так много смєяться,- промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку.- Красниє, как ракі...

Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зідхнув.

- А я, Анна Івановна, за вамі,- беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.

- Куда? - холодно спитала вона.

- Кадріль...

- Ох, Фома Лукіч! Простітє, єй-богу, нє могу,- твердо подивилась вона на нього.

- Хм… - жалібно, по-дитячи, хмикнув Фомушка.- Анна Івановна!..

- Фома Лукіч! - тихше промовила Галя і якось подивилась на нього. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову на бік. Галя пильно подивилась на нього і промовила:

- Ви уже забилі?

Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.

- А! Ви тут? - забачивши Галю, промовив він і ввійшов.

- Лєбєдіная пєснь моя, Анна Івановна!..- підходячи засміявся він і підставив руку бубликом.

- Что такоє? - здивувалась Галя.

- Как? Нє понімаєтє? - здивувався й Ламазіді.- С женіхом кадріль?.. Послєдній, может бить, раз танцуєм с вами.

- А-а! - протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.

- Простітє! - звернувся Ламазіді до нього. Микола криво всміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:

- Нічого, нічого...

- Е, Анна Івановна,- жалібно обізвався вмить Фомушка,- я вєдь просіл...

- Но я вєдь женіх, Фомушка! Развє ви нє понімаєтє? - скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:

- Ходіть у гостінну... Я скоро... Почекаєте там...

Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні. Піяніно мовчало, тільки по кімнаті гасав студент-дирижер і щось несамовито кричав парам, що купчились в однім кутку.

- Ну, когда уже всє станут, прідьотє за мной,- звернулась Галя до Ламазіді,- а мнє нужно єщо поговоріть с Ніколаєм Стєпановічем.

Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п’ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.

- Скучати не будете? - спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.

- Не знаю,- одповів Семенюк.- Для мене не знайдеться, мабуть, забавки... Не танцюю, не п’ю... Якби хоч пив, то й мені б мабуть було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.

- І ніколи нічого не пили?

- Рідко... Можна сказати, що й ніколи...

- Чому?

- Як «чому»? - здивувався Микола.- Гидко... грязно...